Боєць спецпідрозділу “KRAKEN” родом з Миколаєва за позивним Ізя до початку повномасштабної війни працював барменом.
Після вторгнення країни-агресора пішов добровольцем на війну. Яким чином війна вплинула на його життя та з чого почалась військова служба, розвідник поділився в інтерв’ю OBOZREVATEL.
– Як змінилося Ваше життя з початком війни?
– 24 лютого я працював у барі. На 27 лютого я покинув роботу, зібрав сумку і пішов. Йшов я по дорозі, це було в Київській області. Поруч зупинилась машина, в якій їхали люди забирати родичів. Вони питають, куди я йду. Ну, я відповів, що йду до військкомату. А в мене був червоний капюшон, і вони кажуть: “Прибирай червоний капюшон! Паспорт є?”. Я їм показав паспорт, вони запросили сісти в машину і запропонували підвезти. Ми доїхали до міста Українка. Хлопці на блокпосту перевіряли у людей документи. Це було прямо біля відділення поліції. Забороняли людям знімати. Тобто, зупиняли автомобілі і видаляли всі відеозаписи. Я побачив, що біля поліції вже дуже багато натовпу. На той час в мене не було ні приписного, ні військового квитка.
Мій військовий квиток був у Харкові, бо я тут вчився 4 роки. І за місцем навчання приписували до військкомату. У відділі поліції мені казали, що можна їхати туди, куди їдеш, бо в Києві всі дороги перекриті, туди немає сенсу їхати, тим паче без документів. Сказали, що в Обухові забирають лише військових АТО, і що мене не візьмуть, а оскільки мене документів не було, то відповідно сказали, що мною ніхто займатися не буде. Там був співробітник СБУ, який був вже на пенсії. Він, власне, мені розповів, яка зараз обстановка з набором. Я сам з Миколаєва, але там давно не живу. По всій країні працював. Три доби я ночував біля відділення поліції, на вулиці. Там ще було десь 600 осіб. Почали формуватися бригади по 300 осіб ― перша. Потім приїжджали, так би мовити, “покупці” ― Айдар, Азов, групи атовців. То вже відправлялись воювати самі по собі. Бо сам військкомат спочатку не міг зібрати докупи всі документи: хто, де і т.д. Тоді ж і роздавали зброю. Коли перші 300 осіб бригади сформували ― другу було наказано не формувати. Поліція на колінах записували ім’я, по батькові, фотографували і чекали. Робили вже “коктейлі”.
Приїхала група. Це були мої перші інструктори. Вони займалися навчанням диверсійних добровольчих груп. Вони забирали до себе всіх хлопців, які не потрапили у військкомат. Лякали, що їдемо прямо на фронт, хто хоче вмирати. Тому люди відсіювались. Тих, кого набирали, забирали телефони, саджали в автобус та їхали невідомо куди. Прибували до невеликого селища під Києвом, де займались підготовкою диверсійних груп. Перші підготовчі курси ― це було навчання зі зброєю, медицина. Нам попався один хлопець, на ім’я Стугна Руслан, котрий ще з 2014 року волонтерив і почав набирати групу для навчання медицини. Через цю школу пройшли десь 1500 молодих хлопців. Я там потім був інструктором по тактмеду (тактичній медицині― ред.). Перші два місяці нас нікуди не відправляли.
– Як родина сприйняла Ваше рішення піти на війну?
– Я ― одиночка. Немає сім’ї. В мене є бабуся, тітка у Німеччині, то вони запитують як справи. Але намагаюсь нічого не говорити. Живий-здоровий, на цьому все. Бабуся не знала, що я пішов добровольцем. Вона на початку війни жила у Миколаєві, її потім вивезли знайомі. Спочатку не хотіла виїжджати, але коли вікна почали вилітати, тоді вона зрозуміла, що пора. Більше родичів в мене немає.
– З чого почалось Ваше знайомство з розвіддільністю?
– Потім у м. Українка ГУР орендував зону для підготовки і зробив військову частину. Там я познайомився з Аліком. Це мій командир. Дуже грамотний підприємець, у минулому. Сам по собі спортсмен, і він готував із хлопців маленьку групу із 8 осіб… із тих, хто був. Виявилось потім, що нас готують, невідомо було до чого. Але нам пощастило, нас з Аліком забрали, і мій шлях почався із військової частини 0458 з міста Києва. Я тоді тимчасово був начальником інженерної служби, ми займались перевезенням з Києва до Харкова інженерних боєприпасів і весь цей час проходили підготовку. Їздили до Лютіжу, де нами добре займались хлопці з 10-го центру, і інструктори, і з ГУР, хто був на пенсії. Ми ще не знали, що нас готують до операції. Було 30 осіб, котрі займались стрілковою підготовкою, медициною. Приїжджав до нас командир Юта, питав, чого не вистачає. Взагалі, нами дуже опікувалися. Мені це сподобалося. З командиром за позивним Зима потім познайомилися.
Прийшовши у “KRAKEN”, я знайшов себе і знайшов людей, які мають таку ж ціль. Вони, як і я, емоційно віддаються справі, тому це проклало надію, що все буде добре. Відразу було бажання у чомусь масштабному взяти участь, бути задіяним. До цього, все було якось роздроблено, і кожен сам за себе.
– Як проходила Ваша підготовка до військової служби у спецпідрозділі ,,KRAKEN’’?
– Я прийшов без військової підготовки, але з нас зробили бійців за пів року. Ми працювали в деяких моментах, виїжджали на завдання, з перервою на тренування. Коли треба, нас зібрали і ми поїхали, але підготовка не зупинялась. Останнім враженням було ― зима, сніг, прилади нічного бачення. Сподобалось, що не було перерв, плотненько-плотненько кожного дня і це дається взнаки. До того ж підготовка теоретична, фізична, практична.
Були спеціальні курси з людиною за позивним Канадець, присвячені штурму приміщень ― макети, мішені, двері вибивали, групою заходили. Це було дуже цікаво, хоча на той час в цьому потреби не було. Робота 10 центру сподобалась ― робоча гурівська група, яка нас тренувала. Вони за тиждень нам дуже багато чого дали.. Більше, ніж місяць на полігоні.
Всі ці підготовчі заходи не раз нам рятували життя. Ніхто не знає, як себе поводити в тій чи іншій ситуації. Коли ти на емоціях та адреналіні, то робиш так, як вчили. Зараз ми займаємось поглибленням знань.
Коли немає часу на роздуми, підготовка дає більше шансів вижити і правильно все робити.
– Ви настільки захоплено розповідаєте про службу у підрозділі. Після війни Ваша робота і надалі буде пов’язана з військовою діяльністю?
– Я в цьому впевнений. Це ж як призвання. Один раз спробуєш і вже більше не відмовишся.
Бути розвідником – це образ мислення та життя
– Служачи у спецпідрозділі “KRAKEN”, в яких бойових операціях ви брали участь?
– Практично у всіх операціях, десь із зими 2023 року, котрі показували по телевізору. Новий рік та своє день народження я зустрів у Краматорську. До цього ми лазили по запорізьких степах. Але там більше була розвідка, ніж штурмові операції.
За секунду до другого дня народження
– Чи можете пригадати певні непередбачувані моменти або, навіть, чудотворні, в період перебування на позиціях?
– Мабуть, коли зробили фото під Благодатним…
Це була операція, аби не дати ворогу оточити Бахмут. Там ще була 17 танкова бригада і 124 ТРО. Ми прийшли сюди по своїм задачам – полювали на ворожу техніку, повинні були захистити простір від дронів і йшли на укріплення. Наші групи займаються специфічними задачами, і якраз тоді ми переміщувались по вулиці, бачили один одного на відстані 10-15 метрів. Йшли ми на позицію, евакуювати поранених хлопців. Почався обстріл, якраз на перехресті, щоб ми не змогли вийти…Дронів безліч літало і два ворожих танки працювало.
І ось я роблю фото, бо хотілось хоч раз встигнути його зробити і показати тим, хто тут не був, що насправді відбувається…а це повна розруха, і через пів секунди прилетів снаряд у будинок. Нам пощастило, що там були товсті цегляні стіни. Першу знесло, другу розірвало, а третя на нас просто впала. Тут було моє перше поранення.
Ти доки там не побуваєш і не побачиш на власні очі, що відбувається ― не повіриш і не зрозумієш.
Коли ми вийшли звідти, селище накрило фосфором через декілька днів. Нам, в цьому плані, залишитись живим пощастило…
Українські захисники кожного дня рятують наші життя. Втомлені, не маючи повноцінного сну та відпочинку, вони невтомно продовжують стояти на захисті нашої державності. Безстрашність та готовність ризикувати для розвідника є доволі значущі риси. Звісно, це не означає що вони діють безрозсудно. Проте вони здатні та готові піти на самопожертву, незважаючи на страх перед невизначеністю.
– Чи доводилось, особисто Вам, рятувати життя своїм побратимам на фронті?
– Так. Я не медик, проте доводилось рятувати людину, бо він лежав із пневмотораксом вже 45 хвилин, і часу мало залишалось. Не могли його евакуювати, у нього був вже набряк грудної клітки, тому діяли з накладенням оклюзійної наліпки. А коли я вже був у лікарні Краматорська зі своїм пораненням, дізнався, що і він залишився живим.
– Як би Ви оцінили рівень бойової підготовки у спецпідрозділі “KRAKEN”?
– Поясню це одним яскравим прикладом, коли було моє перше поранення тут, під Благодатним. Лежу собі і думаю: “Ну, і де той фільм, про який розповідають, коли все життя перед очима має пролітати?”. Насправді нічого такого не відбувається. Відразу після поранення до тебе надходить лише одна думка ― оглянути себе. Тобто, ти настільки навчений, настільки це вбито в пам’ять, що панікувати ніколи. Цей приклад говорить сам за себе наскільки високий рівень знань нам надають, навіть в такому напрямку бойової підготовки.
Я себе оглянув і зрозумів, що в мене по спині тече гаряча кров і пече. Я подумав, що скоріше за все, все серйозно і мені кінець. Поруч зі мною лежав ще один братик, інший стояв із серйозним пораненням…Паніки немає, просто ти себе оглядаєш і далі приймаєш рішення, що робити. Головне завдання: якщо ти можеш сам собі допомогти ― нікого не відволікай. Ти повідомляєш інформацію про своє поранення і якщо тобі кричать повзти до своїх, в укриття ― повзеш, а якщо ти можеш надалі вести вогонь, то продовжуєш це робити.
Я розумів, що моя права рука не рухається і здавалось, що маю ще поранення в шию. Потім виявилось, постфактум, що це не так. Здивувало, що не було ніяких панічних думок, бо ти психологічно готовий йти туди. Але це скоріше вибір кожного. Те місце не для всіх. Багато хто ламається. По деяким здається, що людина психологічно не витримає, а згодом вона розкривається унікальним чином. І це один з неповторних моментів, коли ти розумієш, що можеш померти, і ти до цього вже готовий, але насправді ― ні.
– Значить у Бога на Вас є плани. Як говорив Оноре де Бальзак: “Віра в себе здатна творити такі ж дива, як і віра в Господа”. А особисто Ви ― віруюча людина?
– Ні. У свій час я знайомився з різними релігіями. Є відчуття, що хтось охороняє, але щоб конкретно до певної релігії належати ― такого немає. Мені не потрібно ходити до церкви, виголошувати молитву, я в себе в голові це відчував. Хрестика свого взагалі я не бачив.
Гумор і війна
– На війні розслаблятися ніколи, проте можливо траплялися курйозні або смішні моменти на Вашому бойовому шляху?
– Курйозних та смішних моментів було дуже багато. Напевно виділити буде важко. Пам’ятаю, як на резиновому човні нас підкидало на хвилях Дніпра так, що наш кулеметник ледве не випав в річку. Швидкість завелика.. хвилі… почало підкидати, а він [кулеметник ― ред.] був ще з рюкзаком. І от людина повністю на свій зріст разом з кулеметом підстрибувала в висоту на 1,5 метри . Він якраз був на носі моторного човна. Було як у казці: він за кулемет, кулемет за борт, я його за ногу, позаду мене хватають за ногу… Це було дуже смішно і в незручний момент, тому що у нас ось мав початися контакт з ворогом. Штурман трохи перебрав зі швидкістю для такої погоди. Ми всі у приборах нічного бачення. Найсмішніше, коли дивишся на інший човен і розумієш, що в них точно така ситуація ― коли кулеметника ловлять за штани.
Всі найяскравіші і масштабні за своїм значенням завдання отримували і виконували під керівництвом Зими. На початку служби у підрозділі були у Запоріжжі. В “гарячі точки” не відправляли, нас жаліли.
Тому я десь за 20 км від фронту ходив по посадках з невеличким досвідом і знаннями з інженерної підготовки, перевіряв доріжки та наявність ворога. У “сірій зоні” ми прогуляли два місяці. З Лютіжа ми поїхали, бо на нас “Калібри” прилетіли. Хлопці були у вагончику, але нам пощастило. Вдача цього підрозділу добра, вона нас не покидає.
– Гумор допомагає долати стрес?
– Гумор дуже допомагає. Що б там не сталося, найперше ― це пожартувати, бо всі і так знають, що нас чекає. А жарт… він завжди доречний.
– Чи є страх перед контактом з ворогом?
– Звичайно. Контакт завжди відбувається несподівано. Перед цим є певне відчуття накручувати себе. Кожен готується, всі намагаються менше один з одним говорити чи жартувати, тобто морально подумки збираєшся, концентруєшся “Зараз буде, підемо”. А потім, коли відбувається контакт, думки відключаються, і ти дієш вже в потоці.
– Ви забобонна людина?
– Не було ніяких забобонів до моменту, коли сфотографувались перед завданням…під Благодатним. Чим менше думаєш про погане, тим краще. Волонтери мені надіслали мотанку ― ношу із собою, хоча я не забобонний в цьому плані. Але про всяк випадок у рюкзаку вона лежить. На позиціях у багатьох хлопців є дитячі малюнки.
– Дійсно, створити дружній колектив з людей, котрі різні за темпераментом та характером, ― завдання не з простих. Проте, будучи його функціонуючою частинкою, кожен боєць робить свій внесок у створення балансу під час підготовки та виконання надскладних завдань. Можливо це і є ключиком багатьох успішних операцій спецпризначенців?
– Все залежить від того, наскільки злагоджено працює група. Одному тут робити нічого. Це ― сім’я. Це ― єдиний організм. Спрацюватися разом ― це дійсно дуже складний процес. Чим більше людей знатимуть, що вони хочуть бути тут, тим більш ефективніший буде результат. Коли відбуваються певні зміни ― людина прийшла-пішла ― це якісь “діряві” підрозділи. Адже, ми всі звикаємо один до одного, розуміємо, хто як мислить, без слів розуміємо один одного, один в одному впевнені. Це все створює мотивацію, всі один одного підтягують. Тому це дуже важливо. Одному тут кар’єру будувати неможливо. Якщо не буде групи, не буде мого командира, то не можу сказати, що я надалі продовжу цю справу.
– Що особисто Вас мотивувало і мотивує ставати кращим, знову і знову йти вперед виштовхувати ворога?
– Лінь…Виживання…Чим краще ти готуєшся, тим більше знаєш і тим краще для підрозділу. Ти щось зробиш правильно ― це впливає на чуже життя. Ми один від одного залежимо.
– Яким є ворог у Ваших очах?
– Для мене ― це фігурки манекена. Я до них нічого не відчуваю. Психологічно я без відчуттів це переживаю.
– Які дії змушують противника панікувати і робити помилки? Які методи використовуєте, щоб його подавити?
– Максимальний натиск і агресивність ― основа успіху. Коли немає страху і зрозуміла ситуація, треба тиснути на ворога. Арту можемо використовувати як психологічний тиск, щоб вони [окупанти ― ред.] вдарили кудись. Взагалі специфіка може бути різною. Неочікуваність частіше за все спрацьовує на нашу користь. Бо немає інструкції, що робити, коли тебе застали зненацька. Якщо це ефективно і швидко, то це завжди спрацьовує. А взагалі, у них підготовка гірша, мені так здається. Не у всіх звичайно, бо є підрозділи, котрі ретельно готуються. Чим краща підготовка, тим реакція більш адекватна.
– Що особисто для Вас є найскладнішим під час виконання бойових операцій?
– “Не засміятися в засаді”, ― як говорить командир Зима.
Хтось анекдот як розкаже…спробуй втриматись. А взагалі, там багато, що змінюється походу діла. Може щось піти не так. Перемінних надто багато. Хочеться, щоб все було як запланували, але інколи обставини змінюються і доводиться довго чекати-перечікувати. А це складно.
– Чи ділитесь Ви особистим досвідом з новачками та побратимами?
– Та постійно. Якщо хтось приходить з новеньких, ми ділимось. Між собою присутній змагальний момент. Але цього ніхто не цурається. Постійно консультуємо один одного. Всі розуміють, що від повторення залежить життя і чим більше разів ти перепитаєш, тим краще. Як говорить командир Зима: “Професіонали ніколи не соромляться нагадувати чи запитувати про елементарні речі. В цьому немає сорому”.
– Яке Ваше хобі? Чим займались до війни у вільний час від роботи?
– Я ― ботан. З дитинства любив все розбирати ― дивитися з чого складається і як працює. А війна дає можливість розібратися у новітньому озброєнні та технологіях, вивчати її можливості. Це дуже цікаво. Всі новітні технології приходять з оборонної промисловості, тому знайомитись з цим одним із перших ― є моїм хобі.
– Про що Ви мрієте?
– До війни був барменом. Тому мрію відкрити свій бар…в Криму. Коли ми всіх ворогів дістанемо, Крим буде наш.
– Про кого Ви б хотіли, аби я згадала у Ваших спогадах?
– Про Тоху, Легіона, Черна, Аліка, Коуча… Кожен по-своєму проявляють себе якнайкраще.
Аліку [старший лейтенант. ― Ред.] дуже вдячний. Це ― мій командир. Бо це він мене сюди направив. Він і досі як батько. Зараз на лікуванні, бо підірвався під час операції на міні. Зараз на реабілітації. Він ніколи не відсиджувався у штабі чи окопі. Завжди поруч.
З самого початку це він нас всіх зібрав, згуртував, хоча ми ― різні люди. Він має підхід до кожного, про кожного піклується. Він налаштував всіх на єдину взаємодію, в результаті всі здружилися і стали сім’єю. Це найважливіша річ для команди. Прийшло багато різносторонніх людей ― спортсмени, чемпіони, хокеїсти, з поліції…всі дуже яскраві особистості і всі з характером. Зібрати, об’єднати і направити ― була його заслуга з самого початку. Завдяки командирам Спруту та Зимі йому надали карт-бланш. Те, як він взаємодіє з командою, гідне поваги від багатьох бійців. Він має професійну освіту, наскільки мені відомо, але організаторські здібності набув у цивільному житті.
У нас взагалі багато командирів, котрі завжди поруч, пліч-о-пліч на бойових завданнях. З Черном, наприклад, ми разом із самого Запоріжжя.
Коуч ― один із побратимів, з котрим ми з самого початку. Він ― цілеспрямована, віддана одній цілі ― нищити русню. Коуч дуже вплинув на мій розвиток у колективі. Чемпіон ― у житті до війни, чемпіоном залишився і на війні. На всіх завданнях ― у перших лавах. Йому велика шана за наставництво, підтримку і впевненість під час виконання бойових завдань. Він ― душа компанії і гумор підрозділу, однозначно.
Виділяти когось особливо не хочу, бо ми один від одного залежимо і підтримуємо. Найперший момент ― коли ти розумієш, що можеш покластися. В цьому підрозділі подібне для мене вперше в житті ― коли я точно знаю, що, незважаючи на міжособистісні відносини, вони мене не покинуть. І це можна сказати за всіх бійців.
Хочу ще висловити вдячність волонтерці Катерині Сафроновій та її родині. В перші дні війни вона з однодумцями організували госпіталь у місті Українка і надавали медичну допомогу. Не менш важливо, що їх ательє на початку дуже допомогло військовим. Вони шили амуніцію, підсумки для магазинів, ремені… власними руками… я їх досі не змінив.
Ми мріємо побороти зло на нашій землі, а мрія, як відомо ― це той рушій, котрий змушує людину припинити чекати і перейти до систематичних дій, а не до хаотичної метушні. Дія навмання ― і шанси на успіх будуть невеликими.
Відданість своїй справі є визначальним показником професіоналізму наших захисників. Стратегічно правильно виконати завдання потребує постійного підвищення свого потенціалу з теоретичних і практичних знань, їх вдосконалення, грамотного підходу до оцінки ризиків, освоєння новітніх технологій військово- промислового комплексу за допомогою проходження постійних тренувань і отримання досвіду від старших офіцерів. Подібні дії мотивують кожного бійця постійно самовдосконалюватись у будь-якому напрямку розвіддіяльності.
Визначальним аспектом успішного виконання бойового завдання є єдність колективу, дисциплінованість, фізичні тренування, котрі надають ще більшого стимулу навчатись і навчати. Бійці спецпідрозділу знаходять спосіб найбільш повно застосувати свої особистісні якості та отримувати насолоду від своєї справи. Така позиція і відношення зазвичай приводять до успіху. І в житті подібне правило не має виключень.
Бути відкритим до нового і постійно тренувати цю якість дають можливість бачити нові перспективи і розширює горизонти. Постійне оновлення знань робить мислення розвідника більш гнучким, нешаблонним, а отже, він наділений здатністю приймати нестандартні рішення, котрі шокують ворога. Тому що є різниця між тими, хто лише прагне, й тими, хто справді досягає результату.
Миколаївські тероборонівці: Chester (ФОТО)
