Напередодні парламентських виборів, що відбудуться в неділю, влада президента Володимира Путіна залишається міцною, як ніколи. Однак, коли настане час змін, ось хто може стати його наступником.
Короткий огляд від The Washington Post.
У неділю президент Росії Володимир Путін здобуде перемогу на чергових виборах. «Єдина Росія» — партія, що тривалий час підтримує сучасного «вічного лідера» країни, — знову отримає більшість у Державній думі, нижній палаті парламенту.
Під час кожного виборчого циклу Путіну ставлять запитання про те, хто може колись його замінити, але він свідомо тримає країну та світ у невіданні.
Створена ним система влади, в якій лише він ухвалює важливі рішення, гарантує, що ніхто не зможе зосередити в руках достатньо впливу, аби кинути йому прямий виклик. Водночас це залишає країну без очевидного наступника. Натомість Росією керують клани, що представляють спецслужби, армію та конкуруючі бізнес-еліти.
І хоча дехто — принаймні серед опозиційно налаштованих громадян — прагне настання епохи після Путіна, його наступник (якщо Путін піде у відставку або помре, перебуваючи на посаді), найімовірніше, буде сформований за його образом і подобою, а не за прикладом тих, хто йому протистоїть. Ось семеро головних претендентів, які відповідають цьому профілю:
Михайло Мішустін
Мішустін у Москві 9 травня. (Igor Ivanko/AFP/Getty Images)
Першим в офіційній черзі на перейняття влади стоїть прем’єр-міністр Михайло Мішустін. Згідно з Конституцією Росії, він автоматично обіймає посаду президента в разі виникнення такої потреби — саме так Путін став виконувачем обов’язків президента після відставки Бориса Єльцина 31 грудня 1999 року.
Коли Мішустіна призначили на посаду у 2020 році, його сприймали як суто прагматичний вибір — технократа, який очолював Федеральну податкову службу і мав репутацію ефективного, але аполітичного управлінця; він був добре відомий бізнес-елітам, але майже невідомий широкому загалу росіян.
Його вирізняла відсутність політичної ваги. Він не належав до жодної партії, не був публічною особою, не входив до наближеної до Путіна еліти силових структур і ніколи не виявляв особливого інтересу до вищих державних посад. Це поєднання характеристик робило його кандидатурою з мінімальними ризиками.
Відтоді повноваження Мішустіна, особливо в економічній сфері, розширилися; також йому доручили очолити раду, відповідальну за оборонні закупівлі. Однак для найважливішого табору — еліти силових структур, відомої як «силовики» (які мають величезний вплив на зовнішню політику та безпеку), — він залишається чужою людиною, що може обмежити його шанси на отримання найвищої посади.
Олексій Дюмін
Дюмін у 2017 році. (Mikhail Svetlov/Getty Images)
Олексій Дюмін — колишній охоронець Путіна, який увійшов до складу президентської служби безпеки у 1999 році й тривалий час працював у Федеральній службі охорони. Він пройшов шлях кар’єрного зростання, обіймаючи ключові посади у сферах безпеки та оборони, завдяки чому став одним із найбільш «загартованих у боях» кандидатів у цьому списку. Він обіймав посаду заступника начальника російської військової розвідки (ГРУ) та командував Силами спеціальних операцій РФ, керуючи процесом незаконної анексії Криму у 2014 році. Згодом він певний час працював заступником міністра оборони. У 2016 році його призначили губернатором Тульської області, а у 2024-му — секретарем Державної ради.
Дюміна давно вважають серйозним претендентом на роль наступника завдяки його близькості до Путіна та досвіду роботи як у військовій, так і в державній сферах. Путін дедалі частіше просуває на посади людей зі своєї особистої охорони — саме через особисту довіру, що формувалася роками.
Хоча лунали припущення, що Дюмін може очолити Міністерство оборони, під час кадрових перестановок у травні 2024 року Путін віддав цю посаду економісту Андрію Бєлоусову. Натомість Дюмін став помічником президента, відповідальним за оборонну промисловість, — роль, яку аналітики фактично характеризують як посаду «тіньового міністра».
Дмитро Патрушев
Заступник голови уряду, син колишнього директора ФСБ (48 років)
Патрушев (у центрі) у 2018 році. (Anadolu/Getty Images)
Дмитро Патрушев є представником прошарку, який російські дослідники називають кланом «російських княжичів» — синів надзвичайно впливових ветеранів путінської епохи, які пережили десятиліття бурхливих потрясінь і піднялися на вершину владної ієрархії.
Його батько — Микола Патрушев, колишній директор ФСБ і секретар Ради безпеки; він знайомий із Путіним ще з 1970-х років і є одним із найбільш довірених членів його найближче оточення.
Молодший Патрушев провів більшу частину своєї кар’єри в банківському секторі після того, як за наполяганням батька закінчив Академію ФСБ. Близькість його батька до Путіна та його досвід роботи в спецслужбах сприяли передачі впливу жорсткого крила «силовиків» новому поколінню.
У 2024 році Микола Патрушев безуспішно лобіював призначення сина на посаду прем’єр-міністра замість Мішустіна. Натомість того призначили віцепрем’єром.
Борис Ковальчук
Ковальчук у 2018 році. (Михайло Свєтлов / Getty Images)
Як і Патрушев, Борис Ковальчук належить до «аристократії»: він син Юрія Ковальчука, впливового олігарха, якого тривалий час вважали однією з наймогутніших постатей у Росії, попри те, що він ніколи не обіймав державних посад. Його часто називають особистим банкіром і найближчим другом Путіна.
Вплив Ковальчуків ґрунтується на їхній імперії, що охоплює медіакомпанії, банки та наукові установи, однак вони не належать до класичної еліти силовиків.
Ковальчук також лобіював кар’єрне просування сина у 2024 році, сподіваючись, що Путін призначить Бориса Ковальчука очолити «Роснефть» або «Газпром» — провідні енергетичні корпорації країни. Натомість Путін призначив Бориса Ковальчука головою Рахункової палати, що багато хто сприйняв як розчарування для родини Ковальчуків.
Денис Мантуров
Перший заступник голови уряду, 57 років
Мантуров 9 травня. (Ігор Іванко / AFP / Getty Images)
Син високопоставленого радянського дипломата й протеже Сергія Чемезова — голови «Ростеху», конгломерату, що контролює російський військово-промисловий комплекс, — Денис Мантуров понад десять років очолював Міністерство промисловості й торгівлі, перш ніж його повноваження було суттєво розширено.
У 2022 році йому доручили курувати оборонну промисловість, а через два роки підвищили до посади першого заступника голови уряду, поставивши завдання узгоджувати діяльність уряду з потребами війни в Україні. Його зв’язки з оборонно-промисловим комплексом забезпечують йому неформальний авторитет серед «силовиків», навіть попри відсутність власного досвіду роботи в спецслужбах. Водночас кураторство військового виробництва та економічного аспекту війни є й потенційною вразливістю. Його вплив тісно пов’язаний зі станом воєнної економіки та, ймовірно, залежить від того, як завершиться війна.
Сергій Собянін
Мер Москви, 68 років
Собянін у 2021 році. (Кирило Кудрявцев / AFP / Getty Images)
Сергій Собянін пройшов шлях від посади губернатора в Сибіру до керівника адміністрації президента Путіна у 2005 році; згодом він очолював виборчий штаб Медведєва у 2008 році, а у 2010-му був призначений мером Москви — посаду, яку обіймає й досі. Йому завдячують перетворенням міста на впорядковану високотехнологічну столицю. Собянін більше тяжіє до бізнес-еліт, ніж до силових структур, проте його управлінський імідж має популярність і за межами столиці.
Сергій Кирієнко
Куратор внутрішньої політики Кремля, 64 роки.
Кирієнко у 2018 році. (Михайло Свєтлов / Getty Images)
Сергій Кирієнко, який у 1998 році за часів Єльцина став наймолодшим прем’єр-міністром в історії Росії, залишив посаду вже за чотири місяці через фінансову кризу. Він запам’ятався одним доленосним рішенням: саме він призначив Путіна головою ФСБ — служби внутрішньої безпеки, що стала головним правонаступником КДБ.
Згодом Кирієнко очолював державну атомну корпорацію «Росатом», а нині відповідає за внутрішню політику Кремля, займаючись вирішенням найскладніших політичних проблем Путіна. Серед іншого, він організовував конституційний референдум, що дозволяє Путіну залишатися при владі до 2036 року, керуючи виборчими циклами та куруючи анексію й управління окупованими українськими територіями.
На користь Кирієнка грає його роль у визначенні того, хто саме приходить до влади в країні. Він створив низку ініціатив із підготовки кадрів, покликаних сформувати нове покоління лояльних посадовців; найновішою з них є програма «Час героїв», яка готує ветеранів війни до кар’єри на державній службі в межах того, що Кремль називає «формуванням нової еліти».
Поки що результати неоднозначні. Більшість випускників отримали радницькі або суто символічні посади, а не реальні важелі впливу. Однак, якщо цей проєкт успішно розвиватиметься, Кирієнко може отримати цілу когорту відданих протеже на різних щаблях бюрократичної системи.
