Засновник та колишній керівник фонду «Повернись живим» Віталій Дейнега підтвердив, що може стати заступником міністра оборони України з питань цифрової трансформації.
Про це він написав на своїй сторінці в Фейсбуці.
-Я пишу цей пост трози раніше ніж збирався, але може так і краще. Так, це дійсно правда. Я наразі дуже близький до призначення на посаду заступника Міністра оборони з питань цифрової трансформації.
Він пояснив, що це не перша подібна пропозиція, і за час повномаштабної війни, і в принципі.
-Я навіть збився з ліку скільки їх було, починаючи з 2014-го року. Були і пропозиції рівнем повище. І навіть цієї ж посади. То чому я погодився зараз? Тут дві відповіді: одна в тому, що в мене вперше за цей час немає зобовʼязань, які б мене стримували. Засновані минулого року Ukrainian Witness та Klych ще молоді і розбудовуються, але підготовані до самостійного плавання. Я нікого не підведу. Мені не соромно дивитись в очі колегам. Друга полягає в тому, що журналістська робота дозволила побачити війну під новими кутами і переконатись, що при такій диспропорції ресурсів з супротивником, нашими перевагами може бути лише технічна і мотивація. За мотивацію відповідає Генеральний Штаб. А от за технічну може взятися Міністерство. І мої дві вищі освіти (ІТ та МВА) тут згодяться.
Я завжди забороняв новим підлеглим на третій день на роботі починати робити категоричні заяви з експертним виразом обличчя. Тому не планую це робити і сам. Перші 100 днів роботи не збираюсь давати інтервʼю чи виступати по ТБ. Попереду багато роботи. А в графі «стаж на державній службі» у мене гордо стоїть 0 днів.
Менеджерська і технічна освіта у мене завжди з собою, але держслужба – це вже новий фах. І я не хочу робити заяв, яких потім буду соромитись.
Щодо репутаційних ризиків. Я розумію, що зараз ставлю на кон роками зароблене імʼя і що люди, які нещодавно мене хвалили, дуже скоро почнуть хейтити в коментарях і не тільки. Чомусь найбільше я очікую «привітань» саме з громадського та журналістських секторів, до яких сам поки що належу. Дуже хочу в цьому помилятися, але життя покаже. Проблема в тому, що підчас війни ЗСУ стають сакральними (і це правильно), армію не критикують (навіть за діло). І я це підтримую. Але хтось має бути цапом відбувайлом для народної люті. Ним історично є Міністерство Оборони як цивільний орган, який звинувачувати можна. Це нормально, хоч і не завжди конструктивно.
З цих причин, очолюючи відомий фонд, я максимально уникав публічної конфронтації з Міністерством, розуміючи, що завдам більшої шкоди загальній справі, ніж користі, якщо на неї піду. Навіть в ті моменти, коли я правий. Оскільки я збираюсь в своїх рішеннях виходити з того, що буде краще для ЗСУ, а не громадської думки чи клубка інтересантів, які є майже при кожному підрозділі більшості міністерств, я очікую можливих атак на мене вже з самого початку каденції. Тому полегшу роботу хейтерам і сам напишу ті сторінки своєї бігорафії, які в мене можуть прилетіти.
Сторінка номер 1. Мій колишній роботодавець на початку війни дуже просив себе публічно не називати. Але зараз це вже можна говорити. Причина проста – це велике оборонне підприємство, де я був заступником керівника ІТ відділу. Там було розбудовано практично з нуля сучасну на свій час ІТ інфраструктуру і побудовано чи не найкращу команду в секторі, яка все робила сама і витисла з підприємства різноманітних кумів і друзів. Коли я прийшов, мені було ледь за 20. Це була перша робота за спеціальністю. І я бачив в ній можливість навчатися та розвиватися. Щоразу, коли у мене дзвонив телефон, і якась комерційна компанія пропонувала зустрітися в ресторані на каву, я завжди казав: «Я не беру відкати. Ви впевнені що нам варто зустрічатись?». Особливо недовірливим приходилося повторювати це при зустрічі. Всі закупки, які йшли через мене, були чесними, а ціни ринковими або нижче. Це дозволило дуже швидко здобути репутацію серед постачальників і знайти…
Сторінка номер 2. Клієнти на стороні. Очевидно що чесно заробляти ринкову зарплатню на напівдержавному підриємстві було важко. До мого приходу зміна людей в ІТ відділі була швидшою за зміну сезонів. Фактично відділ був кузнею кадрів для комерційних структур, в які люди тікали, отримавши мінімально достатні для цього компетенції. Зупинити це можна було лише забезпечивши людям можливість заробляти. Для цього було лише 2 шляхи: доплати в конвертах та заробіток на стороні, за умови, що по основному місцю все працює справно. Не буду вам брехати, було те і те. По мірі приросту фаховості команди стали зʼявлятися проекти в Україні і за її межами. Швидко зʼявилась зовнішня частина команди, яка працювала тільки на них, ніколи не ступала на територію заводу але управлялась мною. Частина людей працювала там і там, що дозволяло компенсувати малу зарплатню та її затримки по основному місцю. Але це не все. Бо ми жили в часи Януковича.
Сторінка номер 3. Кеш. Ви памʼятаєте ті часи? Коли податкова, поліція, та хто завгодно приходили до тебе, як тільки ти починав заробляти. Єдиним способом цього уникнути, поки ти ще малий, був кеш. Тому ми бралися за підряди і проекти, розрахунок за який був у більшості готівковим. Я не виправдовуюсь, але так жила більшість людей. І таким був тогочасний суспільний договір. І ти, або працював на іноземних замовників, або жив за тогочасними «українськими правилами». Хоча перші компенсації за роботу в громадських організаціях теж дали друзі готівкою. Їх формально теж можна вважати ЗП в конверті.
Чи прикро мені за ці рішення? Так, прикро. Я не хочу тут виправдовувати себе обставинами і чесно визнаю свої вчинки. Хоча без цього досвіду ходіння по лезу я б не наважився заснувати Повернись живим, половина надходжень та закупок якого велася готівкою, тобто була поза законом. А половина закупок була приладами подвійного призначення, за які в 2014-му могли повʼязати.
Щоб бути волонтером в 2014-му, треба було побути підприємцем у свої 19, трохи авантюристом і попрацювати на держпідприємстві потім. Але без цього ми б не змогли купувати те, що дійсно потрібно армії, і отримувати на це найкращі ціни. Тут вже або «їхати», або «шашечки».
На цьому список якихось суттєвих гріхів можна, я думаю, закривати. Я за життя не взяв і не дав жодного відкату. І не вкрав ні копійки з мільйонів доларів, які пройшли через фонд. Російських паспортів не маю і не мав. За Януковича не голосував. Дітей не їм. Не працюю на жодну державу, окрім України. Не маю прихованих інтересів, крім хіба здобуття нових і відновлення існуючих компетенцій для майбутнього повернення в ІТ.
Пару слів про Фонд «Повернись Живим» засновником якого я є, який очолював 6 років, в якому досі значна частина кістяка і вся наглядова рада – це люди, яких я колись туди запросив. Одним зі способів переконатись, що у фонді все було чесно, буде моя декларація. Я ще не сідав її заповнювати, але там все доволі просто. Два роки тому я продав свою квартиру і вклав гроші в новобудову, яка мала добудуватись до кінця моєї навколосвітньої подорожі, і тепер невідомо, чи побудується взагалі. Різницю між цим + накопичення я відклав, щоб поїхати в свою навколосвітку.
Ще є машина. ЇЇ я планував продати, якщо по навколосвітці не вкладусь в бюджет. Декларація буде доволі скромною і не зміниться до кінця моєї каденції. Більше там нічого немає: ніяких корпоративних прав, купи квартир, колекцій зброї і тому подібного.
Не те, щоб я цим пишався. Я взагалі не про культ бідності. Але відносно нормально заробляти я почав тільки через якийсь час після виходу з громадського сектору, який тривав геть недовго. Але це не все.
Щоб не було сумнівів у моїй доброчесності, в фонді я сам ввів чи не найпрозорішу звітність з усіх йому подібних. Ще у мене було багато пропозицій того, щоб за людські гроші почати виробляти щось і цілком легально зробити собі бізнес. Було багато чого. 8 років війни я жив у своїй квартирі, в якій через брак коштів так і не закінчив ремонт аж до її продажу. Спав на матраці на підлозі. Мав дуже спартанську кількість меблів. Бо гроші, які були на початок війни, або пішли на ЗСУ, або були витрачені в перші півроку, коли я не отримував за роботу в фонді жодної компенсації.
Щоб не було сумнівів в мені, зараз я обіцяю щорічно і добровільно проходити поліграф з подальшою публікацією його результатів. Проходити на тему, чи я не займаюсь корупцією і чи не будую собі «свічний заводик».
Так само на вході я попереджаю, що будь-хто, хто запропонує мені хабаря чи натякне на щось подібне, ризикує бути викритий і покараний, незалежно від його нинішнього статусу та репутації.
Я можу стати жертвою якоїсь дуже хитрої схеми через брак бюрократичного досвіду, але публічно вам обіцяю зробити все, щоб цього уникнути і точно не бути її ініціатором чи бенефіціаром, як я не був у Фонді. І що підтверджу на поліграфі і в декларації.
Припускаю що, можливо, комусь з вас захочеться засудити мене за минуле і вимагати, щоб мене не було призначено. Ну що ж. У вас ще є десь з тиждень, щоб лишити мене громадським активістом та журналістом. Публічна демократія у нас цілком працює. А мою кандидатуру ще навіть не голосував Кабмін. Тому збити мене зараз можна доволі просто – у вас є час.
Чесно кажучи, я не сильно цьому засмучусь. Мені цілком подобається те, чим я займаюсь і що вже роблю для країни зараз. Я думаю, що ці проекти вас ще дуже круто порадують цьогоріч і потім. Там є кілька дуже крутих речей, про які ми ще не говоримо публічно.
Але якщо я таки зайду на посаду – то ось що буде далі. Буде карт-бланш від Міністра – дозвіл на рішення, які я вважатиму правильними у сфері своїх повноважень. Буде жорстке наведення пріоритетів і чистка від кадрів, для яких ІТ сектор МОУ міг стати сферою їх інтересів чи можливістю не піти в військомат, або служити в армії тільки на папері, не приносячи реальної користі.
Я не буду намагатись подобатись. Буду набирати проактивну команду і робити те, що краще для ЗСУ. Повірте, це сподобається не всім. І частина тих, хто може почати зі мною воювати, зараз мають репутацію чесних і пухнастих.
Всі майбутні підлеглі можуть розраховувати від мене на чесність і прямоту, на яких я будую всі стосунки. Всі, хто має інтереси, любить будувати інтриги, хоче зі мною «порішати», просто відбуває номер чи намагатиметься зі мною воювати, будуть замінені по мірі знаходження кращих і підуть на ринок праці (якщо це цивільні) або шукатимуть кращого місця для військової служби.
Всі ж, для кого похід у владу є актом служіння та можливістю найбільш ефективно допомогти країні та чиї компетенції будуть потрібні, можуть не хвилюватися.
І ще пару моментів. Свій вихід з Фонду я запланував за три роки до того, як він стався. З 2017 по 2020 роки я свідомо обмежив свою медійну активність, щоб ви знали бренд організації, а не моє імʼя. Це було потрібно, щоб «Повернись Живим» нормально переніс вихід першої особи.
Як бачите, я маю певний досвід побудови дієздатних команд і виходу з них, після якого все не сиплеться. Те саме буде і тут. Але трохи швидше. Я планую прийти на посаду за принципом рік+рік. По результатам першого року прийняти разом з Міністром рішення, чи буде другий, підготувати команду, довести справи до незворотніх результатів і піти.
Я не планую залишатися на цій посаді більше двох років і дуже старатимусь піти раніше, але лишивши після себе добрий і функціонуючий без мене організм. Організм, який працює виключно в національних інтересах і за який не соромно.
А що буде потім? Потім мені буде 41 і буде навколосвітка. Я хочу пожити нормальним життям. Зайнятись питаннями сімʼї і дітей. Та побудувати чесний і білий бізнес, який платитиме податки в Україні. На це піде час.
Я хочу піти, поки він в мене ще буде. Бо ми з вами не вічні, і на той момент вже 10 чи 11 років мого життя пройдуть під знаком війни та служіння. Найпродуктивніших років, за які будуються компанії, карʼєри, мрії та сімʼї.
Для всіх, хто вже починає мені писати, про всяк випадок нагадаю те, що часто казав 10 років тому: відкати не беру, про все інше говорити готовий.
Тепер останнє. Наступні два дні у мене заплановані зустрічі і дзвінки з ключовими партнерами у владі, Збройних Силах а також з частиною потенційних критиків. Тільки після того, як я переконаюсь, що зміни можлив, і заручусь підтримкою, моє особисте рішення стане остаточним, повідомив Дейнега.
