Для українців угода “земля за мир” – самогубство. Чому Кремль неправильно “прочитав” Україну, і чому ми лабораторія для нових сенсів


10:3514.09.2022

За останні шість місяців відбулися речі, які вказують на те, що, можливо, ми перебуваємо в переламній точці розвитку України.

Про це розповідає Михайло Винницький, доцент кафедри соціології Києво-Могилянської академії, у циклі онлайн-лекцій Wartime lecture від Києво-Могилянської академії та Гіссенського університету ім. Юстуса Лібіха.

LIGA.Life подає скорочений варіант лекції. 

Для українців угода "земля за мир" - самогубство. Чому Кремль неправильно "прочитав" Україну, і чому ми лабораторія для нових сенсів 1

Є значна різниця в кругозорі між нами, українцями, і російським світом, тому що фальшивий наратив Кремля про “русскій мір” має дуже історичну спрямованість. 

Коли ми слухаємо Путіна, постійно чуємо виправдання того, що українці та росіяни є одним народом через наше минуле. 

Це можуть бути згадки про Другу світову війну, Київську Русь, царський період – неважливо. Справа в тому, що це постійне наголошення на історії, розробленій як щось для сьогодення. 

Водночас, одна з речей, притаманних інтелектуальній еліті – і не лише їй, а і дискурсу українців загалом – це погляд, орієнтований на майбутнє.

Україна є принципово демократичною. Коли ми слухаємо численних західних коментаторів та інтелектуалів, які говорять, що ми повинні не загострювати війну, а якимось чином досягти миру з Путіним, повинні “подати позов про мир”, тобто просити про мир, погодитися віддати певні території Росії, якщо це призведе до миру та зменшення насильства, – маємо розуміти, що в умовах демократії така угода неможлива. 

На сьогодні приблизно 90% українців вважають, що війна не повинна закінчуватися доти, поки не буде відновлена ​​територіальна цілісність України. 

Саме ця консолідація суспільства робить угоду “земля за мир” неможливою. А якщо така угода і можлива, то я би назвав це політичним самогубством. 

Українці здивували світ своєю агентністю. У нас діють численні масові низові рухи, і коли 24 лютого розпочалося повномасштабне вторгнення, формування Територіальної оборони відбулось блискавично. 

У нас є потужний повстанський (партизанський) рух на Півдні, зокрема в Криму. Є волонтерський логістичний рух і краудфандинг, результатом якого стало придбання супутника і мільйони доларів, зібрані на різні типи озброєння, обладнання для спостереження, медичне забезпечення тощо.

А також є значна кількість мирного опору. Все це свідчить про повну підтримку Збройних Сил. І не варто забувати про відомих українських фермерів, які полюбляють відтягувати захоплену ворожу техніку тракторами. 

Мені пощастило натрапити на таку аналогію на початку війни: бджолиний вулик. Українцям, здається, не потрібні жодні вказівки, щоби точно знати, що робити.

Коли вулик піддається атаці, кожна бджола займається тим, чим їй судилося, попри інструкції чи щось подібне. Але звідки ця агентність? Адже коли ми досліджуємо літературу про Україну, це точно не та якість, яку зазвичай з нею асоціюють.

Однією з причин того, що Кремль неправильно “прочитав” Україну, було те, що література з соціальних наук не вказує на сміливу агентність та масові рухи, які насправді існують.

Інакше кажучи, це було несподіваним відкриттям.

Частина літератури говорить, що нібито Україна розділена, і Захід тяжіє до Заходу, Схід –  до Сходу, а посередині сидить центристський козак, який не зацікавлений у цих дискусіях, тому він щодо них пасивний. Що у нас є переважно україномовні Захід і Центр та російськомовні Схід і Південь, Крим стоїть окремо, адже він був анексований Росією, і це єдина територія в Україні, де етнічні українці становлять меншість. 

Якщо подивитися на розвиток суспільно-наукової літератури, то такою нам показували Україну майже 30 років. І одна з найдивовижніших речей, яка вибивається з цієї карти, – це явище, яке називається російськомовними українськими патріотами, які чомусь готові не лише захищати, але й вмирати за землі, які зараз піддаються атаці. 

Я говорю не лише про Північ і Центр – помилкою з боку Кремля було і думати про наступ на цих напрямках, – але і про Південь та Схід.

Уявлення про поділ України на україномовну і російськомовну явно стало хибним, хоч і було панівним у суспільно-науковій літературі останні 30 років.

Є й інший стереотип. Це нескінченна критика “корупції”. Мовляв, у нас бракує прозорих інституцій, а політика обертається довкола патронів, бізнес-кланів та інших персоналізованих явищ. Тому одна з причин, чому Україна корумпована, згідно з цією концепцією: інституції не є знеособленими. Тобто формальні процедури існують, але завжди є неформальний спосіб їх обійти. І в літературі це подається як щось антисучасне, немодерне, відстале, як те, що гальмує розвиток України. 

Американський генерал, який пише про успіхи армії США в Іраку в боротьбі з ІДІЛ, говорить про те, що йому довелося відійти від формалізованих ієрархій і процедур, тому що вони були неефективними. І однією з причин його успіху в операціях була концепція створення “команди команд”: стосовно пласкої організації, яка мала лідерів, але не була строго ієрархічною і не спиралась на правила. 

І тут стається зіткнення між “наукою” менеджменту та практикою у постіндустріальному світі. Зараз це зіткнення вказує, що ідея кланів, патронів та неформальної взаємодії між людьми може принести додаткову ефективність. 

Гнучкі правила можуть стати ключем до досягнення успіху в постіндустріальному світі.

Під час війни ми побачили, що соціальна структура України виявилася дивовижно ефективною. Вона не є абсолютно горизонтальною; тут присутнє лідерство, але воно обмежене в ієрархії, гнучке у своїх правилах, а персоналізовані команди взаємодіють одна з одною. І це одна зі структурних таємниць перших успіхів України у зупиненні того, що, як вважалося більшістю світу, мало стати для російської армії легкою прогулянкою.

Нещодавно я випадково почув дискусію двох західних військових експертів. Обговорювали, що було б, якби в перші дні вторгнення Зеленського вбила російська розвідка. Їхній висновок: це було би величезною трагедією, але це не зменшило би шансів українців на перемогу. Бо кожен мер, кожен місцевий керівник діє як маленький президент, ухвалюючи рішення, не чекаючи на накази зверху. 

Українська армія відрізняється від російської: ми ініціативні, гнучкі. У російській армії для рішень, які в нашому випадку ухвалюють молодші офіцери, потрібен генерал. Це пояснює, чому росіяни втратили порівняно велику кількість генералів у цій війні: їм потрібно бути близько до фронту, щоби ухвалювати рішення.

У нашому випадку загроза екзистенційна. Це породжує сильні почуття солідарності та любові. Можливо, це звучить дивно, але Україна сьогодні – країна любові. Ніколи ми так не любили свою Батьківщину як зараз.

На європейському континенті і, можливо, в Західній цивілізації, ми є свідками переходу до постіндустріального суспільства.

Відбувається перехід від матеріалізму до ідеалізму. Економіка більше не мотивує, досягнення стають важливішими за матеріальні блага, ми спостерігаємо “кінець влади” та зростання “впливу”. Тобто поняття бюрократії та стійких ієрархій відходять у минуле. 

Гідність, свобода, справедливість – це повсякденні поняття в нашій революції, повсякденні в масовому наративі, який пропагується та поширюється в Україні. Ми говоримо про гідність. Свобода і справедливість – це мотиви людей, які йдуть на фронт, та волонтерів.

Ми розглядаємо ці речі як мотивацію не лише на війні, а й в економічній сфері.

“Ми” стає важливішим за “я”. Колективна ідентичність – те, до чого ми бачимо глобальну тенденцію.

Чому я беру ці глобальні ідеї і застосовую їх до України? Через те, що Україна, відверто кажучи, найімовірніше, є лабораторією. 

Дивно, що лабораторія для нових сенсів розташована у місці, де триває війна. Але національна ідентичність – це те, що тут створюється. 

Українські соціальні науки були наповнені таким собі мапуванням регіональних ідентичностей.

Голосування 1994 року: Леонід Кравчук, україномовний кандидат, отримує більшість на Заході України, російськомовний кандидат Леонід Кучма отримує Схід.

Десять років потому – Янукович, який перемагає на Сході і Півдні, проти прозахідного Ющенка, який має перевагу на Заході і в Центрі країни.

Ця лінія залишиться також у 2010 році, де ми бачимо, що Янукович перемагає на Півдні і Сході, а Тимошенко –  у Центр і на Заході. У 2012 році, під час чергових виборів, точно така ж лінія. У 2014 році відбувся Майдан – лінія трохи зміщується, але насправді не дуже. Але!

Після вторгнення в Крим і початку війни на Донбасі на виборах раптово зникли регіональні деформації політичного ландшафту України. А у 2019 році, коли обирають Зеленського, політичний ландшафт знову змінюється. 

У 2022 році ми маємо цікаву подальшу консолідацію, коли 84% українців насамперед ідентифікують себе як громадяни України, тоді як раніше була значна кількість тих, хто в першу чергу вважав себе жителем свого регіону або колишнього Радянського Союзу, або Європи, або громадянином світу тощо, про що свідчать дані Київського міжнародного інституту соціології. 

84,6% – це величезний показник порівняно з іншими періодами. Після 2014 року відбулася консолідація громадянського суспільства. В Україні відбувається чітка зміна ідентичності, і це прямий результат російської агресії, яка триває вісім років. 

Але ця конструкція ідентичності також включає кримських татар, які є мусульманами, а не християнами, розмовляють неслов’янською мовою і живуть переважно в Криму, хоча зараз багато з них є переселенцями. Ми також включаємо і численні етнічні групи на додаток до кримських татар і велику кількість російськомовних, які гордо ідентифікують себе українцями. 

В Україні є загальна скептичність до політичних інституцій, тому ідентичність загалом стає територіальною. Тобто це територіальна нація, до якої може входити і діаспора. 

Як людина, яка народилася в Канаді та живе в Україні протягом останніх 20 років, але 31 рік до цього жила за кордоном, я вважаю, що для нас важливо задуматись: яка роль тих, хто ідентифікує себе як українець, але не обов’язково має громадянство і проживає на цій території, у повоєнний час? Нам потрібно подумати, яку ідентичність ми будуватимемо.

Коли ми дивимося на несподіваний успіх українських Збройних Сил, то очевидно, що відіграє роль:

  • високотехнологічна зброя;
  • технології – в руках вмотивованих людей; 
  • унікальна організаційна структура українських Збройних Сил. 

Вона схожа на так звану філософію тактики малих груп Збройних сил США, якій американці навчають українців вже багато років. Очевидно, це один із тих випадків, коли насіння впало в хороший ґрунт. 

Закінчу, як не дивно, китайським ієрогліфом для слова криза. Він складається з двох знаків. Той, що ліворуч, відтворений також в слові небезпека, а той, що праворуч, – у слові можливість. Для китайців криза – це поєднання небезпеки та можливостей. 

Однією з речей, яка робить українську агентність і стійкість у війні такими захоплюючими, є те, що ми перетворюємо кризу на можливість. Це зараз головне завдання для повоєнної України. Навіть якщо завтра буде оголошено мир і нам повернуть всі територію, Україна ще дуже довго перебуватиме в масштабній політичній, економічній та екологічній кризі. Наше завдання – перетворити її на можливості.

Риторика “розділеної країни” – це вже історія. Ми – регіональний, можливо, навіть більше, лідер.

Але всередині країни ми повинні усвідомити, що лідерство передбачає відповідальність і ширше бачення. Вимагає від нас більшої відповідальності, ніж у минулому. 

Інновації та прогрес завжди починаються на фронтирі. Сьогоднішня Україна – це кордон Європи. І це створює для нас виклик, небезпеку, але і можливість.

Понравилась статья? Расскажите друзьям![hupso]

'Для українців угода “земля за мир” – самогубство. Чому Кремль неправильно “прочитав” Україну, і чому ми лабораторія для нових сенсів' не имеет комментариев

Будьте первым!

Желаете поделиться мнением?

© Inshe.tv

Share Button
Twitter Facebook Google Plus Youtube