У Львові, у реабілітаційному центрі “Незламні”, почали робити протези очей, носа та вух. Екзопротезистка Таїсія Ярова виготовляє спеціальні накладки, що кріпляться до шкіри та імітують природний вигляд втрачених частин обличчя. Розповідає, екзопротезування поєднує в собі медицину, роботу художника, скульптора і навіть психолога.
Більше про роботу майстрині з екзопротезування розповіло Суспільне.
Таїсія Ярова має вищу художню освіту, працювала зубним техніком, а останні півроку виготовляє малі форми протезів в центрі “Незламні”.
“Малі протезні форми — це більше про естетику, ніж про функціональність. Хоча, якщо, наприклад, слуховий прохід збережений, частково збережений слух, коли встановлюється вушна раковина, то слух трішки покращується, тому що вона все ж таки виконує свою функцію”, — каже Таїсія Ярова.
Майстриня створює накладки максимально реалістичними. Каже, для тих, хто втратив частину обличчя на війні, внаслідок аварії чи через хворобу, це більше ніж протез, це повертає людям впевненість у собі. Жінка зазначає, що намагається відновити обличчя таким як воно було, враховуючи колір і найдрібніші нюанси.
“Протез повинен бути, знаєте, як пазл, якого не вистачало. Ми його поставили, і він повинен бути максимально непомітним. Тут повністю, якщо так дуже добре приблизити, гарно видно промальовані вени, капіляри, промальований купероз. пігментні плями, кожна зморшка матиме своє продовження на обличчі пацієнта, от, вії”, — розповідає Таїсія Ярова.
До Таїсії прийшов Олександр Ярмолюк. Чоловік отримав осколкове поранення на Харківщині в листопаді 2024 року. На лікуванні у Львові він перебуває з квітня минулого року.
“(Поранення, — ред.) голови, грудей, живота і всіх кінцівок. І ока в нас немає, бачите, так сталося. От око нам зроблять, і вже будемо гарні”, — каже сестра пацієнта Інна Ярмолюк.
Таїсія каже, що навчалася індивідуально: ходила до скульпторів, гримерів, вчилася працювати з силіконами. За її словами, в Україні немає цієї професії, є лише за кордоном.
“Якщо я можу хоч трохи додати людині комфорту, мабуть, це того варто. Найкраще — коли пацієнт говорить: “О, я майже такий як був”. Це, мабуть, найкраща подяка”, — підсумовує жінка.
