У Києві у своїй квартирі замерзла на смерть літня жінка, яка в дитинстві вижила в Голокост. Її знайшли, коли шукали, де прорвало труби в будинку без опалення. Стареньку, маленьку, сухеньку, вкриту льодом.
Про цей жахливий випадок написала російська опозиційна “Новая газета Европа”. Писали у Фейсбуці і сусіди старенької, але ІншеТВ вирішило запропонувати своїм читачам саме публікацію цього видання. Думаємо, вам це буде цікаво. Ми навмисно не міняли стилістику, тож деякий пафос, якщо коректно про це говорити відносно саме цього тексту, не наш, наш тільки переклад.
-Ніхто точно не знає, коли померла баба Женя. Знають тільки, від чого: від холоду. Киянка, яка пережила Голокост, померла від Холодомору — в історичному центрі міста, на Подолі, у багатоквартирному будинку на вулиці Почайнинській. День пам’яті жертв Голокосту поповнився ще одним іменем у мартирологу: Євгенія Михайлівна Безфамільна.
Цей будинок на Подолі колись був збудований для працівників річкового порту. Хто знає, можливо, Євгенія Михайлівна там працювала. А може, й ні. Про бабу Женю сусіди взагалі знали мало. Яким дивом вона врятувалася й не потрапила малою до Бабиного Яру, як опинилася в дитбудинку, чому жила сама й чи були в неї колись чоловік і діти — всього цього ми вже напевно не дізнаємося. Все, що знали сусіди, — прізвище Євгенії дали в дитбудинку. Безфамільна. Тобто ні звідки, без коріння, без рідних, лише з національністю та рідною мовою їдиш. Українською Євгенія Михайлівна не говорила: тільки їдиш і російською. По батькові, найімовірніше, теж вигадали в дитбудинку, бо людині належить жити з по батькові. Нехай буде Михайлівна — яка різниця?
Людиною баба Женя була замкненою. Не любила про себе розповідати, не любила впускати до себе додому будь-кого. Зате регулярно ходила до синагоги, яка розташована за два квартали від дому. Саме туди побігла сусідка Євгенії Безфамільної Юлія Гримчак 13 січня о сьомій ранку — питала, коли там востаннє бачили Євгенію Михайлівну. Може, вона щось говорила? Може, її хтось забрав? Юлія каже, що ізраїльські організації допомагали євреям виїжджати з України. А раптом і баба Женя наважилася поїхати в тепло?
Не поїхала.
Тієї ночі на 13 січня будинок на Подолі почало затоплювати. Десь прорвало труби, і вода потекла, заливаючи нижні поверхи. На вулиці мінус 18. Будинок міг перетворитися на велику крижану труну. Сантехніки, які приїхали на виклик і перекрили воду, шукали місце аварії. Швидко встановили, що труби прорвало на четвертому поверсі. Зрозуміли, що в баби Жені.
Юлія Гримчак — волонтерка. Разом з іншими волонтерами вона носила продукти Євгенії Михайлівні. Та рідко відчиняла двері, але можна було залишити сумки під дверима, і вона їх забирала. А іноді навіть сама виходила по сумки. Юлія почала дзвонити. І мобільний, і домашній телефони мовчали. Сусіди зібралися біля дверей баби Жені. Стукали — відповіді не було. Жодного руху за дверима теж не було.
— Баба Женя була складною людиною, — каже Юлія. — Іноді взагалі не відчиняла, іноді відчиняла й вередувала: це я не їм, це мені не підходить, це я не візьму, ви не те принесли. І поліція не хотіла ламати двері: мовляв, ви ж самі кажете, вона часто не відчиняє. Але ми наполягли. Просто всі вийшли на вулицю й почали вимагати. На вулиці мінус 18, будинок затоплює, у нас у будинку діти й лежачі старі. Якщо зараз усе замерзне, ми всім будинком просто ляжемо. Ми фактично змусили поліцію відкрити двері. Вони зайшли через балкон: так, у мінус 18 балкон був відкритий.
Баба Женя була мертва. Вона померла раніше. Коли — можливо, встановить експертиза. Поліція відмовлялася заходити в її квартиру ще й тому, що «запаху немає — значить, і трупа немає». Був би труп — ви б уже відчули, пояснювали поліцейські. А сусіди ще пів ночі сиділи й вигадували аргументи, як змусити поліцію відкрити двері.
Розгадка виявилася простою: тіло було замерзле.
Мертва баба Женя миттєво вкрилася льодом. Вона не розкладалася. Це була крижана скульптура, пам’ятник ще одній жертві Голокосту, яку ідейні нащадки Адольфа наздогнали через понад 80 років.
Так, це в її квартирі прорвало труби. І не тільки труби — ще й кран зірвало. Вода лилася, затоплювала квартиру, проливалася на нижні поверхи й замерзала. Поліцейські не ходили по підлозі й килимах — вони ковзали по льоду. Квартира перетворилася на великий каток. А на такому ж крижаному ліжку — вмерзла, як мамонт у лід, баба Женя. Їй уже не було холодно, єдиній з усіх мешканців будинку. Можливо, в ту мить вона була щасливішою за всіх. Більше не боляче, не страшно, не холодно, не темно. Уже не залежиш від волонтерів, які приносять продукти.
Хто знає, можливо, в ті останні, найстрашніші перед вічним спокоєм хвилини вона нарешті згадала своє прізвище й по батькові, маму з татом, довоєнний Київ? Не той, недавній, перед останньою війною, а зовсім старий, у якому словосполучення «Бабин Яр» ще було звичайною назвою великого яру. А може, навіть встигла замерзлими губами прошепотіти: «Шма, Ісраель!»
Того ж вечора в будинок повернулася вода. Труби полагодили. Бабу Женю забрали.
— Я пишаюся своїми сусідами, — каже Юлія Гримчак. — У нас неймовірна спільнота. Ми всі мерзли, але жодна людина не запитала: «То що там із водою, коли полагодять?» Ніхто не поставив цього питання, всі тільки співчували бабі Жені. Я не знаю, що єврейський народ у таких випадках говорить, але наші бажали їй царства небесного. Знаєте, така взаємна підтримка дуже важлива. Коли щодня борешся за виживання, коли миєш дитину, а вона тремтить від холоду, дуже важливо триматися разом. І люди впираються руками й ногами, встають і йдуть на роботу з брудним волоссям (помиєш голову — не висушиш і точно на роботу не підеш), допомагають одне одному, носять їжу слабким і літнім, жартують, підбадьорюються. Такі в нас сусіди. Якщо що — прямо Армагеддон підіймаємо. Якби не наша спільність, невідомо, скільки б іще баба Женя в тій крижаній труні лежала.
Євгенію Михайлівну Безфамільну знайшли 13 січня. Але після Нового року вона ще точно була жива. Юлія згадує, що в січні, ще до сильних морозів, вона бачила бабу Женю востаннє. Та вийшла подихати повітрям на сходах. Стояла, закутана в кілька халатів і кофту, але без куртки чи пальта.
— Я потім сиділа й згадувала її погляд, — каже Юлія. — Я, як завжди, бігла, поспішала, а вона дивилася мені вслід. Баба Женя нічого не сказала, не запитала про їжу. Але я спиною відчувала цей погляд. Не знаю, як пояснити. Він був якийсь особливий. Ніби вона говорила: «Добре, все, ви залишаєтеся, а я пішла». Я ще подумала: та годі, баба Женя, куди вам прощатися, ще поживемо, ще переможемо. А вона, виходить, прощалася.
Ну що, Адольфе, можеш радіти? Твої послідовники через десятиліття підхопили прапор і продовжують справу, з якою людство намагалося покінчити багато років тому. Вони засвоїли твої уроки й методи й творчо їх розвивають. А втім, не поспішай радіти. Вони програють, як ти. Ти здох у бункері, їм на всіх бункерів не вистачить, тож доведеться задовольнятися лісами й болотами. Варіантів уціліти немає. Бо ви — не тільки вбивці, а й нікчеми. За такого поєднання не виграють.
P.S. Від ІншеТВ: Щойно у КМДА спростували інформацію про смерть жінки від переохолодження. У відомстві заявили, що за офіційним висновком судово-медичної експертизи, причиною смерті стала серцева недостатність, спричинена хронічною ішемічною хворобою серця.
