Миколаївські тероборонівці: «Козак» (ФОТО)

Найкоштовніший наш скарб – це люди. Люди, які стали на захист нас і нашої землі.

Із зрозумілих причин зараз ми не можемо назвати їх імена – тільки псевдо. Але разом з пресслужбою 123 бригади Тероборони ЗСУ будемо про них розповідати.

Схожі матеріали

У Валенсії понад 130 тис. людей вийшли на акцію протесту після нищівної повені. Що вимагають (ВІДЕО)

10.11.2024

Авіація Сил оборони завдала ударів по 9 районах зосередження ворога, – Генштаб

Активність ворога на Курахівському напрямку зберігається, – Генштаб

10.11.2024

«Козак»

Стрілець-санітар 123-ї бригади ТрО ЗСУ на псевдо «Козак» вже 24 лютого 2024 року разом з кумом і товаришами пішов до військкомату – за зброєю. Як він зараз розповідає, черга була величенька, а нижче по вулиці – менша. І звідти хлопці йдуть: «Там в тероборону записують!». Туди і подались.

«Записалися ми аж надвечір – зброя в руках, формується загін. Ми з хлопцями – козаки зі стажем, за плечима Майдан, з якого в 2014-му наш добробат рушив на фронт. Я знав, що воно буде… Одного з товаришів не хотіли брати, оскільки він не бачив на одне око. Ходили до комбата, просили за нього. «Хоче воювати – нехай іде воює», – сказав той. Після цих слів ми були щасливі», – згадує «Козак».

За словами воїна, на війні йому дуже згодились знання про козаків та історію рідного краю, він не раз на них спирався під час планування бойових операцій, не раз вони рятували життя. Про один такий випадок «Козак» і розповів:

«Того червневого сонячного дня було все не так, як завжди, хоча і пройшли ми непоміченими, оскільки метрів за 600 від нас, в гирлі Дніпра, ішов бій…

Несподівано вогонь «перекинувся» на нашу позицію: жужжання безпілотників, гармата і танк. Як в казці, дзеркало болота піднялося пластом, і розлетілося ряскою, кущами і сотнями смертоносних часток. Листя, як конфетті, з дрібнесенькими гілочками, піском і органікою, поволі спускалося вниз. Відчуваю різкий біль в животі і в лівій руці. Мій побратим на псевдо «Дід» стояв неушкоджений…

Танк ми перехитрили, він ще довго «працював» по мишам і очерету. Мій Шура замотав мою руку, закрив рану в животі. Медицина в нас – на вищому рівні!

Тиша, «арта» не стріляє, дрони не літають. Йдемо в бік російських позицій, триметрова рослинність – як за Мезозойської ери. Бачимо трьох росіян, готуємося до бою. Шура з кулеметом зайняв позицію, але за хвилину в неї залетів ворожий FPV. Минулося без поранень. До сірого вечора ми виконували те, що планували виконати ще зранку, а старий Дніпро і матінка-природа нам в усьому допомагали.

Ніч, повернулися на позицію – вона ціленька. Переночували. Мене планували замінити через поранення, але «евак» по дорозі натрапив на міну. Завдяки професійності хлопців ніхто не постраждав, але все відклалося.

На ранок знову був танковий обстріл. Ці троє росіян – танкістів, які вистріляли по нас вже мільйон доларів, таки вдруге влучили. Я отримав поранення в плече і в сідницю. Перша думка: це вже кінець. Прошу Шуру не йти до мене, не ризикувати. Ліг на рану, зарився в пісок, сили йдуть геть. За годину стало легше, хоч і крові втратив чимало. Ми пройшли на покинуті російські позиції і вже звідти вдвох «працювали». Ми ефективні, ми знаємо кожний сантиметр цієї землі, бо вона наша! Завдання було виконане на 300 відсотків! Готуємося на «евак», але наш човен до нас не дійшов, потрапив під обстріл. Приймаємо рішення виходити самотужки, аби не наражати хлопців. Ми пройшли метрів 20-30, Шура все майно ніс на собі, сили покидали мене, і інколи я вже не розумів, куди йду… Вмовляв Шуру кинути мене.

Впав у воронку, і так мені зручно… Ватна рука тримає телефон. Вигнав і вилаяв Шуру, що не дає мені востаннє поговорити із дружиною. Шура пішов, оскільки все, що було із нами, не мало потрапити до ворога.

Я попрощався із дружиною, викинув у воду телефон. Все, помираю. Сили десь пішли, подумки ховаю себе… В голові: стоїмо в 2022 біля Арбузинки – автомат, граната, цеглина і коктейль… Засмічені кацапські окопи на островах Херсонщини, в яких з десяток залежалих, бозна з яких часів, «альош»… Прокидаюся на світанку: живий!

Їжі, автомата немає, води – теж. Змитий піщаний бережок, дерево із казковим корінням, яке захистить мене, там я гарненько вмостився, накрився «спальником». Дивлюся на берег: всюди трава рівна, а де я повз – ціла траншея. Валяється ще один «спальник» і купа бинтів. Шанси вижити зменшилися до «нуля». За півгодини з’явився дрон, я не рухаюся. Перший дрон пробив крону дерева, другий прилетів до мого сховища. Від вибухової хвилі мене добре «трусануло», рани дали про себе знати, але минулося. До вечора я не рухався, оскільки ще декілька разів прилітав російський дрон-розвідник, придивлявся, чи я живий. Мені дали спокій.

Дніпро мене поїв і давав сили. Наступного дня я намагався пересуватися стежкою, якою пішов Шура, але болото щоразу поглинало мене. Згадую, як місяць тому побратими звідси виносили пораненого, 600 метрів вони долали 6 чи 7 годин.

100 метрів я здолав! Нарешті – вихід до води, де мене мали помітити наші «пташки». Кучерявий кущ, який ще після «Каховки 2023» зігнувся, утворивши гарну схованку, укрив мене. Щодня десь збоку йшли бої, літали дрони, зв’язку зі мною не було, і я розумів, що моя евакуація може затягнутися. За два дні неприємний запах з ран мене збентежив. Згадую чисельні прочитані книжки про козаків. Зняв всі пов’язки… Мухи і опариши робили свою справу – вони чистили рани, рятуючи моє тіло від зараження крові. Я засинав, прокидався, коли починало пекти. Пекло, коли вони починали їсти живу тканину, тоді я викидав своїх «рятівників», замотувався у форму. За пару днів все повторювалося… Минуло 6 чи 8 днів. Ходити я вже не міг, лише на колінах. 7 метрів до води ледь долав. Бої вщухли, час було виглядати своїх. Одного ранку дуже високо в небі з’явилося «крило», яке виписувало фігури. Варіантів не було, треба було ризикувати. Помахав йому гілочкою і «згас». За декілька годин до мене прилетів дрон, довго роздивлявся і полетів в нашу сторону. За годину він «приніс» мені воду і «знебол», ще за годину – воду з цукром і антибіотики. Головне було не заснути, я чекав своїх.

Чую голос «Зуба»: «Козак! Десь він тут має бути»…

Завантажуємося в човен, починається стрілецький бій. Росіяни метрів за 100. Відстрілялися, моя евакуація була проведена взірцево!».

Вже потім, після евакуації, «Козак» довго лікувався. Але в одному «Козак» впевнений: «Ми воюємо за все своє, за справжнє, воюємо за право жити. Все це схоже на гру, але ставка в цій грі – життя. Як тільки припиняєш грати, все закінчується для тебе, твоїх рідних, для твого народу».