Відмовились від зустрічей з рідними. Як зараз живуть командири “Азову” в Туреччині


21:0220.05.2023

Засновниця Асоціації сімей захисників “Азовсталі” Катерина Прокопенко, дружина бійця “Редіса”, розповіла, що командири “Азову” в Туреччині живуть у закритому об’єкті, але мають доступ до інформації.

Про це розповіла Прокопенко в інтерв’ю “Укрінформу“.

– Ви – одна із засновниць Асоціації родин захисників “Азовсталі”. Зокрема, завдяки вашій роботі вдалося витягнути певну кількість хлопців з полону. Розкажіть, будь ласка, які основні виклики зараз стоять перед організацією?

– По-перше, ми робимо все, щоб люди не забували про оборонців через різноманітні креативні кампанії, фотопроєкти, виставки,  музику, мистецтво, ілюстрації. Будь-який метод, який штовхатиме цю тему далі, нам підходить. Водночас ми не робимо жодних анархічних дій, які мають на меті розхитати країну, призвести до сплеску “зради”. Асоціація намагається показати світу, що Україна цінує захисників Маріуполя, бореться за них і що світ повинен долучитись до нашої боротьби. Це правда. Щодня ми прокидаємося з дівчатами, маючи в голові одну думку: що я маю сьогодні зробити, щоб пришвидшити їх вихід на свободу завтра. За кавою ми плануємо, який креатив зробити, яку поїздку оформити, на який саміт поїхати… Цілодобовий брейншторм – так і живемо.

– Ви наголосили на важливості співпраці з міжнародними партнерами. З ким із закордонних діячів комунікуєте?

– Нам дуже допомагають громадяни країн Балтії, польські діячі і активісти. Країни, які розташовуються на кордоні з Росією, краще за інших розуміють, наскільки вона страшна й непередбачувана у своїх діях. Вони розуміють, що РФ може дотягнутися й до них, тому діють найактивніше.

Крім того, у нас сильна діаспора в Америці, Німеччині, Франції. Проте, там є певні труднощі з інформаційним порядком денним, адже російська пропаганда потужно працює. На жаль, це стосується і країн Скандинавії, Італії, Іспанії. Наша діаспора робить усе, щоб руйнувати російські міфи за рахунок спільних проєктів. Скоро у нас буде спільна акція з ВІЧЕ – організацією дівчат, які влаштовують класні мітинги в Берліні.

Щодо державотворців, загалом є реальні сторонники теми полонених. Під час нещодавньої поїздки в Берлін представники проукраїнських політичних кіл пообіцяли мені просувати тему полонених “Азовсталі” кулуарно в кабінетах. Вони все прекрасно знають про оборонців “Азовсталі”, тому що в певний час тема постійно форсилася в ЗМІ. В цілому, ми відчуваємо, що маємо союзників у цьому питанні в світовій площині. Росія натомість намагається зробити все, що породжує ганебні міфи і що впливає на зміну думок  про наших оборонців.

– Ви спілкувалися з вищим військовим керівництвом України щодо обміну оборонців “Азовсталі”? Чи є комунікація із державою з приводу цього питання?

– Ми комунікуємо з державою перед кожною акцією, встановленням певних інсталяцій, щоб порадитися, чи це не зашкодить захисникам. За рік ми вже напрацювали певний механізм, отримали довіру від інституцій, які займаються полоненими. Ми показали, що не агресивні і виступаємо за співпрацю, комунікацію, єдність. Наша діяльність не спрямована на те, щоб нашкодити, а навпаки – підтримувати тему, тому що це важливо.

Наші державні інституції в контексті. Вони виступають за полонених і роблять неймовірні речі, щоб звільнити хлопців. Процеси дуже непрості, тому що ми маємо такого цинічного ворога. Однак, як сказав Кирило Олексійович Буданов, маємо безпрецедентну історичну ситуацію, коли обміни відбуваються під час війни. Зазвичай такі процеси завжди мають місце після закінчення воєнних дій, встановлення миру і підписання договорів. Це свідчить про те, що Україна бореться за них і досягає успіху в перемовинах.

УКРАЇНА – ЄДИНА КРАЇНА, ЯКА НЕ БОЇТЬСЯ ЙТИ НАПЕРЕКІР ДЕРЖАВІ-ТЕРОРИСТУ

– Захисники “Азовсталі” виходили під гарантії третьої сторони – ООН і Червоний Хрест. Скажіть, чи відіграють вони якусь роль в обмінах?

– Раніше, зі шкільних років, ми думали, що це якісь неймовірні інституції, які борються за демократію, життя, людські цінності, руйнують зло у світі. Пам’ятаємо, як у школі носили 5-10 гривень на Червоний Хрест, очікуючи, що це допоможе тому, хто цього потребує. Зараз ми реально зіштовхнулися з тим, що життя не рятують за рахунок цих організацій. Єдина, хто не боїться йти наперекір долі, держави-терориста, – це наша держава. А вони бояться… Вони бояться їхати на території підконтрольні Росії, щоб подивитись на наших полонених. Вони всього бояться, відгороджуються і захищають себе насамперед. Можливо, є якісь інші випадки, коли вони дізнаються інформацію про стан полонених, але про це мені нічого невідомо. Я знаю, що представники того ж Червоного Хреста дзвонять родичам і розпитують про полонених. Потім отриману інформацію вносять у базу даних і видають її за свою.

Оленівка показала світу, що організації в цілому не здатні убезпечити нас від таких терактів. Ніхто з них не може попередити це, контролювати ситуацію, потрапити в місця утримання військовополонених, щоб фіксувати злочини. Ніхто з них у випадку з полоненими нічого не може зробити, на жаль. Лише боротьба нас, українців, і держави в цих питаннях допомагає. Ми якраз виступаємо головною силою у захисті прав і збереженні життів своїх громадян. Тому я вірю лише в Україну, в українські процеси, в нашу могутню силу. Наш Президент їздить по всім країнам і домовляється за зброю. Українці їздять групами і нагадують, просять, говорять… Лише так можна зрушити ці процеси.

– Ще одним аргументом бездіяльності міжнародних організацій є те, що місія ООН з розслідування трагедії в Оленівці закрилася. Чи намагалися ви відновити цей процес? Наскільки це взагалі можливо зараз?

– Насправді вони бояться і нічого з цим робити не будуть. Поки що немає навіть надії на те, що це відновиться. Їм потрібні сприятливі умови, щоб це зробити. Росія погрожує місії збройним втручанням, тому вони поїдуть туди лише тоді, коли Україна звільнить територію. Раніше, до нашої перемоги, вони цього не зроблять, адже бояться. Лише ми не боїмось нічого.

ЯКБИ КЕРІВНИЙ СКЛАД “АЗОВУ” ЗАЛИШИВСЯ В ПОЛОНІ НАДОВШЕ, З ЇХ СТАНОМ СТАЛИСЯ Б НЕВІДВОРОТНІ ПРОЦЕСИ

– Керівний склад “Азову” досі перебуває в Туреччині. Чи не постраждали хлопці від землетрусів?

– Вони перебувають у безпечному місці, тому, на щастя, землетруси їх не торкнулися.

– Богдан Кротевич (“Тавр”) називає перебування хлопців там фактично продовженням полону, але поліпшеної якості. Що ви про це думаєте, як оцінюєте умови, в яких вони перебувають?

– Я зараз живу в ситуації, коли мені жінки полонених просто можуть писати, навіть погрожувати, мовляв, “твій чоловік – на курорті”. Це неправда. Вони на закритому режимному об’єкті. Навіть ми не знаємо, де конкретно. Вони не на курорті і не на морі. У них є певний режим, регламентовані дзвінки, розклад. Вони не зазнають тортур, як в Росії, але, тим не менше, вони не повністю на свободі. Ми всі розуміємо, що, якби вони залишилися в полоні довше в тих умовах, то сталися б невідворотні процеси з їхнім станом. Я вдячна всім причетним за те, що вдалось його дістати з того пекла. Тепер важлива задача — повернути чоловіка на Батьківщину.

– Чи є у них доступ до інформації?

– Так, інформація до них доходить, засоби дізнаватися її у них є, тому вони обізнані про стан справ в Україні.

– У медіа з’являлася інформація, що керівний склад “Азову” відмовився від того, щоб їх відвідували рідні, адже вони хочуть бути в рівних умовах із полоненими побратимами. Чи відповідає ця інформація дійсності?

– Так, це чоловіча військова солідарність. Вони хочуть морально бути на рівних зі своїм рядовим складом. Їм важливо для себе і своєї свідомості бути з хлопцями разом на метафізичному рівні. Це правильно, як би мені, дружині, не було тяжко це сприймати. Я розумію їх, як командирів.

– Чи відомо вам, коли хлопці можуть повернутися в Україну?

– Це дуже складний процес, але, я сподіваюся, що наша держава зробить усе можливе, щоб вони повернулися найближчим часом.

– Ми всією країною спостерігали за тим, як керівний склад “Азову” зустрівся зі своєю сім’єю. Які емоції ви відчували в той момент, про що говорили з Денисом?

– Я була повністю розгублена. Ми не бачилися з 14 лютого 2022 року. Далі – повна невідомість. Потім ми зустрілися в Туреччині. Я побачила, наскільки він схуд, але він був дуже щасливим. Між нами був такий буревій емоцій: ми трималися за руки, обіймалися, не знали, як обхопити одине одного. Це був момент абсолютного щастя. Всі сім’ї прилипли до своїх чоловіків, як п’явки. Все, як у момент повернення наших українських захисників із полону. Сім’ї на руках носять своїх рідних. Жінки пакетами передають їжу. Хотілося весь світ подарувати їм. На тому відео у мене були найщасливіші емоції. До того щось близьке було, коли ми розписалися.

ПРАКТИКА РОБОТИ ПОЛОНЕНОГО З ПСИХОЛОГОМ МАЄ ПОДАВАТИСЯ НЕ НАВ’ЯЗЛИВО

– Як держава сприяє психологічному відновленню захисників після полону?

– Державні програми з реабілітації полонених «Азовсталі» є на базі Міністерства внутрішніх справ. Захисники проходять процедури реабілітації. Можливо, потрібно розширити їх. Якщо будуть більші обміни,  важливо, щоб наші лікарні, реабілітаційні центри змогли їх всіх прийняти. Варто думати про розбудову цілісної реабілітаційної системи з програмами для поранених військових і полонених. Вочевидь, хлопці мають бути відділені від цивільних, щоб не виникало конфліктних ситуацій. Ми лише починаємо цей шлях. Обміни з 2014 року не були такими масштабними, як зараз. Держава має зробити все, щоб ті, хто постраждав від війни не залишилися на самоті і не йшли по життю недолікованими. 

– На вашу думку, наскільки важлива роль психологів у відновленні полонених?

– Однозначно, психологи мають займатися із полоненими після повернення. Не всі військові хочуть це робити, але подібна практика має подаватися не нав’язливо. Ще одна проблема стосується того, що у нас немає достатньої кількості військових психологів. У цьому напрямі теж потрібно працювати.

– Що ви можете порадити людям, які зустрічають полонених? Як це правильно робити?

– В перші години після обіймів вони відчувають шалений контраст. Ми всі розуміємо, що там вони перебувають у жахливих умовах, в інформаційному вакуумі. Російські спецслужби тиснуть на них. Натомість після повернення люди їх фактично носять на руках. Дуже багато емоцій, доброти. Суспільство на них налітає, обдаровує подарунками, увагою. На контрасті з Росією, тут вони відчувають суперлюбов, суперщирість. Головне, не надокучати їм запитаннями в перші дні. Все має йти просто, стабільно, щоб вони самі проявляли певні бажання. Гіперболізована увага їх дещо ступорить.

Головне і надалі продовжувати бути поруч, допомагати, вдихати нове життя, без навʼязувань, наскільки це буде потрібно, не забувати про них і далі, допомагати з реабілітацією.

– Що б ви порадили сім’ям, які чекають рідних із полону?

– Не робити агресивних дій, які розхитують державу. Не лізти в тонкі процеси обміну. Ці процеси покладені на військові структури, на Офіс Президента. Не потрібно маніпулювати людьми, які цим займаються. Усі жінки, звичайно, хочуть побачити своїх рідних вже завтра, але все має піддаватись логіці.

Потрібно нагадувати про героїзм, про те, що полонені досі є, але не розголошувати приватну інформацію полонених. Є Координаційний штаб, у яких чітко прописана методичка, чого не варто робити родичам.

– Коли ви зрозумієте, що Асоціація родин захисників Азовсталі виконала своє завдання повністю?

– Ми назвалися сім’єю “азовстальців”, тому видихнемо тоді, коли з полону повернеться останній захисник “Азовсталі”. Зараз ми боремося за кожного, хто вийшов із заводу “Азовсталь”.

– Захисників Маріуполя часто порівнюють із визначними українськими історичними постатями минулого. Із ким би ви порівняли Дениса Прокопенка?

– Він настільки унікальний і неймовірний, що, думаю, у майбутньому когось порівнюватимуть із ним. Це історична постать, кіборг, людина зі сталі. Ніхто інший на нього не схожий. Для мене поряд із ним ніхто не стоїть. Він, Денис Прокопенко, і його хлопці – це особливі люди. Всі герої різні, тому порівнювати їх не варто.

Нагадаємо: Ми не маємо права про них забути. Сьогодні – рік, як захисники Маріуполя вийшли в почесний полон (ВІДЕО)



© Inshe.tv

Share Button
TwitterFacebookGoogle PlusYoutube