Найкоштовніший наш скарб – це люди. Люди, які стали на захист нас і нашої землі.
Із зрозумілих причин зараз ми не можемо назвати їх імена – тільки псевдо. Але разом з пресслужбою 123 бригади Тероборони ЗСУ будемо про них розповідати.
Військовослужбовець 123 бригади ТрО на псевдо «Петрович» захищає Україну з 2014-го. Спочатку був добробат «Горинь», потім – 30-та бригада.
Він пройшов і Дебальцеве, і Світлодарську дугу. «В АТО було все зрозуміло. Твоя доля 50х50. Ця війна інакша», – каже «Петрович».
Влітку 2022 року захисник отримав поранення у селі Любомирівка.
«Рік тому наш підрозділ відрядили до «штурмовиків». Село Любомирівка, літо 2022 року. За планом ми мали зайти до «зачищеної» від росіян лісосмуги. Але вони, після зачистки, якимось чином знову опинилися в ній. Стріляють по нас, ми не відповідаємо, думаємо, що то наші, не зорієнтувалися. Але пізніше зрозуміли, в чому справа.
Ми переходимо через трасу, росіяни вже втікають, бо розуміють, що ми зупинятися не збираємося. Траса висока, ми їх просто закидали гранатами.
Був бій, в якому я отримав поранення. Поряд вибухнуло, звук, як «зажовує» магнітофонну касету, свідомість «плаває». Нічого не бачу. Промайнула думка, що, якщо це така смерть, то вона зовсім не страшна і легка… Але раптом збоку як «рване»! І я зрозумів, що ще живий.
Тоді мене евакуювали, а хлопці ще добу там просиділи, поки підтягнулися основні сили. Це село Любомирівка, село, де ти згадуєш молитви, а коли вони закінчуються, починаєш їх складати.
Але такого, як зараз, щоб п***ри лізли на нас, як сарана, ще не було.
Для чогось Бог мене ще тримає на цій землі. Надто багато ми з побратимами останнім часом пережили», – згадує «Петрович».
Є на рахунку військовослужбовця і взятий в полон окупант.
«Під час висадки ми вже зрозуміли, що вогневого контакту не уникнути. Хлопці, які тут були до нас, повідомили, що двоє-троє росіян втекли, двох в бою застрелили, одного взяли в полон.
Ми зайняли позицію в напрямку, якому втекли росіяни. Треба було окопатися, але думка про втікачів не полишала. Залишивши побратимів, ми з другом на псевдо «ВДВ» відправилися в розвідку. Натрапили на покинуту рашистську амуніцію одного з їхніх поранених, на траві і кущах ряснів кривавий слід, пораненого тягнули. Ґрунт був надзвичайно рихлим і мокрим, ми вирішили далі не йти, оскільки можна було загрузнути. Вертаючись, ми почули, що за нами йдуть. Розмови, кашель, чвакотіння болота. Ми вже повзком дісталися до своїх. З боку, де не чекали «гостей», і мали бути лише «двохсоті» окупанти, також почули розмови «паруцкі». Росіяни ішли просто на нас. Нашу ділянку 10/10 ми так і не вкопали. В небі з’явився російський безпілотник, ми переповзли під дерева з кущами. Нашій обороні судилося бути в болоті. Намита солома видавала нас хрустом, і нас почули! «Кто там? Пумба, ето ти?» Ми не відповідали, чекали, аби ті підійшли ближче. «Пумба, я хаттаб». Я йому у відповідь: «хоттабич, іді сюда».
Він: «я нє хоттабич, я хоттаб, так куда ітті?»
Я: «іді на звук».
Чагарники там, дай Боже, нічого не видно в 2 метрах. «Експерт» відразу хотів їх «покласти», але вирішили дарма не витрачати набої. Підпустили ближче, почали стріляти і закидали гранатами. Вони не очікували. «Насипали» ми туди все, що було…
Один росіянин побіг, доганяти втікача не було сенсу, ґрунт – трясовина, тільки по стежці, маневру – нуль. Інший почав кричати, що здається. Поклали його на землю, поки в’язав, запитав про кількість їхнього особового складу, почувши, відразу згадав «А зорі сдесь тіхіє».
В цьому районі знаходилося декілька чималеньких груп рашистів, і ця група несла радіостанцію для іншої, оскільки в них не було зв’язку і координації.
Ми запросили евакуацію.
Полоненого я поклав біля себе. Біля голови, як застереження, аби мовчав, поклав гранату. Якщо що – вмирати будемо разом. Лежу, заспокоюю його, що все буде добре, ми не звірі. Він: «Пєтровіч, только нє убівай». Звісно, вбивати його ніхто не збирався, піде на обмін.
І тут мій полонений каже: «Пєтрович, можна я сбєгаю забєру вєщмєшок (метрів 30 від нас), там мои вєщі, іх украдут». Ми сміємося.
Побратим «Серго» лежить, поряд лежить полонений, в метрах десяти проходить група росіян, ми лежимо, затамувавши подих, сили не рівні, БК практично закінчився.
«Серго» пошепки полоненому: «Бачиш, твої друзі не зупиняються, хочуть нас «завалити».
Полонений: «Нє друзья оні мнє больше, я іх звал на помощь, оні мєня бросілі. А у вас что, камєри на дєрєвьях стоят? Ми только вийдем, сразу украинские дрони нас закідивают».
Лежимо.
Кажу: «Мені треба вижити тому, що в мене є діти, а тобі тому, що в тебе ще немає дітей».
«Експерт» відповідає: «В дочки день народження, а я на вкрай небезпечному бойовому завданні. Спокійний і врівноважений, я знаю, що так не буває, я не можу своїй дитині зробити на 16–річчя такий жахливий «подарунок».
«Гості» вийшли на нас за пару годин. Орієнтувалися вони погано, почали обходити. Евакуація була гучною, ми випустили по окупантах весь боєкомплект, завдяки чому і залишилися живими. Полонений «русскій ванька» теж вийшов з нами неушкоджений. Він дякував мені, що по-людськи поводився з ним. Просив, аби я був з ним. Я говорив йому, що з полоненими в Україні поводяться згідно Женевсьої Конвенції.
Ми його передали. Я тоді ще не знав, що побачу його за півроку відгодованого, вимитого і акуратно поголеного», – згадує «Петрович».
Миколаївські тероборонівці: Chester (ФОТО)
Як пастор став капеланом: історія Євгена Мініна з Миколаєва
Миколаївські тероборонівці: «Вітер»
Миколаївські тероборонівці: «Кузя»
Миколаївські тероборонівці: «Сірко»
Миколаївські тероборонівці: “Іванич”
Миколаївські тероборонівці: «Карта»
Миколаївські тероборонівці: «Воробей» (ФОТО)
Миколаївські тероборонівці: «Машина»
Миколаївські тероборонівці: «FEN» (ВІДЕО)
Миколаївські тероборонівці: «Hunter»
Миколаївські тероборонівці: «Mihel»
Миколаївські тероборонівці: «Одін» (ФОТО, ВІДЕО)
Миколаївські тероборонівці: «Фіксік» (ФОТО)
Миколаївські тероборонівці: «Дід» (ВІДЕО)
Миколаївські тероборонівці: «Кузя»
Миколаївські тероборонівці: «Зая» (ФОТО)
