Миколаївські тероборонівці: «Ефіоп» (ФОТО)

Найкоштовніший наш скарб – це люди. Люди, які стали на захист нас і нашої землі.

Із зрозумілих причин зараз ми не можемо назвати їх імена – тільки псевдо. Але разом з пресслужбою 123 бригади Тероборони ЗСУ будемо про них розповідати.

«Ефіоп»

Військовослужбовець 123 бригади Тероборони ЗСУ на псевдо «Ефіоп» пішов захищати країну з перших днів повномасштабного вторгнення.

«24 лютого 2022 року приїхав з Полтави додому, і відразу до РТЦК! 19 років – хороший вік для солдата! 25-го ввечері вже був зі зброєю в руках.

В ніч проти 27 лютого 2022 року стояв з побратимами на охороні облдержадміністрації, з «коктейлями молотова» і стрілецькою зброєю ми чекали російську колону.

А далі – служба на блокпостах, аби не пропустити до міста російські ДРГ. Потік біженців з Херсону в перші дні повномасштабної війни був величезним, безкінечні огляди автівок, діти плачуть… Морально було дуже важко. Ми тоді були ще дуже «зелені» та необізнані», – згадує захисник.

Першими, з ким «Ефіоп» познайомився на війні, був військовослужбовець на псевдо «Ісус» та його двоюрідний брат – хлопці разом служили в штурмовій роті. «Дуже хоробрий і добрий, він постійно рвався вперед. Він намагався робити все для побратимів. Він прагнув воювати. І загинув хоробро – загинув на бойовому виїзді, як справжній воїн!», – каже «Ефіоп».

Захисник вже має і контузії, і бойове поранення. «Ефіоп» в деталях розповів, за яких обставин він їх отримав.

«Це був мій перший вихід – треба було забрати поранених хлопців, евакуація їм була вкрай необхідна.

Нас було четверо. Маршрут, спорядження, озброєння. В темряві, де за півметри нічого не видно, росіяни нас зустріли артилерійським обстрілом 120-х мінометів. Все видавалося схожим на страшне кіно, це було вкрай нелегке завдання, але молодість і завзяття, прагнення виконати бойову задачу і врятувати поранених побратимів рухали нами. В суцільній темряві, на відстані якихось 20-30 метрів, ми відчували присутність побратимів інших підрозділів.

Вибухи лунали скрізь: і поряд, і по берегу, і по воді. Ми намагалися не панікувати і бути згуртованими, навіть коли ворожа міна розірвалася метрах в трьох від нас. «Паніка – перший крок до загибелі», – так нас вчили. Всі розуміли, що не дістатися до «точки» означало приректи поранених, кращих синів України.

Діставшись до місця призначення, ми завантажилися, часу, як завжди на війні, було обмаль. Рушили назад. На півдороги перед «носом» човна вибухнула російська міна, її осколками було пробите дно, але мій човен був готовий до цього, готувалися ми ретельно. Ударною хвилею нас відкинуло на берег, і це нас врятувало, оскільки в те саме місце відразу прилетіла ще одна міна. Я переконався, що всі цілі і неушкоджені, рушили далі. Пів човни води «машинкою» відкачали швидко, але робили це разів п’ять, адже крижана вода хвилею била в пошкоджений ніс нашого «броневика», і він стрімко набирався. В цей страшний час я ніс відповідальність за моїх побратимів перед Богом і Україною, був зобов’язаний доставити їх живими і неушкодженими. Обійшлося без контузій, трохи оглушений, я відчував шум у вухах, але всі повернулися цілі і здорові.

Наступний день виявився складнішим. Я йшов перший. 152 артилерія росіян била виключно по берегу, осколки летіли по нас. Ми маневрували, досвід давався взнаки. Вивантажилися, все було добре. Поки йшли назад, на півдороги нас знову зустрічали 120 мм міномети окупантів…

Міна потрапила під правий бік човна, весь удар та осколки човен прийняв на себе, інакше осколки потрапили би мені в зону стегна. Дірки товщиною в палець та більші. Мене контузило, вибуховою хвилею човен викинуло на раніше поваляне вибухом дерево, знову вибух, але вже перед носом човна. Двигун заглух, заплутавшись в гіллі. Стояти означало чекати на смерть. Сьогодні в нас було Водохреща, хоч Різдво ми святкували два дні тому. Стрибнувши в крижану воду, хлопці виштовхнули човен на глибину. Двигун не підвів. Ми «летіли» додому, заважали лише гул у вухах і невеличке запаморочення, щохвилини мені ставало гірше, я боявся знепритомніти, аби не підвести хлопців.

Від ударної хвилі набрякли очі та чоло. Було відчуття, що я не розумію, де знаходжуся. Так, я не мав права непритомніти, в човні були поранені і легкопоранений, але дуже цінний полонений. Дісталися, дякувати Богу, до своїх. Прокрапався від контузії, відлежався.

Третій вихід був вже за добу.

Ми рухалися. Була і дистанція, і маневр, але пошкодило мотор. Хлопці почали веслувати. Човен «Ісуса» йшов першим, але він повернувся і, ризикуючи, взяв нас на буксир. П’ять довгих хвилин мені знадобилося, аби налагодити мотор. Перерізали канат, далі рухаємося самостійно. Техніка в нас першокласна! Обстріли не вщухають. В метрі від правого борту вибух, град осколків, які пробили човен. В побратима поранення в руку, в іншого – в ногу. Вибуховою хвилею мене кидає на хлопців – поранення стегна. Наступний вибух – біля носу човна, він мене «включив».

Дезорієнтований, я не чую звук мотора, але ми ідемо далі. В лівій руці штурвал, правою мацаю свої ноги, шукаю кров. «Хлопці, всі живі? Є поранені?» На ходу надаємо один-одному першу домедичну допомогу. В житті все має значення: знання, вміння, укомплектованість аптечки, і хто поряд із тобою. Максимально притискаю рану, треба дотягнути до безпечної ділянки, а далі вже займатися собою. Доповідаю в радіостанцію про необхідність евакуації поранених. На ходу побратим накладає мені волонтерський ізраільський бандаж. Командир зв’язався зі мною, запропонував заміну під час руху, я відмовився, адже це зайвий ризик для мого побратима-змінника.

На березі нас чекала евакуаційна група. Бойовий медик молодший сержант «Ластівка», уважна і вправна, надала нам першу домедичну допомогу», – розповів «Ефіоп».

Миколаївський тероборонівець називає себе «драйвером, що рухає нашу Перемогу». І про свій вибір, який зробив, він не жалкує

«Ми тут, аби захистити своє і своїх. Війна – це страшно, це випробування, але ти знаєш, на що ти здатний. Про свій вибір не жалкую, я би вчинив би так само, не роздумуючи, адже це наша Країна, і наша Свобода. А жити в московському рабстві мене не влаштовує», – впевнено каже захисник.