Вони пережили полон в Оленівці й не тільки. Історія кохання миколаївського морпіха й бойової медикині на війні


12:5711.01.2023

Олена Турас — старший бойовий медик 36-ї окремої бригади морської піхоти. Рятувала поранених в Маріуполі, разом із побратимами намагалась вирватись із оточення, пережила полон в Оленівці, Таганрозі, Севастополі… А ще Олена — дружина і мати. Дружина — морського піхотинця Андрія Тураса, про якого вже більше ніж 8 місяців — жодної звісточки. Мати — маленького Леона, який ще ніколи не бачив тата.

З Оленою спілкувалась кореспондент АрміяInform Анастасія Олехнович.

«Чи була я готова до широкомасштабного вторгнення? Відверто, ні»

Олена розпочала служити ще у свої 19 років, одразу після медичного коледжу. Не шукала спокою і чистих кабінетів. Каже, була готова до всього, окрім хіба, що саме тут, серед фронтових морпіхів, зустріне кохання всього життя.

— До речі, я перша освідчилась Андрію, навіть не підозрюючи, що він відповість взаємністю. Одружились ми досить швидко, у 2019-му. Відтоді жили на два міста — пів року в Миколаєві на ППД, пів року в ротації на Маріупольщині. Ми звикли до постійних ротацій, переїздів, життя на сумках. До того ж серед нашого кола спілкування так жили абсолютно усі. Відповідно до 24 лютого і на моєму рахунку, і на рахунку чоловіка було чимало ротацій. Не раз надавала допомогу воїнам, стикалась і з кульовими пораненнями, і уламковими, і контузіями, і політравмами… Здавалося би, до всього призвичаїлася. Та чи була я готова до широкомасштабного вторгнення? Відверто кажучи, ні.

«На голови летіли бомби, в бункер заносили поранених, але ми швидко призвичаїлись до таких умов»

На момент широкомасштабного вторгнення підрозділ Тураса був у Маріуполі. За два дні морпіхи передислокувались у приміщення металургійного комбінату Ілліча, де знаходились до 12 квітня.

— Ми були переконані, що облаштовуємось на території комбінату на тиждень-два. Мабуть, тому і продуктів взяли з собою недостатньо… Спочатку вели бій, ходили на пости… Були спроби різних підрозділів до нас прорватись. Ми розуміли реальну картинку, та жодних істерик чи паніки ні в кого не було. На голови летіли бомби, в бункер заносили поранених, але ми швидко призвичаїлись до таких умов.

Поступово кількість поранених у приміщеннях збільшувалась. Якщо спочатку була змогла вивозити їх у Маріупольський шпиталь, чи пізніше в шпиталь на території заводу, то потім всі були в мене в бункері. На щастя, медикаменти були в достатній кількості, навіть в штаб медикам віддавала розчини. Значно гірша ситуація була із продуктами. Голодували усі. Останні дні цілком серйозно велись розмови про те, щоб підстрелити голубів і приготувати.

Найбільше страждали чоловіки, які по 8-9 годин чергували в окопах. Вони витрачали значно більше енергії, а порції вживали, як і я, що сиділа в бункері. Пам’ятаю, як розбили наш бригадний склад, але хлопці там знайшли десяток яєць. Вони зробили з труб буржуйки без інструментів, насмажили яєчні. Це була найсмачніша страва в моєму житті. На жаль, швидко закінчилась вода, яку ми взяли із собою. Перші тижні набирали в місцевій криниці, потім знаходили в кулерах в цехах заводу. Пізніше почали спускати із заводських труб. Про що розмовляли, мріяли в умовах бомб, що падали? Один хлопець казав, що запросить нас усіх додому, а він якраз нещодавно купив дім, насмажить картоплі. От усі, як сядемо, як наїмось… Я чомусь часто задумувалась: «Чого не завагітніла раніше?» Адже, якщо мене вб’ють, батькам не буде заради чого жити…

«Будівель навколо немає, вони розбиті й лежать під ногами»

Олена розповідає, що задумуватись про прорив морпіхи почали лише після того, як зрозуміли, що немає інших варіантів.

— Це здавалось цілком реальним. Розуміли, що ми в кільці, але знали, де ворог, у нас був БК, ми могли дати відсіч. Дзвонили усім — і Президенту, і Міністру оборони. Як вирішите, так і буде. Самовільно ми б ніколи не почали виходити. Спочатку намагалась вийти вся бригада — вишикувались в колону ланцюжком, кожен підрозділ на певній відстані один від одного, був зв’язок, рації. Коли ми вийшли наверх після практично двох місяців під землею, були трішки дезорієнтованими. До того ж рухались без фар, темно. Виходили з бункера через другий поверх, настільки великими були розвалини. Виходиш — будівель навколо немає, вони лежать під ногами. Першим виїхав командир. Почався вогонь, по них почали бити, ми не знали, чи їхати нам, чи ні. З усіма підрозділами не стало зв’язку, стало страшно. Ми вирішили повернутись назад.

«Розбудив постріл із РПГ в дах будинку, шквальний вогонь по усіх вікнах по колу»

Наступного дня Олена, її чоловік та ще троє морпіхів переодягнулись в цивільний одяг і вирішили спробувати вийти пішки.

— Найбільше не хотілось здаватись в полон. На той момент нас бомбили вже кожні дві години. Брудні та страшні, з допомогою завантаженої на телефон карти ми дійшли до приватного сектору, придивились напіврозвалений будинок без вікон та воріт, в якому можна було поспати. Тим часом прийшов господар будинку. «Ви — українські солдати?» Із нас усіх лише я розмовляла російською мовою, решта — мовчали. Він почав замилювати нам вуха: «Я вас захищу, я за Україну, я вас переведу»…

Я вирішила скупитись в найближчому магазині, гроші у нас були. Коли йшла назад, наштовхнулась на взвод російських солдатів з автоматами. Обережно дійшла до того дому. Власник, коли відкрив двері, прошепотів: «У випадку чого — ти моя дочка Віка, хлопців я заховав». В той момент я йому повірила. Він провів нас до іншого закинутого будинку. Ми навіть встигли попити чаю і трішки по черзі поспати. А потім на світанку розбудив постріл з РПГ в дах будинку, шквальний вогонь по усіх вікнах по колу.

Ми з чоловіком закотились під ліжко, зрозуміли, що хана, наш шлях закінчився. Нам кричали: «Виходьте з піднятими руками!» Ми ще й сумнівались… Але вийшли, лягли на землю, йшов сніг, холодно. Кричали, на нас, приставляли автомати до голови. Знайшли у нас трохи патронів, пістолет. Хлопців почали бити. Ми сказали все, як є. Запам’яталось, як вони відібрали кілька шоколадних батончиків, які ми берегли два місяці в Маріуполі, як якийсь скарб, і потім взяли з собою, та так і не встигли з’їсти.

«Змушували вчити й співати російський гімн, розповідали, що в Україні ми нікому не потрібні…»

Олена пригадує, що крайня розмова із чоловіком була зовсім не зворушливою. Було дуже холодно і він почав віддавати свою куртку. Ось і сперечались за ту куртку: «Ні, бери ти! Ні ти!» Нічого дійсно важливого так і не встигли одне одному сказати.

— Нас допитували, потім відвезли в Сартану. Там в ангарах було чоловік 80. Там були жахливі умови, майже не готували, хлопців не відпускали в туалет. Через добу закинули в «камаз» і повезли до Оленівки. Там — двомісна камера, в якій нас було 17 людей. Проте з нами ніхто не спілкувався, ми могли виспатись по черзі, підтримати одне одного. Коли перевезли в Таганрог, ми зрозуміли, що таке «зонівський» побут. Жбурляють, кидають, кричать.

У камерах дуже холодно, постійно ображають, змушують вчити й співати гімн, не дозволяють лягати чи сідати на ліжко, розповідають, що в Україні ми нікому не потрібні, що Зеленський давно втік… Морально там було дуже важко — постійні моральні знущання. Там відчула, що чекаю на дитину. Це було страшно — холод, такі умови, чи здорова вона, чи виживе…

Пізніше мене перевезли до Севастополя в морське училище, там спеціальне приміщення для військовополонених. Воно вважається зразковим в росії. Чистий одяг, душ раз на день, змога виспатись, їжа. Там були і з острова Зміїний, із 501-го, було багато тих, хто потрапив у полон ще 24-го лютого. Вже звідти нас повезли на обмін. Першій подзвонила матері. Після мого: «Привіт, мам…», вона одразу заплакала… Батьки так і не виїхали з рідного Скадовська. Місто швидко захопили, вони не наважились…

«Мрію засинати поруч із чоловіком»

Уже після обміну передчуття Олени підтвердились. «Станеш мамою»! Вперше з початку вторгнення плакала від щастя та дякувала сину за те, що він весь в батька — справжній боєць!

— Намагались повідомити чоловіку, що чекаю на дитину. Дзвонила жінкам, до яких виходили на зв’язок полонені морпіхи. «Якщо ще раз подзвонить, нехай якось передасть Андрію, що я вагітна. Ми ж так про це мріяли!» Невідомо, чи комусь вдалось це здійснити.

Олена розповідає, що під час кожного обміну вона шукає знайоме прізвище в списках та не знаходить собі місця від хвилювання. Важко триматись і батькам Андрія.

— Про що я зараз мрію? Про банальне, спокійне сімейне життя. Сміятись, дивитись фільми, пити каву, гуляти із малечею в Скадовську по набережній, засинати поруч із чоловіком…

Віримо, що вже незабаром напишемо продовження історії, де маленький Леон зустрівся із батьком… Історія родини Турасів гідна гостросюжетного фільму, і вони точно заслуговують на «happy end».

Тим часом у російському полоні залишаеться понад тисяча морських піхотинців, у кожного з яких своя історія… І так мріється, аби всі вони закінчились щасливо.

Як повідомляло Інше ТВ, Серед звільнених 8 січня з російського полону було і двоє миколаївських морпіхів

Понравилась статья? Расскажите друзьям![hupso]

'Вони пережили полон в Оленівці й не тільки. Історія кохання миколаївського морпіха й бойової медикині на війні' не имеет комментариев

Будьте первым!

Желаете поделиться мнением?

© Inshe.tv

Share Button
Twitter Facebook Google Plus Youtube