Коли вона чує вибухи, Тетяна Рибак робить єдине, що може: лежить у ліжку й чекає. Вона не може ходити, не може спуститися в укриття. Нещодавно вона попросила соціальну працівницю заклеїти вікна її квартири святковим червоним пакувальним папером, старими військовими плакатами та аркушем із молитвою «Отче наш».
Так вона більше не бачить російські дрони, що пролітають повз.
Упродовж останніх двох тижнів Росія зосередила свою військову міць на обстрілах її рідного міста — Одеси, найбільшого порту України, завдаючи ударів дронами й ракетами. Це були наймасштабніші обстріли міста за майже чотири роки війни, пише The New York Times.
Зображення: нічне місто з багатьма будівлями під похмурим небом. У деяких вікнах тьмяно світиться світло. Одеса протягом багатьох днів цього місяця залишалася без електроенергії.
Зображення: жінка сидить на ліжку з леопардовим покривалом, поруч стоїть інша людина.
Тетяну Рибак відвідує соціальна працівниця у її квартирі в Одесі. Пані Рибак, яка не може ходити, значною мірою залежить від допомоги соцпрацівників під час відключень електроенергії.
Пані Рибак не мала світла щонайменше дев’ять днів цього місяця. Чотири з них — без опалення і води. Соціальній працівниці доводилося нести пляшки з водою на сьомий поверх. Пані Рибак, яка має інвалідність уже багато років, одягала дві пари шкарпеток, дві пари теплих штанів, светр і товстий махровий халат. Потім вона вкривалася двома ковдрами.
«Психологічно цього вже ніхто не витримує, — сказала 64-річна пані Рибак, лежачи у своєму ліжку під час нещодавнього візиту соціальних працівників. — Моя нервова система повністю зруйнована. Учора вночі, коли зникло світло й почалися обстріли — сирени повітряної тривоги — це було жахливо гучно. Але ще страшнішим була вибухова хвиля. Двері й вікна тремтіли — гуп, гуп, гуп — а я лежала й не могла нікуди втекти, мені не було куди йти».
Українці припускають, що Москва атакує Одесу, розташовану на Чорному морі, у відповідь на нещодавні удари України по так званому «тіньовому флоту», яким Росія перевозить нафту в обхід санкцій. Хоча великі українські міста часто зазнають періодів інтенсивних обстрілів із подальшими затишшями, Одеса перебуває під майже безперервними атаками з ранку 12 грудня. Росія здебільшого б’є по портовій інфраструктурі та енергосистемі міста. Загинуло щонайменше дев’ятеро людей.
Через відсутність електрики, газу й води по кілька днів поспіль мешканці заряджають телефони й комп’ютери в пунктах допомоги або в магазинах, а їжу готують на імпровізованих плитках просто надворі. Пакети з молоком, яйцями та сметаною вони виставляють на підвіконня, щоб зберегти холод. Дехто встановив великі генератори у дворах, щоб сусіди могли підключитися до електрики.
Один чоловік під’єднав дроти до автомобільного акумулятора й протягнув кабель у квартиру, щоб живити холодильник і пральну машину. Одна пара задокументувала своє побачення в ресторані морепродуктів під акомпанемент «поп-поп-поп» пострілів ППО, що збивала російські дрони. Десятки власників Tesla годинами чекали біля єдиної зарядної станції, яка ще працювала.
Відтоді як Росія вторглася в Україну в лютому 2022 року, українці згуртувалися. Їхню стійкість так часто згадують, що це вже майже кліше. 83-річний Олексій Колодчук сказав, що відсутність світла й тепла для нього — не найбільша проблема. Найбільше він шкодує, що забув винести борщ на холод — і той скис раніше, ніж мав би.
Зображення: чоловік кип’ятить воду на портативній газовій плитці на тлі кухонних шаф.
Олексій Колодчук кип’ятить воду на переносній газовій плиті, яку купив, щоб пережити тривалі відключення електроенергії.
Зображення: люди сидять по обидва боки довгого столу, заряджаючи телефони; їхні обличчя освітлені екранами. Мешканці Одеси заряджають телефони на залізничному вокзалі.
Він також сказав, що хотів би передати повідомлення президенту Росії Володимиру Путіну.
«Інколи я думаю: якби я міг підійти до Путіна з палицею, я б добряче його вдарив — може, це трохи привело б його до тями, бо там явно щось дуже не так», — сказав пан Колодчук.
Після майже тижня без світла терпіння деяких одеситів почало вичерпуватися. Вони вийшли на протест. Для літніх людей переживати ці труднощі напередодні Різдва та Нового року було особливо важко.
Єдине, що приносить радість 72-річній Валентині Авдієнко, — це її трирічний онук Денис. Він веселий і балакучий за будь-яких обставин. Коли лунає повітряна тривога, він вигукує: «Балістика, балістика!», повторюючи те, що чув від дорослих.
Нещодавно вона, кульгаючи, йшла темною вулицею до свого дому, спираючись на палицю в лівій руці та тягнучи маленький візок у правій.
«Я просто хочу, щоб це божевілля закінчилося, — сказала вона. — Ми так втомилися. Коли ж це нарешті скінчиться?»
Для людей старшого покоління, які пам’ятають життя за Радянського Союзу, ця війна особливо болісна — українці воюють проти тих, кого колись вважали братами.
Зображення: жінка в чорній куртці несе пакунки, поруч іде жінка в білому халаті.
Лілія Леонідова, депутатка міської ради Одеси, та медсестра Валентина Фортуна роздають допомогу в будинку для літніх людей, який продовжує працювати під час відключень електроенергії завдяки трьом великим генераторам.
Протягом 25 років Махадан Фархієв, 73 роки, служив у Радянській армії разом з українцями та росіянами. Він воював в Афганістані, де був поранений у праву ногу. У вітальні він зберігає свою фотографію у формі з медалями на грудях. Але тепер він не спілкується зі своїм братом і сестрою, які живуть у Росії.
Ольга Демидова, 43 роки, соціальна працівниця з організації «Культура демократії», нещодавно відвідала пана Фархієва, щоб дізнатися, чого потребує його родина. Він сидів на дивані разом із дружиною Анастасією та сином Андрієм, якому 42 роки й який має ДЦП. Він не може говорити чи ходити і може ковтати лише подрібнену їжу. Батьки змінюють йому підгузки приблизно чотири рази на день.
Коли обстріли посилюються, пан Фархієв із дружиною саджають Андрія в інвалідне крісло на колесах і переїжджають у коридор. Тоді син стискає кулаки й заплющує очі, доки вибухи не припиняться.
«Бо, не дай Боже, — куди нам із ним бігти?» — сказав пан Фархієв.
Пані Демидова сказала, що останнім часом значна частина її роботи — просто підбадьорювати таких людей, як пан Фархієв. Іноді достатньо просто прийти й поговорити з ними про їхнє минуле життя.
«Коли немає електрики, опалення, води, настає якась апатія, — сказала вона. — Думаєш: усе, кінець. А потім усвідомлюєш — ні. Абсолютно ні. Не можна здаватися. Треба жити далі. Треба це пережити. І стане краще».
Для пані Рибак, жінки, прикутої до ліжка у своїй квартирі на сьомому поверсі, усе це мало б бути інакше. Колись вона сама працювала соціальною працівницею і вважала, що готова до будь-яких труднощів.
Але після того, як кілька років тому вона втратила здатність ходити, а у 2023 році перенесла складну операцію на нирках, усе змінилося.
Вона завжди думала, що троє її синів — старшому 45, близнюкам по 35 — і донька допоможуть їй у старості. Але синів вона бачить рідко: всі вони воюють на фронті. А торік її донька виїхала з України, бо психологічний тиск став нестерпним.
Раніше пані Рибак могла спати під час повітряних тривог, але тепер — ні. Іноді сирени тривають до десяти годин.
«Єдине, чого я тепер хочу, — це хоч трохи спокою, — сказала вона. — Моє здоров’я просто розвалюється. У мене зовсім не залишилося сил».
