У Британії жменя солодощів – такий же синонім Гелловіну, як і моторошний костюм чи страшний гарбуз. І ось чому.
31 жовтня 1858 року звичайні на вигляд льодяники вбили чимало людей, спричинивши паніку в містечку Бредфорд. Це історія про те, як плутанина в аптеці через бажання заощадити кілька пенні сколихнула вікторіанську Британію та змінила законодавство, пише ВВС.
Того дня власник невеликої крамнички Вільям Хардакр, відомий також як Ошуканець Біллі, був дуже задоволений виторгом. Він не лише продав мешканцям Бредфорда п’ять фунтів м’ятних льодяників, а й купив їх до цього за заниженою ціною.
Коли він забирав цукерки у виробника Джозефа Ніла, то помітив, що вони темніші, ніж зазвичай, тому поторгувався і зекономив пів пенні на фунті.
Якість цукерок не збентежила Хардакра, і дарма: надвечір наступного дня кілька його клієнтів вже були мертві.
У перші години Гелловіну 1858 року лікар Джон Робертс оглянув першу жертву – дев’ятирічного Елайджу Райта. І вирішив, що хлопчик помер від холери, адже симптоми – блювота і судоми – відповідали хворобі, яка була поширена в ті часи в Англії.
А вже за годину батько іншого хлопчика – 14-річного Джозефа Скотта – викликав лікаря для свого сина, який теж раптово серйозно захворів. Коли ж батько повернувся додому, було вже надто пізно.
Обидва, як пізніше з’ясувалося, напередодні купували солодощі в Ошуканця Біллі, але зв’язок між ними ще не встановили.
Забили на сполох
Першим отруєння цукерками запідозрив лікар Джон Генрі Белл, який прибув на виклик у родину Берранів близько 15:00.
П’ятирічний Орландо Берран та його трирічний брат Джон Генрі були вже мертві. Їхній батько та двоє інших людей в будинку перебували у важкому стані. Всі вони їли цукерки, тому лікар надіслав їх на аналіз до хіміка Фелікса Марша Риммінгтона.
До кінця дня з усього району почали надходити повідомлення про те, що люди хворіють і вмирають. Дізнавшись від Берранів про льодяники, поліція вирушила в будинок Хардакра, де дізналась, що він теж захворів через те, що з’їв зіпсовані товари, але напередодні встиг продати близько 1000 цукерок.
“Правоохоронці були шоковані”, — каже Лорен Паджетт, помічниця куратора музеїв і галерей Бредфордського округу.
“Наближався вечір неділі, поліцейські вийшли на вулиці міста та почали бити у дзвони, щоб привернути увагу людей. Вони ходили з пабу в паб і закликали: “Не їжте цукерки, бо вони отруєні”.
Попереджувальні оголошення швидко надрукували та розвішали у громадських місцях.
Список померлих і хворих оприлюднили в газеті Bradford Observer. Станом на 4 листопада їхня кількість сягнула 18, причому наймолодшому було лише півтора року. Газета писала про “найжахливіше лихо, яке, ймовірно, коли-небудь спіткало цей регіон”.
Детективи швидко з’ясували, як у цукерки потрапила отрута.
Від комерсанта Хардекра вони вирушили до виробника Джозефа Ніла, який думав, що замінив частину дорогого цукру в льодяниках на паризький гіпс (напівгідрат сульфату кальцію). У ХІХ столітті було звичайною практикою використовувати цей порошок замість дорогих інгредієнтів, оскільки його можна було дешево купити в аптеках.
Ніл не знав, що того дня, коли він відправив свого молодшого колегу за гіпсом, аптекар Чарльз Годжсон захворів і послав за ним свого недосвідченого учня Вільяма Годдарда. На жаль, у кімнаті, де зберігався гіпс, було дві немарковані діжки з білим порошком: одна містила нешкідливий гіпс, інша — отруйний миш’як.
“Годдард підійшов до діжки, у якій, на його думку, був гіпс, набрав 12 фунтів і віддав хлопцеві, який відніс його до кондитерської, де інший працівник почав готувати льодяники”, — каже музейна працівниця Лорен Паджетт.
“Від впливу миш’яку йому самому стало погано, але замість того, щоб забити тривогу, він продовжував працювати”. І катастрофічна низка подій продовжилася.
Коли Ошуканець Біллі отримав своє замовлення, то просто домовився про знижку на дивні на вигляд солодощі, а потім спокійно продав їх.
Зробивши аналіз, хімік Риммінгтон повідомив слідству, що виявив у цукерках “миш’як у великій кількості — достатній, щоб вбити людину”.
Тільки в одній пастилці він знайшов 16 гранул миш’яку — цього достатньою, щоб вбити когось кілька разів.
“Це була феноменальна кількість миш’яку”, — каже історик солодощів та кондитерських виробів Алекс Хатчінсон.
“Нам, споживачам ХХІ століття, здається божевіллям, що такий отруйний матеріал, який не має запаху та смаку, можна зберігати в діжці без розпізнавальних знаків поряд із ще чимось, що теж не має маркування”.
“Страшно для всіх”
Отруєння викликало сильний суспільний резонанс, газети по всій країні детально висвітлювали цю справу.
Художник Джон Ліч прославився не лише завдяки ілюстрації до першого видання “Різдвяної пісні” Чарльза Діккенса, а й завдяки своїй ілюстрації в журналі Punch, де зобразив скелет, що товче цукор у кондитерській.
Але найбільше постраждало місто Бредфорд, яке, як писала Bradford Observer, “ніби вразила чума”.
Офіційно від отруєння померли 20 людей, серед них було багато дітей, ще 200 людей серйозно захворіли, але Лорен Паджетт підозрює, що цифри, ймовірно, були значно вищими, оскільки цукерки також знайшли в інших містах – Лідсі та Болтоні.
“Це було дуже болісно для всіх, – каже вона. – Мешканці Бредфорда згуртувалися і дуже підтримували одне одного”.
Зрештою, на думку Королівського фармацевтичного товариства, отруєння у Бредфорді показало важливість безпеки ліків і споживчих товарів.
Це допомогло ухвалити Закон про аптеки 1868 року, який не лише обмежив продаж отрут і медичних препаратів фармацевтам і аптекарям, а й встановив нормативну базу для продажу отрут, яка й сьогодні вимагає відповідного маркування.
Однак, якби закон набув чинності на десять років раніше, помічник аптекаря Годдард, можливо, не переплутав би діжки з гіпсом і миш’яком. Але це не вирішило б ширшу проблему фальсифікованих харчових продуктів – галузь потребувала регулювання та реформи, каже історик солодощів та кондитерських виробів Алекс Хатчінсон.
“До 1820 року більшість британців жили в селах чи невеликих містечках, де знали людей, які постачали їм їжу. Але під час промислової революції виробники перейшли на великі обсяги та почали додавати різні речовини, щоб розбавити їжу, зберегти термін її зберігання, або зробити більш апетитною і дешевшою. Саме з цією проблемою і стикнулися мешканці Бредфорда”.
У 1875 році в Британії ухвалили спеціальний закон про продаж харчів та ліків. Але до попереджень можна було б прислухатися значно раніше, каже Хатчінсон. 1820 року німецький хімік Фрідріх Аккум написав у своїй книзі “У горщику є смерть”, що звичайні продукти, такі як молоко, борошно, пиво та солодощі, регулярно підробляють.
“Книга Аккума стала бестселером: він попереджав споживачів бути насторожі, і вони почали усвідомлювати, що [їхня їжа] містить домішки, – каже вона. – Але закону, який захищав би людей, просто не було, і гадаю, Бредфорд став своєрідною останньою краплею”.
Трагедія у Бредфорді змінила законодавство, але, як не дивно, ніхто за неї не відповів.
Ошуканця Біллі так і не заарештували, він залишився паралізованим через вживання отруєних льодяників. Ніла, Годдарда і Ходжсона заарештували за звинуваченнями у ненавмисному вбивстві, слідство дійшло висновку, що останній винен, хоч і визнало, що “миш’як він продав випадково”.
Усіх трьох зрештою виправдали в грудні 1858 року.
“Ланцюжок подій, що призвів до отруєнь у Бредфорді, був явною некомпетентністю, – додає експертка Хатчінсон. – Але для Гелловіна – це досить символічна історія”.
