Миколаївські тероборонівці: «Сват» (ФОТО)


13:5013.01.2024

Найкоштовніший наш скарб – це люди. Люди, які стали на захист нас і нашої землі.

Із зрозумілих причин зараз ми не можемо назвати їх імена – тільки псевдо. Але разом з пресслужбою 123 бригади Тероборони ЗСУ будемо про них розповідати.

«Сват»

На війні бувають різні ситуації, але деякі врізаються в пам’ять надовго. Про одну з таких, коли ворог показав свою нелюдяність – в усіх сенсах, не тільки щодо українців, а й до своїх же, – розповів військовослужбовець 123 бригади ТрО ЗСУ на псевдо «Сват».

І мова йде про 6 червня 2023 року, коли росіяни підірвали Каховську ГЕС. Далі надаємо слово захиснику:

«Наш екіпаж заступив на чергування з першими променями сонця. Одразу ми помітили, що рівень води став вищим, ніж вчора. За годину командування підтвердило інформацію, що росіяни підірвали Каховську дамбу.

Ми підняли дрон та почали проводити розвідку зон нашого інтересу і побачили, що несподівано почався штурм ворожими військами наших постів. Окупанти переховувалися біля них три доби, і в момент, коли підірвали дамбу, їм була дана команда «фас». Позиції нашої бригади знаходилися далеко від першої лінії, і підтримати їх стрілецьким вогнем змоги не було, але наші міномети та дрони могли допомогти хлопцям. Ми знаходилися у дуже скрутному становищі, оскільки росіян було разів в 10 більше, нашим побратимам довелося відступити, аби зберегти особовий склад.

На жаль, серед наших були загиблі, адже в цьому пеклі від перехрестного вогню не було де сховатися.

Все, що ми могли, це лише спостерігати за боєм з дрону та робити «скиди» по ворогу. Міномет максимально бив по рашистах, але наші були поруч, тому у мінометників не було права на помилку, їм потрібно було враховувати вітер, де в саме цей момент знаходилися наші, та звідки йде ворог. Нашим хлопцям вдалося вийти звідти, але, на жаль, не всім.

Далі «працювала» наша «арта», під її щільним вогнем ворог відступив до каналу та засів по хатах, але дрони не випускали їх з поля зору.

Ближче до вечора майже всіх окупантів відправили на «концерт до кобзона», вода піднялася десь на три метри, тому в ямах кацапчуки вже ховатися не могли. Вони навпомацки безперервно обстрілювали приблизні місця наших мінометів та місце, звідки могли літати пілоти, тому серенада ворожих мінометів та танків не вщухала. Їм все ж вдалося евакуювати своїх офіцерів з «великої води», а «м’ясо» вони залишили: російський солдат – розхідний матеріал, їх як сміття, і цінність їх мізерна. Серед їхніх в’язнів ще багато бажаючих випробувати долю за помилування та гроші.

Близько дванадцятої години ночі ми йшли на перезарядку. По гирлу Дніпра пропливали будинки, дерева, гори всілякого сміття. Картина була гнітюча. Ми хотіли зробити ще один виліт, аби переконатися, що не пропустили ворога, бо в темряві можна помилитися. Наші казали, що днями окупантам завезли костюми, які не видно в тепловізор.

Пролітаючи повз стовп, ми помітили «тепло», об’єкт був менший, ніж людина. Таке вже бувало, на цій місцині часто блукали безхозні корови, кози, собаки. Зосередивши увагу, ми побачили чотирьох російських солдатів: вони сиділи навколо стовпа, інші двоє – за три метри від них біля дерева. Навколо них була дуже сильна течія, вода – саме сміття, гарна пастка. Наче сама природа була проти них – за те, на що вони перетворили наш золотий край. Передали інформацію командуванню, ми були вже готові корегувати мінометний вогонь. Вода прибувала дуже швидко, і у ворога були перспективи лише піти на корм чорноморським бичкам.

Не звертаючи уваги на те, що ворог завжди діє підло, не дотримуючись ніяких норм міжнародного гуманітарного права, ми отримали наказ спостерігати за ворогом для того, аби взяти їх в полон, отримати інформацію та обміняти на наших побратимів, які знаходяться у ворога. В нас на озброєнні не було тоді таких човнів, які б змогли дійти до московитів, тому на допомогу прийшли хлопці з іншого підрозділу. В них були металеві човни з високою проходимістю. Нам повідомили, що за дві-три години вони будуть на місці та візьмуть ворога у полон, врятувавши йому життя від водної стихії. Наше завдання було спостерігати, аби вони нікуди не ділися.

Спочатку ми трималися якомога далі, аби ворог не чув жужжання нашого дрону, але сильні пориви вітру зносили його. Почувши звуки коптера, один росіянин почав цілитися в його напрямку, але в повній темряві він міг лише чути. Десь за дві години води стало ще більше, холодна течія омивала покинутих росіян до поясу, одного з них знесло течією, але він встиг за щось схопитись. Інші кинули йому кабель зі стовпа та витягли його до себе. За три години вони вже перестали цілитися в дрон, а лише дивилися в напрямку звуку. Думаю, надія покинула їх, або вони думали, що то російський дрон, оскільки за три години спостереження їх не «задвохсотили». Якщо ми були б на їхньому місці, а вони на нашому, то вони, не задумуючись, били б по нам з усього, що в них є, – ворог не подарував би нам другий шанс на життя.

На шосту годину спостереження ми вже придумали їм прізвиська, аби якось розрізняти. Коли наш дрон підлітав до них на тридцять метрів, вони вже не піднімали навіть автомати, бо цей дрон був їх останньою надією на порятунок – не втопитися та не замерзнути. Вони були мокрі з ніг до голови, а в ту ніч було надто прохолодно для нічного купання. Ми й самі за цей час добряче змерзли, пальців на руках вже не відчували, і двадцять шоста година без сну давала про себе знати. Один з росіян заліз на стовп, на самісінький верх, інші стояли навколо стовпа, ще один сидів на дереві, і не міг дістатися до інших, бо швидкість течії була надто швидка.

І ось нарешті з’явилися наші човни. Вони дуже вміло маневрували між сміттям та цілими будівлями, які дуже швидко прямували на них. Ми хвилювалися за наших побратимів, які ризикують своїм безцінним життям заради спасіння ворога від стихії.

Підпливаючи до стовпа, який стирчав з води, наші дали кілька черг у повітря з кулеметів, аби ворог зрозумів, що жартувати і починати бій не варто. Важко повірити, але Бог тому свідок: окупанти самі застрибували в наші човни та сиділи з піднятими руками.

Наче місія виконана, тепер хлопцям потрібно повернутися на наш берег. Але, як з’ясувалося, ворог теж стежив за своїми покинутими бійцями. І росіяни почали обстріл по наших човнах з мінометів, знаючи, що на борту їхні солдати, яких взяли в полон. Наші човни швидко вийшли з зони обстрілу та повернулися на берег. Полоненим було надано медичну допомогу.

Сенс цієї історії в тому, що різниця між нами та ними величезна. Росіяни кинули своїх солдатів на вірну смерть та спокійно спостерігали за цим, а пізніше хотіли вбити всіх, аби їх особовий склад не потрапив у полон. Все, на що здатна армія ворога, – це вбивство, грабунок та тортури. Наші хлопці, рятуючи ворога, ризикували життям, хоча могли би просто залишити їх Матінці-природі, яка зробила би свою справу».

Миколаївські тероборонівці: Chester (ФОТО)

Як пастор став капеланом: історія Євгена Мініна з Миколаєва

Миколаївські тероборонівці: «Вітер»

Миколаївські тероборонівці: «Кузя»

Миколаївські тероборонівці: «Сірко»

Миколаївські тероборонівці: “Іванич”

Миколаївські тероборонівці: «Карта»

Миколаївські тероборонівці: «Воробей» (ФОТО)

Миколаївські тероборонівці: «Машина»

Миколаївські тероборонівці: «FEN» (ВІДЕО)

Миколаївські тероборонівці: «Hunter»

Миколаївські тероборонівці: «Mihel»

Миколаївські тероборонівці: «Одін» (ФОТО, ВІДЕО)

Миколаївські тероборонівці: «Фіксік» (ФОТО)

Миколаївські тероборонівці: «Дід» (ВІДЕО)

Миколаївські тероборонівці: «Кузя»

Миколаївські тероборонівці: «Зая» (ФОТО)

Миколаївські тероборонівці: «Ганс»

Миколаївські тероборонівці: «Херсон»

Миколаївські тероборонівці: «Петрович»

Миколаївські тероборонівці: «Хоттабич» (ВІДЕО)



© Inshe.tv

Share Button
TwitterFacebookGoogle PlusYoutube