У 1990-х роках культурист Ласло Ковач працював на Ігоря Короля, лідера найвпливовішої ОЗУ у Будапешті, яка підкорялася головному босу злочинного світу Семену Могилевичу. За словами Ковача, до його обов’язків серед іншого входила передача великих сум готівки, які Могилевич регулярно направляв голові поліції Шандору Пінтеру для закриття кримінальних справ. Ковач повідомив, що 1997 року Могилевич через Пінтера передавав ще більші суми для фінансування кампанії Віктора Орбана (який після приходу до влади зробив Пінтера міністром внутрішніх справ). Ковач також розповів деякі подробиці кримінального життя тих років та пообіцяв дати офіційні свідчення в угорському суді, якщо влада в країні зміниться.
Про це пише The Insider
«Гроші Могилевича я привозив головному поліцейському Угорщині щотижня»
Мене звуть Ласло Ковач, я народився 1963 року в Україні, але мій батько угорець, і я вільно володію угорською. Загалом я професійний спортсмен, культурист. Але у 1990-ті треба було якось заробляти, і зі своїм другом дитинства Олександром Киричаніним я 1994 року розпочав невеликий бізнес — ми купували горілку в Угорщині та продавали в Україні. Спокійно торгувати нам дали недовго: у якийсь момент, коли ми з Киричаніним обідали в будапештській піцерії, підсів Ігор Король зі своїми бійцями, їх було вісім чоловік. Ну й почалось: ви хтось такі, це наше місто, ми тут все тримаємо, нам тут усі платять. Я сказав, що всі, може, й платять, а ми не платитимемо. Король спробував пригнути мене головою до столу, але йому нічого не вийшло, я тоді важив близько 110 кілограм. Його поплічник пірнув мене ножем, рана була неглибока, але було багато крові. Перепалка тривала, і поступатися я не мав наміру. Потім Король сказав мені, що моя поведінка справила на нього враження. Він знав, що я говорю по-угорськи, а він, як і всі його бійці, переїхав з України, не знаючи жодного слова угорською, так що їм потрібен був перекладач. Король запропонував мені працювати на нього.
В основному угруповання Короля займалося кришуванням нічних клубів. Платили практично всі — або Королю, або конкуруючій українській групі під керівництвом Леоніда Стецюри. Обидва угруповання підкорялися Семену Могилевичу (чи, як його називали, Севі), який тоді був на вершині своєї могутності – бос босів. Він жив у Будапешті і практично не виходив зі свого розкішного, помпезно обставленого старовинного будинку на вулиці Бенцур. Йому туди привозили і їжу, і жінок, туди стікалася вся інформація, там вирішувалися всі питання. Загалом у Севи угруповання були скрізь, наприклад, у Росії — сонцівські, були угруповання по всій Україні, у США, втім, про це я знав лише з чуток.
Хоча Сева і був босом, грошей йому Король не платив, для Севи всі ці побори з клубів були копійки, йому це було не цікаво. Його цікавили значно серйозніші відносини з мільйонними прибутками. Наприклад, вони додавали фарбу в дизельне паливо і продавали його як паливне масло, яке тоді не оподатковувалося податками (фарба потім легко витягувалася, на податках вони економили мільйони). Цей бізнес Сева провертав із тодішнім головним поліцейським Угорщини Шандором Пінтером.
З Пінтером Севу пов’язував не лише бізнес: як голова поліції той міг спустити на гальмах будь-яку кримінальну справу, і Могилевич регулярно йому платив за це. Платити доводилося часто, один-два рази на тиждень, бо Будапешт 1990-х був як Чикаго сто років тому: тижня не минало, щоби когось не пристрелили чи підірвали. Про ці хабарі мені добре відомо, бо сам я, по суті, виконував роль кур’єра. Ми з Ігорем Королем приїжджали в офіс до Могилевича, він видавав Ігореві невеликий пакет (зазвичай це були суми 50–100 тисяч доларів, але я ніколи не перераховував), після чого мені потрібно було передати їх «Шоні Бачі» — це була прізвисько Пінтера, в перекладі «дядько Шоні». Я приїжджав на задану точку – найчастіше це було на вулиці Вешелені, а іноді на вулиці Петефі Шандор. На кутку зупинялася машина, зазвичай шкода темно-синього кольору, я сідав на заднє сидіння, де вже сидів Пінтер, передавав йому пакет і на наступному кутку вискакував з машини, ми навіть не розмовляли, максимум перекидалися парою слів. Про те, за що ці гроші вони якось домовлялися заздалегідь, мене зазвичай не посвячували в деталі, хоча іноді я, звичайно, здогадувався. Відбувається вбивство, потім через мене передають гроші, звичайно, я міг якісь зв’язки розуміти. Ну, наприклад, я пам’ятаю, був такий український хлопець на ім’я Славік, його розстріляли через вікно машини, і коли я після цього віз грошей Пінтеру, вже пов’язував у своїй голові: це за те, щоб закрити цю справу. Звичайно, це був лише здогад, але справу потім і справді закрили.
Іноді мені доручали передавати гроші іншій людині, на ім’я Дітмар Клодо, німцю єврейського походження, який винаймав будинок у невеликому містечку Сентендре, неподалік Будапешта. Я приїжджав до нього не так часто, можливо, разів шість-вісім: заходив у передпокій, передавав гроші, обмінювався парою фраз угорською і їхав. Вже потім я дізнався, що у своєму будинку він обладнав виробництво вибухівки. І коли я почав згадувати дати своїх приїздів, то зрозумів, що щоразу після цього протягом тижня відбувався якийсь вибух.
«Найбільший вибух у центрі Будапешта організував сам Пінтер»
Іноді Пінтер не просто допомагав закривати справи, а й сам організовував убивства. Так, у 1995 році у нього був конфлікт із підприємцем Йожефом Пристошем, який займався нерухомістю і був на той момент одним із найбагатших людей Угорщини. Пінтерові сподобалася одна його будівля. А Прістош був дуже жорсткою і незалежною людиною, він ніколи не працював з поліцією, сам вирішував усі свої проблеми, нікого не боявся. Продавати цей будинок Прістош не захотів, і почалися дуже жорсткі переговори. Прістош покликав туди Ігоря Короля з парою бійців для охорони, а я виступав як перекладач. Це було у П’ятому районі, у готелі «Корона». З боку Пінтера там був його найближчий помічник Тамаш Портік, який разом з Пінтером брав участь у схемі продажу дизеля в обхід податків і потім відповідав у Пінтера за всі брудні справи. З Портіком теж прийшло кілька його бійців, розмова була дуже жорстка. З-за столу всі вийшли незадоволені, Портік сказав, що наслідки будуть дуже поганими: «Шоні Бачі буде дуже незадоволений твоєю відмовою».
Десь за два тижні після цього Прістош сідав у машину — у нього був дорогий джип, він їздив без охорони, — і, як тільки він відчинив двері і поставив одну ногу, велосипедист, що проїжджав поряд, вистрілив з пістолета з глушником йому в голову. Потім суд встановив, що виконавцем був Йозеф Рогач, громадянин Словаччини та штатний кілер Портіка.
Іншою жертвою Пінтера став Йожеф Борош, спільник Пінтера, Портика та Могилевича в бізнесі з торгівлі дизелем, він знав все про всіх. У 1998 році він на камеру дав свідчення на відео, де розповів усі з іменами, подіями, датами. І насамкінець сказав, що, мовляв, є ще одна людина, головний учасник цих подій, називати яку вона поки не буде. Всім було зрозуміло, що він мав на увазі Пінтера, начальника поліції. Йому обіцяли, що відеозапис із цими свідченнями не поширюватиметься, але вже через кілька днів він був у всього Будапешта, у мене в тому числі. Далі все було за тією самою схемою: Пінтер дав відмашку Портику, а Портік задіяв Рогача. Той заклав вибухівку у старий покинутий фіат, який давно стояв у центрі, неподалік офісу Бороша. Борош завжди ходив на роботу одним і тим же маршрутом, і, коли він проходив повз фіат, Рогач, що чатував у кущах неподалік, натиснув на кнопку. Вибух був жахливий, від Бороша нічого не лишилося. Загинули також його юрист і ще двоє випадкових перехожих, кілька десятків людей постраждали — це ж був центр міста. Будинки довкола виглядали так, ніби їх бомбила авіація.
“Великі суми призначалися для Орбана”
Як я вже казав, зазвичай пачки з грошима були невеликими, але 1997 року пішли суми набагато більше 300 тисяч: півмільйона, а одного разу Могилевич передав велику шкіряну спортивну сумку, де був мільйон доларів. Всі ці великі суми призначалися “Вітьку” – так Могилевич називав Орбана. Орбан і Пінтер вже були близькі, що ні для кого не було секретом. При цьому жоден, ні інший в офісі Могилевича не з’являвся, принаймні я їх там ніколи не бачив.
1998 року було заплановано парламентські вибори, і Сева, звісно, розраховував на те, що прихід Орбана дасть йому повну свободу дій. Перший час здавалося, що все йде за його планом: 1998 року, коли Орбан переміг, він одразу зробив Пінтера міністром внутрішніх справ.
Сева взагалі до угорців ставився дуже зневажливо, а до політиків особливо. Орбан був не виняток, Сева міг запросто сказати щось на кшталт «цей смердючий мадяр живе з моїх грошей, робитиме, що я кажу, інакше я його виїу, бл*ь». Я не знаю всіх подробиць їхніх взаємин, тільки те, що було обговорено при мені, під час зустрічей Ігоря Короля з Могилевичем. Ігор взагалі був дуже небагатослівним, зате Сева любив поговорити.
Коли Орбан обирався як опозиціонер, усі ці вибухи та вбивства, що обурювали суспільство, допомагали його рейтингу, але, коли він прийшов до влади, його колишні друзі та спонсори стали йому на заваді, і він за допомогою того ж Пінтера швидко їх позбувся, сховавши їх усіх за ґрати. Довелося виїхати з Угорщини й самому Могилевичу. Наскільки мені відомо, він перебрався до Росії. Чи може російська влада використати той компромат, який має Могилевич на Орбана? Достовірно мені про це нічого не відомо, але я думаю, що, звісно, можуть.
«Моєю кров’ю залило всі сходи»
1998 року я посварився з Ігорем Королем. Все почалося з того, що мені подзвонив мій друг дитинства, Сашко Киричанин, той самий, з яким ми розпочинали бізнес з торгівлі горілкою, і тремтячим голосом попросив мене терміново приїхати до нього — він назвав мені містечко під Будапештом. Я застав його сильно побитим, з переламаними ребрами, у нього відібрали машину, годинник, гроші і зажадали ще сто тисяч, погрожуючи вирізати всю родину. Я, звичайно, після цього одразу з претензією до Ігоря Короля: мовляв, ти зі мною в таких довірчих стосунках, робиш вигляд, що ми друзі, я твою дружину з пологового будинку забирав, завжди тобі допомагав — і ти дозволяєш таке робити з моїм другом? А він мені цинічним таким тоном відповідає, мовляв, так вирішив. Я запропонував йому взяти мою машину, яка була кращою та дорожчою, і віддати її Киричанину. Він відмовився і навіть вдав, що його такі пропозиції ображають.
А я знав, кому дісталася ця машина, знав, де він живе, приїхав до нього, викинув його з машини, сів у неї сам і повернув Киричанину. За кілька годин мені зателефонували, але вже не сам Ігор, а його люди зажадали зустрічі. Ну ми зустрілися, і вони кажуть: якщо ти такий герой, віддавай справді свою машину. Тут мене переклинило, і я сказав: треба було брати, коли я пропонував, а тепер нічого не отримаєте. Після цього дзвонив Ігор, погрожував, я йому сказав: перестань на мене стрибати, бо не забувай, що я багато чого знаю, стрибатимеш — ти й Пінтер сядете.
Я знав, що це, звичайно, призведе до наслідків, але думав, що вони зроблять максимум — мою машину розіб’ють. Однак це скінчилося тим, що 23 грудня до мене в машину підсіли двоє, один накинув на шию зашморг, а інший почав бити ножем. Я спочатку чинив опір, потім стало зрозуміло, що живим я з машини не вийду, і вдав, що знепритомнів. Я почув, як один одному сказав російською щось на зразок «справа зроблена», і вони пішли.
Вони потрапили мені в артерію, тож кров хлюпала жахливо. З останніх сил я дістався своєї квартири на п’ятому поверсі, кров’ю залило всі сходи, і вже вдома почав втрачати свідомість. Незабаром мені сказали, що я дивом вижив: я втратив 3,5 літра крові. Для звичайної людини це був би вирок, але оскільки я культурист, у мене було 120 кілограм, та ще багато хімії, стероїди, це мене врятувало. У результаті я не лише вижив, а й відновився і за рік уже знову виступав на змаганнях.
Я повністю переключився на спорт, почав інших готувати до змагань, продавав спортивне харчування та нормально заробляв. Як не дивно, мене більше не чіпали. 2001 року Ігор Король вигнав ще одного свого дуже близького соратника, Ігоря Радченка, і той попросив мене прилаштувати його до себе у бізнес. Я сказав, що згоден, за умови, що він мені розкаже, як все відбувалося. І він мені розповів усе як було, в тому числі й про те, що ініціатором замаху на мене був Ігор Король. Тут мене знову зовсім переклинило, я почав дзвонити до Короля, вимагати особистої зустрічі, загрожувати йому найбруднішими словами. У звичайній ситуації і десятій долі таких образ вистачило б, щоб він мене вбив, але тут він мене заспокоював, просив закрити цю тему, міняв номери телефонів. А потім один із його людей попросив мене перестати цим займатися, бо наші телефони слухають, і якби ми справді зустрілися, то нас просто накрила б поліція. У результаті Короля в якийсь момент, коли він виїхав із Угорщини, не пустили назад до країни. І так було з усіма: когось вигнали із країни, когось посадили.
До мене теж дійшла черга, і з волі Шандора Пінтера мене на сім років посадили до в’язниці з надуманої причини — звинуватили в викраденні людини, хоча були свідки, які на суді підтвердили, що я нікого не викрадав. У в’язниці до мене приходили слідчі, хотіли, щоб я їм все розповів. Але я їм пояснював: ви ж розумієте, що Шандор Пінтер, по суті ваш начальник, і якщо ви думаєте, що зможете дати хід цієї інформації, то ви дуже наївні люди.
Коли влада в Угорщині зміниться, я обов’язково дам свідчення у суді. Дуже хочу подивитись Шандору Пінтеру в очі.
