“Власний палац для пеніса”. Як винайшли гульфик і чому він зник (ФОТО)


21:0611.02.2024

Деякі гульфики були порожніми всередині, в інших – зберігали ароматні суміші.

Десь у 1536 році Ганс Гольбейн Молодший старанно працював над частиною портрета Генріха VIII, яка зображувала його пах. За допомогою тонкого пензля і палітри фарб майстер докладав зусиль, щоб надати вишукано оздобленій опуклості свого клієнта належної солідності.

На портреті у повний зріст, який колись вкривав цілу стіну палацу Вайтголл у Лондоні, король виглядає величним і мужнім.

Генріх VIII впевнено стоїть на широко розставлених ногах, його руки зафіксовані на стегнах, спрямовуючи погляд глядача на помітного розміру статевий орган монарха. Ходила легенда, що портрет свого часу викликав у глядачів “збентеження та сором”.

В якийсь момент в епоху Ренесансу між винаходом мікроскопа, друкарського верстата, олівців та інших важливих для суспільства технологій, аристократи були зайняті створенням іншої інновації – гульфика.

Ці “симпатичні власні палаци для пенісів”, як їх назвав один письменник, складалися зі спеціальної кишені з тканини найрізноманітнішої форми – спіраль, куля або закручена догори ковбаска.

На деяких з них були навіть обличчя.

Це була рідкісна нагода для чоловіків похизуватися своєю вишуканістю. Багато хто обирав для цієї частини одягу розкішні тканини, як-от шовк, оксамит і атлас, та прикрашав гульфик коштовностями, золотом і – найвищим символом чоловічої родючості – кокетливим бантиком.

Але для чого були гульфики? І чому вони зникли? Про це – в матеріалі ВВС.

Генріх VIII
На найвідомішому портреті Генріха VIII він усипаний хутром, золотом і рубінами, але саме його гульфик справді привертає увагу

Спочатку гульфики виготовляли зі сталі та додавали до обладунків, щоб захистити дітородний орган лицаря під час бою. Але незабаром вони стали гарним вирішенням незручної повсякденної проблеми.

До кінця XV століття чоловіки носили довгу туніку або дублет – по суті, сукню з колготками на ногах. Потім мода змінилася. Дублети поступово почали підійматися вгору, скоротившись так, що більше не закривали пах. Це було доволі небезпечно, тому що на ногах у той час чоловіки носили дещо схоже на панчохи, і у верхній частині вони прикривали не все.

“Ви вставляєте одну ногу в одну штанину, яку привʼязуєте до дублета, після цього повторюєте процедуру з іншого боку”, – пояснює Вікторія Бартелс, дослідниця італійського Відродження з Університету Сіракуз у Нью-Йорку.

Нова мода на укорочений верх залишала область між ніг неприкритою, каже вона.

Непристойна оголеність змушувала турбуватися про мораль, а священники побоювалися, що нова мода провокуватиме “содомітів” і призведе до розбещення молодих чоловіків.

портрет
Гульфик часто робили контрастного кольору, щоб акцентувати увагу на чоловічому органі

Перші гульфики були просто трикутним шматком тканини, який заправляли таким чином, щоб прикрити отвір між штанинами. Але чоловікам не знадобилося багато часу, щоб оцінити переваги цієї деталі одягу і сповна ними скористатися. 

Лише за кілька десятиліть невиразні клаптики тканини перетворилися на фалічні обʼєкти промовистих розмірів.

Плейбої тих часів наповнювали свої гульфики кінським волосом, тканиною та соломою. У гульфик іноді клали й корисні речі, як-от носові хустки та гроші. А за деякими свідченнями, його також могли наповнювати ароматичними сумішами.

Від вулиць Флоренції, де вони були відомі як sacco (“мішечок”), до Парижа, де їх називали “брагетт”, молоді люди хизувалися своїми накладними геніталіями, привертаючи до них погляди, де б вони не були.

Те, що почалося з метою прикрити сороміцьке місце, набуло кардинально протилежного ефекту.

Чоловіки епохи Відродження цілком усвідомлювали символізм цієї частини одягу.

В англійській мові сама назва “гульфик” (codpiece) походила від давньоанглійського слова cod, що означає “мошонка”.

Дослідниця Вікторія Бартелс згадує один сатиричний текст, в якому гульфик і захист, який він надавав важливому органу насамперед на лицарських обладунках, порівнювали зі шкаралупою горіхів.

Як і ці “природні гульфики”, вони забезпечували продовження роду.

портрет
Деякі чоловіки епохи Відродження прикрашали свій пах кокетливими бантиками

Генріх VIII, якого власні проблеми з продовженням роду спонукали винайти нову гілку християнства, використовував символізм гульфика з максимальною ефективністю.

Пишно прикрашений гульфик короля, який зберігся в історії завдяки численним копіям його славетного портрета з палацу Вайтголл, мав недвозначно натякати на його здатність народити спадкоємця.

Навіть через 200 років після його смерті шанувальники короля могли відвідати статую Генріха VIII у Лондонському Тауері й дивуватися його плодючості.

Дерев’яна фігура монарха мала секретний механізм, який рухав королівським гульфиком.

“Якщо ви натиснете ногою на точку на підлозі, ви побачите, що зі статуєю станеться дещо дивовижне, але я не можу сказати більше”, – такий запис залишив один із відвідувачів Тауеру, як свідчить книга Thrust: A Spasmodic Pictorial History of the Codpiece in Art. Деякі жінки встромляли у механізм шпильки в надії, що це допоможе їм мати дітей.

Така нахабна демонстрація мужності не була чимось незвичайним за тих часів.

На залізних воротах каплиці XV століття у Бергамоті в Італії прикріплений герб італійського кондотьєра Бартоломео Коллеоні, на якому можна побачити три округлі фігури. Це тестикули, зображення яких мало символізувати чоловічу силу. Але, крім того, їхня італійська назва сoglioni була співзвучна прізвищу родини.

обладунки
Навіть обладунки Генріха VIII мали помітні опуклості

Новий предмет одягу також був засобом продемонструвати свою військову доблесть.

По-перше, гульфики додавали до броні як захист. Але Бартелс пояснює, що поява гульфика також збіглася з італійськими війнами, під час яких найманці з Північної Європи воювали на боці Іспанії, Франції та Італії.

Однією з переваг, яку отримали солдати, було звільнення від законів про розкіш – правил, які визначали, яке багатство могли дозволити собі різні соціальні групи – і вони скористалися цією можливістю в одязі.

“Вони вбиралися у пишні костюми… до яких приєднували величезні гульфики”, – каже Бартелс. Це створило ще один зв’язок між гульфиком і військовою культурою.

Утім, таке хизування чоловічою гідністю часто висміювали навіть сучасники тієї моди.

Як пише історик Вілл Фішер у книзі “Матеріалізація статі у ранньомодерній англійській літературі та культурі”, коміки часто доводили до екстазу глядачів сценами, в яких вони начебто мали от-от оголити свої геніталії, але в останній момент витягували з гульфика щось несподіване, наприклад, апельсин.

Серед інших незвичайних предметів, виявлених у “фейкових” гульфиках, були “пляшки, серветки, пістолети, волосся і навіть дзеркало”.

Портрет
Деякі гульфики були відверто епатажними

Утім, вже наприкінці XVI століття почався занепад гульфику – він стрімко виходив із моди.

Цікаво, що перед тим, як зникнути, гульфики почали також швидко зменшуватися у розмірах. Зʼявилась нова модна тенденція під назвою “пансерон”, каже Бартелс.

Це було щось на кшталт накладного живота – випукле продовження дублета, яке носили поверх сорочки.

“На сучасне око виглядало смішно”, – каже дослідниця. Ця конструкція, що іноді нагадувала роздуту спідницю, конкурувала з гульфиком за ту саму частину тіла.

Справжніх гульфиків сьогодні лишилося не так багато. Їх можна побачити на лицарських обладунках, у колекції вовняних і оксамитових виробів шведського графа та його синів, а також у Лондонському музеї. Вікторіанський куратор виставки спочатку класифікував їх як наплічники.

Фалічну велич цього забутого предмета одягу ми також можемо побачити на картинах та скульптурах тієї епохи.

Хоча гульфик не повернувся у масову моду, декого він і досі захоплює.

У 1970-80-х роках рок-музиканти із гуртів Jethro Tull і Kiss вражали свою аудиторію сучасними версіями гульфику – з леопардовим принтом, металевими шипами та обличчями демона. У Kiss навіть до минулого року, коли гурт розпався, була власна швачка для гульфиків.

Гульфи також повертаються у високу моду у тренді “владний стиль тюдорів”. Їх зображують в історичних драмах, як-то британський серіал “Вовчий зал”.

Є лише одна проблема – сучасні виробники не можуть змусити себе зробити їх достатньо великими.



© Inshe.tv

Share Button
TwitterFacebookGoogle PlusYoutube