У 20-ті роки минулого століття Україна вже сперечалася з Росією через Донбас. Суперечка тривала п’ять років. У той час визначалися кордони радянських республік, тож протистояння відбувалося не збройним шляхом, а в юридичній площині, хоча інколи доходило й до застосування сили.
Про це повідомляє ВВС-Україна.
З тим, що Донбас входитиме до складу України, більшовики не сперечалися. Питання загострилося навколо того, де саме проходитимуть адміністративні кордони регіону на південному сході? Тобто чи простягатиметься він до Азовського моря, маючи в своєму складі Таганрог з прилеглими територіями, чи ні?
Кілька років перед тим, під час Визвольних змагань, і Центральна Рада, і гетьман Павло Скоропадський, і більшовики розглядали Таганрог і Таганрозьку округу як частину України. Це й не дивно – понад 70% населення округи складали українці. Крім того, до 1887 року Таганрог входив до Катеринославської губернії (Катеринослав – це сучасне місто Дніпро), хоча пізніше був переданий до Області Війська Донського.
Насправді питання приналежності Таганрогу – це було питання про те, де проходитиме кордон між Україною та Росією.
“Таганрозьку округу всю цілком”
У 1920 році Луганськ – адміністративний центр Донецької губернії у складі України. Губернія виникла ще 1919 року, але нині в Москві переглядають весь адміністративно-територіальний поділ підконтрольної більшовикам території.
У січні 1920-го Донецький ревком (революційний комітет) висуває пропозицію: губернія включатиме 11 адміністративних районів. Таганрог не згадано.
Натомість Йосиф Сталін, призначений головою Української ради трудової армії, все переграв. За два місяці, 15 березня, він скликає екстрене засідання, на якому розглядають адміністративні кордони Донецької губернії. “З’явилася необхідність переглянути це питання”, – пояснює присутнім.
“Після деякого обговорення, – фіксує секретар у протоколі №15, – ухвалено одностайно, залишивши попередні кордони, прирізати 3 повіти: з півночі – Старобільський, з півдня – Маріупольський повіт і Таганрозьку округу всю цілком”.
Тоді ще Сталін не мав такого партійного впливу, як після смерті Леніна.
Ростов вимагає повернути
Росіяни по той бік кордону реагують миттєво. Вже 30 березня Донський виконком надсилає всім відділам та окружним виконкомам, включаючи Таганрозький, телеграму № 2853.
“Донвиконком, – ідеться в телеграмі, – роз’яснює всім окружним виконкомам, що Донська область залишається в старих територіальних кордонах зі збереженням колишнього адміністративного поділу на округи, станиці та повіти”.
На цій підставі Донський виконком вимагає “вжити термінові заходи до зворотного включення до складу Донської області всіх місцевостей, які протиправно відійшли від Донської області до інших губерній”.
Це означає, що Ростов-на-Дону – адміністративний центр Донської області Росії – вважає Таганрог і Таганрозьку округу своїми.
Офіційно в Україні
Натомість Україна стоїть на своєму – 16 квітня президія ВУЦВК у Харкові (тодішня столиця) ухвалює постанову про кордони Донецької губернії.
“Згідно з пропозицією Раднаркому України та Укррадтрудармії та згоди Всеросійського ЦВК, а також у скасування всіх попередніх постанов, президія ВУЦВК Рад постановляє”, що від Області Війська Донського відходять до Донецької губернії такі й такі станиці та волості, в тому числі “Таганрозька округа вся цілком”.
Рішення, отже, узгоджено з урядом Радянської України та Всеросійським ЦВК, тобто Москвою. Питання можна вважати закритим: Таганрог і Таганрозьку округу офіційно включено до складу України.
Однак Донський виконком вже за п’ять днів реагує телеграмою: “Донвиконком знову підтверджує свою постанову від 30 березня 1920 р., що кордони Донської області залишаються незмінними”.
Збройні сутички
“Війною постанов” справа не обмежується. Луганці виїжджають до Таганрозької округи і встановлюють там українську владу. Все відбувається без ексцесів, бо там переважна частина населення – українці.
Натомість у самому Таганрозі все набагато складніше.
В місті понад половина мешканців – росіяни, українців лише третина, тож більшість вимагає, щоб Таганрог підпорядковувався не українському Луганську, а російському Ростову-на-Дону. Доходить до сутичок і бійок.
“Представники Луганська погрожують представникам Таганрогу арештом із застосуванням зброї”, – йдеться в телеграмі, яку учасники окружної партійної конференції Таганрогу відправляють 25 квітня до Москви, Луганська та Ростова-на-Дону.
Телеграми з Луб’янки
Хоч як дивно, Москва стає на бік українців.
Вже 26 квітня президія ВЦВК офіційно затверджує кордони Донецької губернії, до якої входить і Таганрозька округа.
28 квітня ЦК ВКП (б) надсилає телеграму до Ростова-на-Дону, якою ставить Донвиконком перед доконаним фактом, що Таганрозьку округу передано до Донецької губернії, рішення ухвалено Радою народних комісарів і підтверджено президією ВЦВК, а тому це рішення “пропонується виконати в точності”.
29 квітня заступник наркома внутрішніх справ РРФСР Володимир Васильєв відправляє дві телеграми – до Ростова-на-Дону і Луганська. В першій повідомляє, що “Таганрозька округа виконуватиме розпорядження Луганського губвиконкому”, а в другій вимагає “негайно все владнати й уникати конфліктів”.
Очевидно, ростовці відповіли незгодою, бо 30 квітня Васильєв відправляє ще одну телеграму – до Луганська, Ростова-на-Дону і Таганрогу: “Таганрозьку округу включено до Донецької губернії і підпорядковується губернському центру Луганську. Будь-яка протидія цій постанові є неприпустимою”.
Остаточне не є остаточним
В цій історії можна було би поставити крапку: Україна має два великі порти на Азовському морі – Маріупольський і Таганрозький. Але ні – підкилимні інтриги продовжуються, бо ростовці хочуть повернути втрачене.
Рівно за рік, у квітні 1921-го, до Харкова докотилася інформація, що адміністративна комісія ВЦВК постановила передати Таганрозьку округу донцям.
Очільник українського уряду Влас Чубар надсилає телеграму Володимиру Леніну з поясненням, що таке рішення веде до катастрофи на Донбасі, оскільки Таганрозька округа слугує продовольчою базою Донецької губернії.
Українського прем’єра заспокоює вже згаданий заступник наркома Васильєв, мовляв, такого рішення насправді не існує, це хіба пропозиція, бо обговорюється новий план районування Кавказа.
Ударом на удар
Півтора року затишшя (або ніби затишшя), і в цій історії виникає новий жанр – прохання трудящих. Наприклад, 15 жовтня 1922-го в Москву летить телеграма: “Наше селище Попово-Несветаєвськ нині належить до Донецької губернії, тоді як до 24 квітня 1920 р. ми належали до Донської області. Просимо повернути його знову до Донської області”.
Телеграм подібного змісту надходить до Москви чимало. Зрозуміло, хтось на місцях підштовхує людей до подібних кроків.
Україна відповідає ударом на удар.
20 січня 1923 року Донецький губвиконком – на той час адмінцентр губернії перемістився до Бахмута – скеровує до Москви клопотання про приєднання до Донецької губернії нових територій зі складу російської Донської області. Йдеться, зокрема, про Приморську волость Ростовської округи – прибережну зону Таганрозької затоки Азовського моря, 12 населених пунктів.
В лютому того ж року в Москві обговорюється питання передачі від Донської області до Донецької губернії ще двох округ – Міллеровської та Шахтинської. Таку пропозицію, до речі, підтримує Держплан СРСР, вважаючи, що необхідно об’єднати з Донбасом усі адміністративні одиниці, де є основні поклади камінного вугілля.
Невдовзі Шахтинська округа, де добувають антрацит, за якістю єдиний у світі, переходить до Донецької губернії.
Безрезультатні переговори
Але в Донській області не вважають територіальне питання вирішеним остаточно. 21 листопада 1923 року газета “Советский Юг”, що видавалася в Ростові, друкує інтерв’ю із заступником голови Крайової економічної ради Василем Хроніним.
Він стверджує, що Таганрозький і Шахтинський промислові райони є “життєво необхідними для Південного Сходу” (йдеться про майбутню Південно-східну область Росії, яку офіційно затвердять за кілька місяців), тісно з ним пов’язані “спільними економічними інтересами”. І висловлює надію, що питання “в недалекому майбутньому вирішиться само по собі на наших переговорах з Українською Республікою і центральними наркоматами”.
Натомість переговори з Україною швидко заходять у тупик. Той же Хронін у березні 1924-го скаржиться на пленумі Крайової економічної ради: “Коли ми поставили питання перед Україною, то отримали контрпропозицію – передати їй Міллеровський район. Це питання слід вирішувати в Центрі. Нам не можна відмовлятися від приєднання до Південного Сходу Олександро-Грушівського і Таганрозького районів, економічно пов’язаних з нашим краєм, і, тим більше, віддавати Україні Міллеровський район”.
Показово, що цей урядовець називає округи районами, бо такою є термінологія в Росії, і не визнає української назви – Шахтинський, натомість принципово використовує стару назву Олександро-Грушівський, як було в Російській імперії.
Віддавати території ніхто не буде
Другу спробу вмовити українців росіяни здійснюють у квітні 1924-го, коли їхня делегація відвідує Бахмут і Харків.
У Бахмуті гостей запрошують обговорити спірне питання на пленумі Донецького губкому, де їм одразу дають зрозуміти, що ставлення до передачі Росії українських територій є вкрай негативним.
Більше того, пленум не тільки визнає претензії росіян безпідставними, але й ухвалює попросити Москву видати розпорядження про припинення будь-яких переговорів на цю тему.
В Харкові донців зустрічають прохолодним душем, а ініціативу про відмову від територій називають недоцільною і несвоєчасною. Єдине, з чим сторони погоджуються: перенести питання на розгляд союзної комісії з розв’язання спірних територіальних суперечок між РРФСР і УСРР.
Таганрог – за Україну
Найактивніше виступає проти відділення Таганрогу і Таганрозького району від Донбасу… сам Таганрог – точніше, його виконавчий комітет. Лише кілька років тому члени виконкому чинили опір українцям з Луганська, а тепер просять залишити їх в Україні.
Свою позицію вони обґрунтовують міркуваннями національними і економічними.
Перепис населення Таганрозької округи, проведений 1923 року, показав, що 77% її мешканців – українці, натомість росіян лише 18%.
Результати перепису населення 1923 року, Таганрозька округа, %
Район Українці Росіяни
Миколаївський 85,5 13,8
Советинський 96,9 0,7
Федорівський 57,0 32,9
Матвієво-Курганський 84,4 7,5
Голодаєвський 77,9 16
Катеринівський 82,8 9,3
Таганрозька філія Держархіву Ростовської області, фонд 413, опис 1, справа 120
Але справа навіть не в цифрах, а в динаміці. Якщо порівняти ці показники з даними перепису 1897 року, то виявиться, що протягом чверті століття українське населення округи збільшилося на 24%, а російське, навпаки, зменшилося на 28%.
Щодо мешканців самого Таганрогу, то, як стверджує виконком, його “корінним населенням є нащадки запорозьких козаків”. І далі: “Тільки з поверненням Таганрогу до України його становище почало відновлюватися. На даний момент, немає підстав повторювати сумний досвід царського уряду, який відділив Таганрозьку округу від України”.
Економічні міркування складаються з трьох пунктів.
По-перше, Таганрог, його порт і вся округа жодним чином не пов’язані з Донською областю.
По-друге, Таганрог і його промисловість забезпечуються сировиною з України.
По-третє, Таганрог, його порт і округа нерозривно пов’язані з Донбасом.
І останній аргумент – перспективи: “Вихід Донбасу на світовий ринок в плані експорту зерна і антрациту тільки починається. Було би непростимою економічною та державною помилкою в такий момент позбавити Донбас одного з його важелів – Таганрогу і його виходу до моря”.
Шахти – за Україну
В Шахтах теж не хочуть іти під Росію. Там українці складають майже половину населення, а росіян – удвічі менше.
Бюро Шахтинського окружного комітету, пленум окружного комітету і окружна партконференція – всі вони в червні 1924 року висловлюються проти свого відриву від Донбасу.
Шахтинський окружний комітет 18 липня 1924 року ухвалює рішення: “Окрпартком категорично наполягає перед вищими парторганами про зміну рішення. […] Шахтинська округа має 35% українського населення, в окремих районах сягає 50%. Тому відривання округи від України є і в національному плані недоцільним”.
За три тижні, 7 серпня, той же окружний комітет повертається до теми: “Бюро Окркому ставиться негативно […], це нанесе шкоду всій системі управління кам’яновугільною промисловістю”.
Кремль ухвалює рішення
Ані заперечення Харкова і Бахмута, ані бажання Таганрогу і Шахт Москва не чує. Або не хоче чути.
11 липня 1924 року політбюро ЦК ВКП (б) – найвища інстанція в СРСР – постановляє “вважати бажаним” від’єднання двох округ від Донбасу.
Єдиний реверанс у бік України: адміністративні кордони цих округ будуть переглянуті в бік зменшення, щоби деякі території з українським населенням усе ж таки залишилися в Україні.
Приєднати Ростов до України?
Для простих мешканців Донбасу повідомлення в газетах про імовірне відділення від їхнього регіону двох округ стає повною несподіванкою. Адже люди нічого не знають про кількарічні “апаратні битви” на лінії Луганськ-Бахмут-Харків-Ростов-Москва.
До газети “Кочегарка”, що видається в Горлівці, щоденно надходять протоколи зборів, де робітники Донбасу обурюються можливою передачею двох адміністративних одиниць Росії. Навіть партійні органи, які мусили б підтримувати позицію своїх вождів, теж проти.
Рудник №1: “Вважаємо недоцільним”. Бюро Глубокинського райкому КП(б)У: “Це неприпустимо, бо може зірвати кампанію зі збору єдиного сільгоспподатку”.
Рудник “Октябрьская Революция”: “Приєднання Шахтинського і Таганрозького районів до Донобласті означало би […] політичне ослаблення України, оскільки Донбас є значним пролетарським центром”.
Бюро Бахмутського окружного комітету: “Бюро Окркому вважає більш доцільним приєднати Ростов до Донбасу». Партійний осередок району “Мировая коммуна”: “Осередок протестує […], це може зірвати податкову кампанію”. Бюро Ровенецького райпарткому: “Відторгнення матиме негативні наслідки, це підірвало би план українізації”. Депо міста Слов’янськ: “Ми категорично проти”.
Нові кордони
Москва, однак, не зважає на незгоду громадськості і не змінює свого рішення. Чому так сталося попри аргументи українців? Можливо, просто в Москві вирішили, що аргументи Ростова-на-Дону більш вагомі, тобто Таганрог “нерозривно пов’язаний” саме з тим регіоном.
Можливо, ростовці частіше навідувалися до Москви й доводили свою позицію. Принаймні розгорнутої аргументації немає, а є кінцеве рішення.
Тож від 1 жовтня 1924 року значні частини Шахтинської і Таганрозької округ вважаються такими, що перебувають у складі Росії.
Однак суперечки між Бахмутом і Ростовом-на-Дону тривають ще протягом року, адже питання нових кордонів між Україною та Росією залишається не врегульованим.
Лише 16 жовтня 1925 року президія ЦВК СРСР затвердила остаточну лінію кордонів. Україна втратила Таганрозьку і Шахтинську округи (але не повністю), натомість, очевидно, в якості компенсації одержала від Росії деякі населені пункти Брянської, Курської та Воронізької губерній. Зокрема, місто Путивль на сучасній Сумщині.
Відтоді українсько-російський кордон на цій ділянці не зазнавав суттєвих змін аж до 2014 року, коли Росія знову спробувала перекроїти карту Донбасу.
