Ще щось окрім політики. У Блінкена – українське коріння і хороша пам’ять


07:0413.12.2023

Ентоні Блінкен і далі наполегливо бореться за якнайшвидше схвалення Конгресом виділення Україні американської допомоги. «Єдині люди, які будуть раді, якщо додатковий бюджетний запит не буде проголосований і затверджений Конгресом, сидять у Москві, Тегерані й Пекіні», — заявив держсекретар США в останньому інтерв’ю CNN.

Ентоні Блінкен — не сторонній спостерігач російської агресії. Сімейне коріння пов’язує його зі Східною Європою, Україною та історією репресій за тоталітарних режимів.

Про це пише для Zn.ua Анна Бродські-Кроткіна, завідувачка програми славістики в університеті імені Вашингтона та Лі у штаті Вірджинія (США), докторка філологічних наук.

Непохитний захисник України на дипломатичному та політичному фронті держсекретар США Ентоні Блінкен не втомлюється пояснювати американцям, наскільки важливою є перемога над РФ. У своїх виступах він не лише звертається до раціонального мислення співгромадян, до розуміння ними власної вигоди в цьому питанні, а й до їхніх емпатії та моралі. Водночас Блінкен чудово розуміє, що для емпатії потрібна не статистика, а усвідомлення того, що за кожною цифрою стоїть окреме й неповторне людське життя.

Так, відзначаючи річницю звільнення Бучі, Блінкен говорив про розстріляних мирних жителів зі зв’язаними за спиною руками, про дитячий літній табір, перетворений на камеру тортур, про зґвалтування, про 14-річного хлопчика, батька якого розстріляли на очах у дитини, та братські могили. «Кожне з цих свідчень документує страждання окремих людських життів. Родини розлучені. Спільноти ніколи не будуть колишніми. І впродовж року й далі накопичувалися докази схожих звірств, скоєних російськими військами по всій Україні», — сказав держсекретар.

Блінкен також закликає до емпатії у своїй дипломатичній роботі в Ізраїлі.

Після нападу ХАМАСу Блінкен на прес-конференції в Єрусалимі підтвердив право та обов’язок Ізраїлю захищати свій народ («жодна країна не може та не має терпіти вбивства безневинних людей») і чітко дав зрозуміти, що страждання палестинських дітей і дітей ізраїльтян є однаково трагічними.

Після перегляду відео про різанину 7 жовтня явно вражений держсекретар сказав репортерам: «Я бачив, наприклад, родину в кібуці: батько двох хлопчиків років 10–11 схопив їх, витяг із вітальні, пробіг із ними через дуже маленький задній двір до укриття, а за кілька секунд за ними пішов терорист і кинув гранату в це маленьке укриття. Потім, коли батько, хитаючись, вийшов звідти, терорист убив його. І тут виходять хлопчики, забігають до свого дому, а камера в будинку все знімає. І вони плачуть. «Де тато?» — питає один. Другий відповідає: «Вони вбили тата». — «А де моя мама?». І тут заходить терорист, недбало відкриває холодильник і починає з нього їсти. Ось із чим ми маємо справу. І приголомшує й у певному сенсі шокує те, що жорстокість бійні так швидко зникла з пам’яті настільки багатьох людей… Я також бачив палестинських дітей, хлопчиків і дівчаток, витягнутих з-під уламків будівель. Коли я це бачу, коли я дивлюся їм в очі крізь екран телевізора, я бачу власних дітей. Як ми можемо дивитися на таке інакше?».

Цінність людського життя — головний моральний критерій для держсекретаря. І в цьому Блінкен є традиційним лібералом, який вірить у права людини, плюралізм, верховенство закону, що захищає кожну людину незалежно від соціального стану, раси, віросповідання або статі.

Ліберальні цінності мають глибоке історичне коріння. За ці цінності боролися американські та європейські політики й мислителі, — наприклад, Авраам Лінкольн, який виборював рівні права для чорношкірих, або Джон Стюарт Мілль, котрий визначив у своїй роботі «Поневолення жінок» суть лібералізму як сповідання ідеї гідності та рівноцінності кожної людини.

Та крім філософської та політичної традицій, на держсекретаря вплинула багата трагедіями історія його родини. Сімейне коріння пов’язувало Блінкена з Україною й глибинним розумінням того, що означає для людини жити під Російською імперією.

Прадід Тоні Блінкена — Меїр Блінкін — народився 1879 року в Переяславі, а наприкінці 1890-х навчався в Київському комерційному училищі. У Києві Меїр Блінкін займався медициною та опанував професію теслі. Крім того, він був письменником. (Його син Моріц, який народився в Києві 1900-го, стане згодом американським юристом і дідом Тоні Блінкена.) 1904 року в потоці інших єврейських емігрантів, які тікали від погромів і безправ’я в Російській імперії, Меїр переїхав до Нью-Йорка.

Ентоні Блінкену немає потреби покладатися на усні перекази родини. Прадід, який помер молодим, залишив у спадок чимало надрукованих оповідань про побут нью-йоркських нових американців, про молодь, чиї культурні запити не відповідали їхній бідності, й про ностальгію за рідним для них Києвом.

Постраждали рідні Блінкена й від комунізму: його мачуха тікала з комуністичної Угорщини та вже проживаючи в США допомагала наступним поколінням біженців.

Та найбільше вплинув на Блінкена його вітчим Самуель Писар, який пережив упродовж життя три політичні формації — нацизм, комунізм і демократію. У своїх виступах Блінкен часто розповідає, як вітчим хлопчиком вижив у німецьких таборах смерті та був урятований американським чорношкірим солдатом.

Свій досвід Писар докладно описав у автобіографії, опублікованій під назвою «Про кров і надію» (Of Blood and Hope). Самуелю Писарю було 10 років, коли 1939 року радянські війська вторглися до його рідної Польщі. Радянських репресій родина уникла дивом. Батько Самуеля був власником невеликої фірми таксі в Білостоці. До радянських інспекторів, які вели облік населення міста, він вийшов із руками в мазуті — лагодив одну зі своїх машин. Чиновники нового ладу сплутали його з робітником, і так сім’я Писаря уникла долі багатьох інших жителів Білостока. Але радянська влада протрималася там недовго. Нацисти, які ввійшли до міста, загнали все єврейське населення міста в гетто, де вже незабаром почався голод і хвороби. Якийсь час батько Самуеля й далі працював таксистом. Так він зумів вивезти з гетто певну кількість єврейських дітей і сховати їх у польських родинах. Проте власних дітей батько Самуеля або не наважився, або не встиг віддати чужим людям. Незабаром його схопили нацисти, катували й потім убили.

Перед тем, як Самуеля Писаря забрали до табору, його мати вирішила, що довгі штани допоможуть хлопчику мати доросліший вигляд, і тоді його відправлять на роботи, а не вб’ють. Мати та молодша сестра, вочевидь, загинули відразу, а Самуель близько чотирьох років прожив у трудових таборах і таборах смерті, зокрема в Майданеку, Освенцимі й Дахау. Багато разів його рятував могутній життєвий інстинкт підлітка. Якось його відправили в групу, призначену для газової камери, й він уже стояв у черзі людей, які очікували смерті, коли помітив відро та щітку. Діставшись до них плазом між ногами приречених на смерть людей, він почав мити підлогу, нібито саме для цього там і перебував. Хитрість вдалася. Він вижив.

Пізніше Писар і двоє його друзів утекли під час маршу смерті, коли ескадрилья винищувачів обстріляла колону ув’язнених, імовірно, сплутавши їх із ворожими солдатами. Якось зі свого укриття на сіннику закинутого баварського сараю Писар побачив танк на чолі довгої колони бронетехніки. Замість ненависної свастики на танку була п’ятикутна біла зірка — це їхали американці. «З диким ревом я вискочив на вулицю й кинувся назустріч дивовижному видінню. Я все ще біг, розмахуючи руками, аж раптом відчинився люк бронемашини, і з нього висунулося чорне обличчя, прикрите шоломом і окулярами, нерозбірливо лаючи мене… Аби показати, що я друг і потребую допомоги, я впав до його ніг, згадавши ті нечисленні англійські слова, яких навчила мене мати, мріючи про наш порятунок, і заволав: «Боже, благослови Америку!». Недвозначним жестом високий американець велів мені встати й втягнув мене крізь люк у черево свободи».

Вітчим Блінкена прожив довге та цікаве життя. Він був щасливо одружений, у нього були діти, він став міжнародним юристом, радником президента Джона Кеннеді, довіреною особою французьких президентів, але, судячи з його фотографій, здатність усміхатися до нього так і не повернулася.

2013 року в інтерв’ю газеті The Washington Post Писар розповів, як Блінкен, тоді ще підліток, попросив його в Парижі розповісти про свій досвід під час війни. «Він хотів про це знати, — сказав Писар газеті. — Він усвідомив, що сталося зі мною, коли я був у його віці. І, гадаю, це справило на нього враження й дало йому інший вимір, інший погляд на світ і на те, що й тут може трапитися. Коли йому нині доводиться мати справу з отруйним газом у Сирії, він майже неминуче думає про газ, яким було знищено всю мою родину».

Через сімейний досвід Блінкен не може не розуміти крихкості демократії та важливості емпатії в запобіганні звірствам. Він також розуміє безжалісність і агресивність авторитарних режимів і обмежені можливості вирішити конфлікти з ними шляхом переговорів. Коли Блінкен служив у Раді національної безпеки при Обамі та був заступником держсекретаря, він виступав за активнішу участь США в сирійському конфлікті, й у цьому був незгодний із обережним і нерішучим президентом.

Блінкен також чудово розумів значення анексії Криму 2014 року. Виступаючи того ж року в Brookings Institute, він сказав: «Ми категорично проти ідеї сфери впливу… Силова зміна кордонів, підрив демократії, що розвивається, — це дуже поганий прецедент, на який буде потрібна сильна та швидка реакція».

«Сильної реакції» тоді не було. Але нині Блінкен на посаді держсекретаря має набагато більший вплив на державні рішення, ніж раніше. І немає сумнівів у тому, що він завжди виступатиме за максимальну підтримку України, тому що він із Україною і розумом, і серцем.



© Inshe.tv

Share Button
TwitterFacebookGoogle PlusYoutube