Жителька Миколаївської області Ксенія Болтовська звернулася до Архіву національної пам’яті з сімейною таємницею, близькою для більшості українців.
Вона знала, що її прадід Йосип Болтовський був репресований, але чому, і що з ним зрештою сталося, було в історії родини “білою плямою”.
Про що жінка дізналася – в матеріалі журналістки та комунікаційниці Дарини Рогачук для Цензор.НЕТ.
Односельці розповідали, нібито прадіда вислали за межі України, а дружина зі старшими дітьми поїхали за ним і більше не повернулися. Молодші, зокрема дід Ксенії Болтовської Василь, лишилися на Миколаївщині під опікою тітки і більше ніколи не бачили своїх маму й тата.
Втім виявилося, що ця легенда є неправдою. У Державному архіві Миколаївської області Ксенія отримала слідчу справу НКВС на прадіда, де дізналася, що Йосип Болтовський разом із другом та двоюрідним братом був організатором та активним учасником селянських повстань проти більшовиків у 1920-х та 1930-х роках. За це у період Великого терору всі троє були розстріляні.
Праонука сподівалася побачити у справі фото Йосипа Болтовського, адже ніхто у сім’ї й уявлення не має, який вигляд мав їхній родич. Та, на жаль, світлини прадіда у справі не збереглося.
Саме на це і розраховувала радянська тоталітарна система – стерти з історії будь-які згадки про людей, не згодних жити в рабстві комунізму. Їхні обличчя мали щезнути навіть з пам’яті родин – тому робилося все, аби рідні “ворогів народу” боялися говорити про репресованих.
Втім відкриті архіви Радянського Союзу дають кожному з нас можливість дізнатися нові, досі не відомі факти про наші сім`ї. Ксенія Болтовська наважилася зазирнути в минуле і розповідає історію боротьби свого прадіда.
Із заможних селян – у “куркулі”
НКВС завів слідчу справу на Йосипа Болтовського у 1938 році. У ній він проходив разом із молодшим двоюрідним братом Андрієм Болтовським (про існування якого родина дізналася вперше) та другом Юхимом Чорним. Усі троє були жителями Кривоозерського району Одеської області (нині – Миколаївської).
Схоже, що троє чоловіків потрапили у поле зору спецслужби ще на початку 1920-х років. Адже, згідно з матеріалами справи, Болтовські та Чорний були не просто противниками комуністів, а й активно намагалися їм протидіяти.
До приходу радянської влади Йосип Болтовський був заможним працелюбним селянином – мав 20 га власної землі та орендував багато землі у бідняків, мав власну молотарку, кілька коней, корів та різне сільськогосподарське приладдя. Використовував найманих робітників. Але в один момент усе зароблене важкою працею більшовики назвали “загальним”, конфіскували та передали у колгоспи. Таким чином, Йосип Болтовський стає “кулаком” або українською – “куркулем”.
“Також вказано, що у прадідуся був великий будинок, з якого його з дітьми вигнали, – розповідає праонука Ксенія. – Він весь час намагався повернути цей будинок і землі. Але так і не зміг цього зробити – пізніше люди розповідали, що з цього будинку зробили клуб у селі, оскільки це був найбільший будинок”.
В один момент “кулаками” стали також Андрій Болтовський та Юхим Чорний – як і всі українські селяни, які мали хоч якесь господарство і були проти його “усуспільнення”.
Радянська влада старанно пропагувала, що села з радістю вступали в колгоспи і віддавали більшовикам своє майно. Втім це було зовсім не так – в усіх регіонах України колективізацію зустрічали з опором, організовували цілі народні повстання. Південні села не були винятком, і, зокрема, брати Болтовські разом із другом Юхимом Чорним протидіяли відвертому грабунку, організованому “совєтами”.
“Доношу на кулака Болтовского”
Як саме енкаведисти почали “розробляти” трьох друзів-контрреволюціонерів? Відповідь, на жаль, класична для того страшного часу – доноси.
“Особисто мене вразило, скільки було на них доносів, – ділиться праонука Ксенія. – Усі прізвища знайомі, їхні нащадки живуть поруч, ми всі один одного знаємо. Коли зраджує одна, дві людини в таких обставинах, то це ще зрозуміло, а коли так багато… Фактично половина справи – це показання різних людей проти моїх прадідів та Юхима Чорного. Я вважаю, що вони поставили свої підписи під їхнім розстрілом”.
Доноси писали такі собі “с/о” – “секретные осведомители” НКВС, які таємно стежили та збирали інформацію про ворогів Радянської влади.
У кожного “с/о” було своє псевдо. Наприклад, “Гєрой” писав: “Доношу, что кулак Болтовский Иосиф Федосеевич пролезть в артель им. “Петровского”, где работая бригадиром …был главным руководителем волынки в 1930 году, в данное время Болтовский обратно работает в артеле. По всем удобным случаям пытается выявить недовольство колхозников”.
Інший, “Защитник”, писав: “Доношу, что кулак Болтовский Андрей Дмитриевич сам лично помогал деникинцам, а также собирал продукты для деникинцев и теплую одежду”.
Пізніше під час допиту з’ясується, що Андрій Болтовський насправді матеріально допомогав “петлюрівцям” і навіть переховував їх у себе на квартирі.
Крім доносів, які “виявляли” шкідництво чоловіків, у справі є негативні характеристики на чоловіків із сільрад, а також – десятки сторінок допитів так званих “свідків”, односельців Болтовських та Юхима Чорного. Тут в усіх деталях та фарбах розповідається про “контрреволюционную работу” чоловіків. Очевидно, ці покази і стали підставою для їхнього арешту.
Майже 20 років спротиву
Болтовських та Чорного арештували 16 квітня 1938 року. Їх одразу ж помістили в Одеську тюрму, де відбувалися допити.
Під час прочитання слідчої справи дуже впадає в очі безграмотність енкаведистів. Наприклад, вони писали “друдовая деятельность”, “доч Лена”, “нада организовываться” та ін.
У матеріалах справи також вражає те, як довго і вперто троє чоловіків протистояли приходу радянської влади. “У 1920 році вони виступали проти червоноармійських частин, які знаходилися на станції Любашівка – це Одеська область, поруч із селом Криве Озеро. Закликали селян-кулаків йти на повстання, підтримували їх матеріально, Юхим Чорний бив у церковні дзвони”, – каже Ксенія Болтовська.
У 1930-му в Україні почалася нова масова хвиля бунтів проти колективізації, грабіжницьких податків, забору зерна, арештів та виселення селян. У радянських документах такі організовані селянські повстання називалися “кулацкими волынками” – вони проявлялися в незгоді людей виходити на роботу в колгоспи, силових конфліктах із радянськими сільрадами та міліцією, визволенні односельчан та поверненні свого господарства. У деяких регіонах доходило навіть до побудови барикад, перекопування вулиць, побиттів представників радянської влади. Та, на жаль, селянські повстання були жорстоко придушені “червоними”, а в 1932-1933 році радянська влада покарала українців штучним Голодомором.
Втім, історія цієї боротьби збереглася у розсекречених документах спецслужб Радянського Союзу, і сьогодні ці унікальні історії боротьби українців з комунізмом відновлюються.
У слідчій справі зазначається, що Йосип Болтовський “в 1930 году принимал активное участие в кулацкой волынке по разбору колхозного имущества. В 1932 году в городе Тирасполе арестовывался как член контрреволюционной вредительськой организации… из под стражи был освобожден”.
Юхим Чорний у 1931 році також був арештований і відсидів два роки у в’язниці за “контрреволюционный саботаж в выполнении плана хлебозаготовки”. Андрія Болтовського взагалі як куркуля вислали на Північ, але за кілька років йому вдалося втекти із заслання і повернутися у рідне село. Донощики писали про те, що у засланні був також Йосип Болтовський, однак у подальших матеріалах справи це не підтверджується.
Але ж не міг НКВС засудити чоловіків за справи минулі. Їм потрібні були “свіжі” провини – і такі знайшлися.
Під час допитів, що тривали два дні, чекісти “виявили”, що у 1936 році Йосип Болтовський організував “контрреволюционную группировку”, в яку завербував Андрія Болтовського та Юхима Чорного. Чоловіків звинуватили у тому, що вони “проводили подрывную работу в колхозах, распространяли провокационные клеветнические слухи дискредитирующие Советскую власть и колхозное строительство, проводили контрреволюционную агитацию, направленную на развал колхозов, подрыва трудовой дисциплины, срыв выполнения государственных обязательств как колхозом, так и колхозниками, распространяли провокационные слухи о будущей войне и пораженческие слухи, каковыми запугивали колхозников, что на случай войны с капиталистическими государствами Советской власти колхозов не будет”.
Наскільки ці звинувачення відповідають дійсності, невідомо. Адже в часи Великого терору, щоб виконати квоти на розстріл “ворогів”, НКВС міг “штампувати” приводи для арештів. Але чоловіки в усіх своїх “провинах” зізналися – очевидно, з такою історією спротиву та неприхованою ненавистю до комунізму пручатися не було сенсу. До того ж, важко навіть уявити, які допити та знущання вони пережили у в`язниці.
“У прадідуся Йосипа було троє дітей – старша донька Олена, мій дідусь Василь та трирічна Надія. Олена вже була заміжня і мала доньку Галину, яка живе й донині. Так от вона розповідала, що її мама Олена прибігала до батька, коли він ще тримався тут, десь в районі. У нього був такий добротний кожух, і прадідусь сказав, щоб вона прийшла забрала його і принесла йому якусь свитку, мовляв “шкода кожуха – розстріляють.” Вранці вона прибігла, але дідуся вже не було”, – ділиться Ксенія Болтовська.
Передчуття Йосипа Болтовського справдилися – постановою “трійки” при УНКВС в Одеській області від 5 травня 1938 року його разом із двоюрідним братом Андрієм та Юхимом Чорним вирішили розстріляти. Вирок було виконано опівночі 22 травня.
Йосипу Болтовському на той момент був 51 рік. Його син Василь, дід Ксенії, помер, так і не дізнавшись, що його батько насправді був розстріляний.
Зв`язок крізь покоління
“Коли ми читали справу, то зрозуміли, що мій батько – це просто копія дідуся, – із хвилюванням розповідає праонука Йосипа Болтовського. – Він теж займається сільським господарством, агроном, у них схожі характери. До того ж, у слідчій справі під показаннями є підписи, і ми з батьком дійшли висновку, що наші почерки дуже схожі – тато пише, як його дідусь, Йосип, тими ж літерами. А я в житті часто пишу як Андрій, а іноді як прадідусь. Читала, що схожі почерки, це схожі характери. Хтозна, можливо, так і є.”
Віднайдення правди про прадідуся в архівах надихнуло Ксенію ще більше вивчити історію своєї родини. А також дослідити більше інформації про селянський повстанський рух на Миколаївщині у 1920-30-х роках, в якому брали участь її прадіди.
Дівчина ще має можливість відкрити нові сторінки сім’ї – неподалік на Миколаївщині живе онука Йосипа Болтовського Галина. До того ж, живою є його наймолодша донька Надія – щоправда вона мешкає на окупованій території на Донеччині.
У слідчій справі також є документ 1958 року, де вказано, що донька Андрія Болтовського Лідія зверталася до Генерального прокурора СРСР – “просит сообщить, действительно ли ее отец преступник”. На той момент жінці відповіли, що її батька осудили правильно, і підстав скасувати судове рішення від 1938 року немає.
Однак вже у 1989 році усіх трьох чоловіків було реабілітовано, втім кагебісти чомусь не змогли знайти Лідію Андріївну Болтовську, щоб надіслати їй документи. Чи є вона живою і чи лишилися в неї родичі – загадка, яку теж можна спробувати розгадати.
Ксенія Болтовська вважає, що треба обов`язково дізнаватися правду про своїх родичів і не боятися йти в архіви. Завдяки консультації Архіву національної пам’яті вона нарешті знає не тільки ім’я та прізвище прадідуся, а й справжні обставини його життя та смерті. Це дозволило дівчині відродити справедливість щодо історії своєї родини та розв’язати питання, що не давали їй спокою.
“Для мене важливо знати своє коріння, щоб знати, хто я є. Ця невідомість щодо прадіда дуже мучила. Мене цікавило, на якій стороні були мої пращури в часи Жовтневого перевороту, якої думки вони притримувалися. І я пишаюся своїм прадідусем, він мав свою тверду позицію і виступав проти радянської влади. Знаючи, що тебе можуть розстріляти і все одно бути вірним собі і своїм поглядам – потрібно бути людиною дуже сильного духу”.
Історія Ксенії Болтовської – одна із десятків тисяч, які вдалося з’ясувати. На відновлення справедливості чекають ще багато знищених українців, правда про яких зберігається на полицях архівів.
Збираючись на святах родинним колом, спробуйте дізнатися чи були у вашій родині репресовані. Якщо так, і ви не знаєте, де шукати про них інформацію, закликаємо звернутися у Консультаційний центр з пошуку інформації про репресованих, що діє при Архіві національної пам`яті.
Віримо, що у прийдешньому році нам разом вдасться дістати із забуття ще більше доль, несправедливо засуджених у 1917-1991 роках.
Звернутися по консультацію можна у такий спосіб:
телефони: (067) 298-18-18 або (044) 298-12-12;
електронна пошта: poshuk@hdauinp.org.ua;
Facebook: https://www.facebook.com/hdauinp.
Як повідомляло Інше ТВ, Государственный архив Николаевской области открыл данные о почти 17 тысячах жертвах сталинских репрессий – их можно найти в электронном виде
