Фотографії з обложеного Маріуполя здобули головний приз Міжнародного фестивалю Visa pour l’image (ФОТО)


21:2909.09.2022

Український фотограф Євген Малолєтка став лауреатом премії Visa d’or News Міжнародного фестивалю документальної фотографії Visa pour l’image.

Разом із оператором Мстиславом Чорновим вони — єдині репортери, які залишилися в обложеному Маріуполі. Їхні знімки пологового будинку під бомбардуваннями облетіли весь світ і стали символом та юридичним доказом військових злочинів російської армії.

В інтерв’ю RFI фотографи розповіли, як опинилися в обложеному Маріуполі та свідками яких подій стали.

Щорічно Visa pour l’image, Міжнародний фестиваль документальної фотографії у Перпіньяні, заснований 34 роки тому, нагороджує найкращих фотожурналістів з усього світу. Цього року він відбувається під знаком України. Фотографії, які були вивезені репортерами з-під російських обстрілів і що зафіксували життя і смерть в окопах, бомбосховищах, лікарнях та біженських поїздах, можна бачити на вулицях міста, у виставкових залах та на величезних екранах просто неба, де щовечора йдуть покази.

Фотографи, які працювали після 24 лютого в Україні, здобули і головні премії фестивалю. Євген Малолєтка став лауреатом премії Visa d’or News, журі відзначило його репортаж із обложеного Маріуполя. Visa d’or Presse Quotidienne (щоденної преси) отримав датський фотограф Mads Nissen (газета Politiken) за фотографію біженців. За знімки з України журі міста Перпіньяна нагородило премією Visa d’or Rémi Ochlik, фотографа газети le Monde Люку Баріуле. Під час одного з показів фотографії загиблих журналістів зустріли хвилиною мовчання.

На врученні нагород голова фестивалю Жан-Франсуа Леруа відкрив показ українських репортажів різким засудженням слів колишнього кандидата на посаду президента Франції від соцпартії Сеголен Руаяль. Напередодні вона заявила, що сумнівається у реальності бомбардування пологового будинку у Маріуполі. «Якби була найменша жертва, хоч одна закривавлена ​​дитина, у вік стільникових телефонів вони (фотографії) у нас були б…», – сказала французький політик. Голова фестивалю назвав ці слова «огидними, неприпустимими та обурливими». І запропонував зібрати виставлені в Перпіньяні фото- та відеорепортажі та надіслати їх Сеголен Руаяль.

Знімки пологового будинку, який зазнав бомбордувань, облетіли весь світ, належать 35-річному Євгену Малолітці, незалежному українському фотографу, уродженцю Бердянська. Разом із 37-річним відеооператором із Харкова Мстиславом Черновим (агентство АР) вони були єдиними репортерами, що залишилися в обложеному Маріуполі.

RFI: Колишня міністр та кандидат у президенти Франції Сеголен Руаяль заявила вчора, що сумнівається у реальності бомбардувань пологового будинку у Маріуполі. Фотографії з обстрілу пологового будинку, що зазнав, — ваші. Як і світлини загиблих в окупованому місті дітей. Що ви їй відповіли б?

Мстислав Чернов та Євген Малолєтка: Сперечатися з політиками та взагалі з тими, хто намагається заперечувати військові злочини, – не наша робота. Наша робота знімати. Ми просто зніматимемо і показуватимемо зняте. А якщо політикам хочеться побачити ці фотографії, то нехай приїдуть, ми можемо їх показати.

Розказана вами історія – величезної візуальної сили. Але це водночас документальне свідчення, і навіть юридичний доказ злочинів. Що для вас важливіше в них — художній вплив чи документальне значення?

Є.М та М.Ч: У Маріуполі ми зняли тисячі фотографій та години відео. Навіть якби ми все це виставили, все одно це була б мала частка того, що там відбувалося і продовжує відбуватися. Маріуполь — не щось унікальне, що сталося, скінчилось і не повториться. Як і Буча. Це злочини, які продовжують систематично вчинятися.

Як ви опинилися в обложеному Маріуполі?

М.Ч.: У січні закінчилося моє відрядження до Афганістану, і агентство АР попросило мене повернутися до України. Вже зрозуміло, що ймовірність російського вторгнення дуже велика. Ми працювали в тандемі і протягом місяця знімали, як частина українців готується до повномасштабного російського вторгнення. Частина всього світу не хотіла бачити і вірити в цю можливість, а частина розуміла, що війна триває вже вісім років, і що треба готуватися продовжувати.

Спочатку я працював у Харкові, моєму рідному місті. За тиждень до вторгнення ми переїхали на Донбас і знімали там в окопах. Я пам’ятаю те відчуття фрустрації, яке було тоді в українських солдатів. Їм забороняли відповідати на обстріли, які йшли досить щільно по всій лінії фронту. З українського боку була спроба деескалації.

23 числа, після трансляції Радбезу РФ, де було порушено питання визнання самопроголошених республік, ми зрозуміли, що вторгнення неминуче. Ми ще не розуміли його географії і думали, що все обмежиться Донбасом, але чітко усвідомлювали його неминучість. На той час в Україні було кілька команд АР, наша команда вирішила їхати до Маріуполя.

Маріуполь – одна з головних точок у цій війні. І було зрозуміло, що після восьми років війни, якщо Росія спробує продовжити вторгнення, то, напевно, спробує взяти місто як важливий пункт на шляху до Криму. Ми виїхали 23 уночі та поїхали всю ніч по лінії дотику. Приїхали за годину до початку вторгнення, коли почали падати перші бомби.

Ми розуміли, наскільки Маріуполь важливий і вирішили залишитися. Наш вибір не був випадковим, це було свідоме рішення.

Є.М.: Ми знаходились у Маріуполі 20 днів. 3 березня місто повністю оточили, зв’язок залишався лише у кількох місцях, слабкий сигнал. Усі журналісти виїхали, розуміючи, що кільце захлопувалося. І далі місто було вже повністю відрізане, ніхто не в’їжджав і не виїжджав. Ми могли зрідка зв’язуватися супутниковим телефоном і посилати невеликі файли, в іншому була повна ізоляція.

Ви вирішили залишитись?

Є.М та М.Ч: Ми вирішили залишитися і продовжувати свою справу. Ми розуміли, наскільки Маріуполь важливий і для того, щоб показати цю війну, і загалом у контексті того, що відбувається у світі. Наш вибір не був випадковим, це було свідоме рішення, наслідок кількох годин обговорення з редакторами та планування.

Як ви жили під час облоги?

Є.М та М.Ч: Коли зникли світло, вода та газ, і коли практично не залишилося їжі, ми переїхали до лікарні №2. Там можна було перезарядити батарейки та спати у відносній безпеці. Ми спали на підлозі спочатку на другому, потім на третьому поверсі разом із пацієнтами. Пацієнтів на той час перевели у коридори, щоб вони не лежали поруч із вікнами, і на них не падали б уламки. Ми жили серед стогонів, знеболюючі закінчувалися. Спати було складно, кожні півгодини неподалік лікарні відбувався авіаналіт.

Потім ми поїхали з лікарні і почали шукати, де і як надіслати матеріали, зв’язку, як і раніше, не було. У місті залишалася одна точка, але потім туди потрапила бомба. Ми заряджали батареї у будівлі «Червоного хреста», але й туди за два дні потрапила бомба. Ось так ми поступово відступали в глиб міста, намагаючись працювати. Розтоплювали сніг, щоб закип’ятити воду на багатті. Тобто жили як усі люди у місті.

Це була та лікарня, в якій знаходився пологовий будинок?

Є.М та М.Ч: Ні, це була лікарня №2, а пологове відділення знаходилося у лікарні №3. Ми знімали у кількох лікарнях та жили 20 днів у зовсім різних місцях. Ми давно в професії і знаємо, що добрий матеріал можна отримати, тільки коли перебуваєш усередині. Матеріал про лікарню можна зробити, коли живеш і розмовляєш із лікарями. Матеріал про людей у ​​притулку – коли вони бачать, що ти живеш із ними, а не приїхав на п’ять хвилин зробити фото. Коли люди бачать, що ми в тій самій ситуації, і в бомбосховищі, і в швидкій, і в лікарні, то ставлення змінюється.

Хто залишався у місті? Здебільшого люди похилого віку чи сім’ї з дітьми?

М.Ч.: У перші дні блокади, коли виїхати вже не можна було, ми приїхали до одного з притулків, «Тераспорт», і там було близько 2 тисяч осіб. Це великий спортивний комплекс, де у підвалі рятувалися люди. З 2000 осіб порядку, мабуть, половини були діти, величезна кількість сімей із дітьми. Раніше вони з різних причин не схотіли виїхати, а потім уже не могли, не було транспорту. Залишалося тільки ховатися та сподіватися.

Є.М.: Ми контактуємо з тими, кому вдалося виїхати з Маріуполя. Нині існує єдиний коридор, яким люди можуть виїжджати із захоплених територій, — через Василівку на Запоріжжі. Решта шляхів і переходів, як це було після 2014 року, більше немає. Ця єдина дорога теж пов’язана з ризиками, перепустками та великими чергами. Але люди їздять, інформація надходить, і ще почав з’являтися зв’язок. Але хто там залишився, скільки людей, коли місто стерте з лиця землі, а всі будинки вигоріли і немає жодних інфраструктур, незрозуміло. За прикладом рідного Бердянська можу сказати, що досі на вулицях шукають шпигунів, людей забирають через необ’єктивні причини та доноси — наприклад, щось не сподобалося в телефонах. До Бердянська переїхала велика кількість маріупольців, бо місто курортне, і в ньому багато житла, яке раніше здавали у сезон. Обстановка там дуже погана.

З тисяч знятих кадрів, як ви відбирали ті, що виставлені в Перпіньяні?

Є.М.: Фотографія – це насамперед документ. Я знімаю репортаж не у художній, а у класичній формі. Відбір відбувався приблизно за фотографіями, які вже випускало агентство, і які були опубліковані. Деякі дуже відомі і ми не могли їх ігнорувати.

Чи була у вас думка, що ви не можете звідти не вийти?

Якоїсь миті мала відбутися евакуація. Так і було. Люди почали розбігатися, хтось пішки, хтось на машинах. Усі боялися, організованої евакуації не було, тільки спочатку залізницею, та й та припинилося. Залізниця йшла через Волноваху, а Волноваха стала лінією фронту. І багато людей, не маючи транспорту та розуміння як діяти, якими дорогами їхати, опинилися у пастці.

Спочатку жителі не розуміли серйозності ситуації, думали, все буде, як у 2014 чи 2015 році, коли було, наприклад, обстріляно Східний мікрорайон. Не усвідомлювали, що все може бути серйознішим і небезпечнішим. Те, що відбувається зараз, — це абсолютно незрівнянні речі і за кількістю озброєнь, що використовуються Росією, і за їх типом (касетні бомби — RFI). Це авіабомби, ракети, корабельна артилерія та решта — все, що є в арсеналі, вони використовували.

Що ви збираєтесь знімати далі? Повернетесь на фронт?

М.Ч.: Зараз я разом з PBS Frontline Video готовлю документальний фільм «20 днів у Маріуполі». Відразу після Маріуполя ми ще місяць розслідували бомбардування Маріупольського драматичного театру. Ми в контакті з людьми, яким вдалося виїхати, та з якими знімали раніше. Євген нещодавно спілкувався із медиками, які були з нами. Ми повернемося на фронт, і я обов’язково поїду до мого рідного Харкова, який продовжують бомбити. І обов’язково до району Миколаєва, і до Херсона.

Є.М.: Звичайно, ми зніматимемо й надалі. Війна не скінчилася.

Як повідомляло Інше ТВ, Журналісти, які показали світові трагедію Маріуполя: як вони змогли вижити у місті та залишити його

Понравилась статья? Расскажите друзьям![hupso]

'Фотографії з обложеного Маріуполя здобули головний приз Міжнародного фестивалю Visa pour l’image (ФОТО)' не имеет комментариев

Будьте первым!

Желаете поделиться мнением?

© Inshe.tv

Share Button
Twitter Facebook Google Plus Youtube