Миколаївські тероборонівці – «Відьма»

Найкоштовніший наш скарб – це люди. Люди, які стали на захист нас і нашої землі.

Із зрозумілих причин зараз ми не можемо назвати їх імена – тільки псевдо. Але разом з пресслужбою 123 бригади Тероборони ЗСУ про них розповідаємо.

«Відьма»

Військовослужбовиця 255 батальйону 123-ї бригади ТрО ЗСУ на псевдо «Відьма» перед повномасштабною війною працювала медичною сестрою в приватній клініці, в дитячому відділенні. Пішла в армію з самого початку повномасштабного вторгнення, але з першого разу її не взяли, з другої спроби все вдалося. Так вона стала фельдшером на машині медичної евакуації. «Наша «Відьмочка»» – так кажуть про неї військові 255 бата.

«Для нас було неважливо, звідки боєць, головне було – доставити його на стабілізаційний пункт живим. На «стабіку» вже працювали лікарі, анестезисти: вони надавали необхідну медичну допомогу, щоб військовий міг нормально доїхати до шпиталю. Як правило, шлях до медичного закладу може тривати від 30 хвилин до 2 годин і за цей час маю вберегти його життя», – каже військовослужбовиця.

Доволі часто «Відьма» допомагала лікарям на стабілізаційному пункті, бо вільних рук не вистачало. На «стабіку» вдавалося уникнути проблеми перетриманих турнікетів, а це значить, що пораненим врятували кінцівки.

«Для нас не було «своїх» або «чужих», ми рятували хлопців з різних бригад – як на Херсонському, так і на Донецькому напрямках. Було дуже багато осколкових поранень, акубаротравм – контузій, якщо казати простою мовою. Першу допомогу надавали бойові медики, а коли їх не було, кровотечу зупиняли побратими. На Донецькому напрямку нам пощастило: в нас був короткий «рукав» евакуації. Від «нуля» мій водій-санітар «долітав» до «стабіка» за 10 хвилин, це дуже швидко! Ми працювали з ним як єдиний організм: він допомагав мені набирати ліки в шприц, подавав бандаж чи турнікет, разом ми переміщували поранених з кейс-еваку (як правило, це – машина першої ланки евакуації безпосередньо з лінії фронту) на медевак (броньована медична машина)… Працювали як роботи, зовсім не було часу на емоції», – згадує «Відьма».

Іноді «Відьму» з «Мото» скеровували до інших стабілізаційних пунктів, все залежало від того, яких поранених вони везли.

«Якось заступили на чергування. Ми завжди собі з напарником купували в місцевому магазині щось смачненьке. Виїхали, цього разу хлопці були легкопоранені, але дуже виснажені. Вже в машині вони попросили щось поїсти. Їдемо, і тут я краєчком ока помічаю, що вони всі крихти собі в рота всипають, наче то останні крихти в їхньому житті. Як мене накрило: сиджу, реву і в вікно дивлюся, щоб вони не побачили. Це, мабуть, був єдиний раз коли я дозволила собі таку слабкість – поплакати», – ділиться медикиня.

«Відьма» чітко називає складники успішної праці: на першому місці – це дружний колектив, потім – постійне навчання, тренування та… взаємозамінність – обов’язкове поширення інформації серед колег, щоб вони мали можливість замінити фельдшерів у випадку, коли з ними щось трапиться.

«На війні емоції йдуть на другий план, але потім… Ми ж не машини й не роботи, ми – звичайні люди, яких об’єднала війна… Потім ми теж плачемо, аналізуємо те, що сталося, й просимо вибачення у тих, кому не встигли допомогти, на жаль», – сказала «Відьма».

Автор SALSA

Миколаївські тероборонівці: Chester (ФОТО)

Як пастор став капеланом: історія Євгена Мініна з Миколаєва

Миколаївські тероборонівці: «Вітер»

Миколаївські тероборонівці: «Кузя»

Миколаївські тероборонівці: «Сірко»

Миколаївські тероборонівці: “Іванич”

Миколаївські тероборонівці: «Карта»

Миколаївські тероборонівці: «Воробей» (ФОТО)

Миколаївські тероборонівці: «Машина»

Миколаївські тероборонівці: «FEN» (ВІДЕО)

Миколаївські тероборонівці: «Hunter»