«Історія Росії – це історія країни, яка колонізується». Ця теза великого історика Василя Ключевського сьогодні актуальна як ніколи. Історію колоніального підпорядкування Москвою областей від Дніпра до Алеутських островів ще належить написати з нової точки зору, яка враховує агресію проти України.
Звірства, вчинені в Бучі, повністю вписуються в жорсткості, які вчиняли російські імперські колонізатори щодо Новгорода, країн Середньої Азії та автохтонного населення Сибіру, Колимського Краю, Чукотки та Далекого Сходу. Проте історія Росії як колоніальної імперії на Заході майже нікому не відома. Цей образ багато в чому не вписується в клішований міф про «загадкову російську душу».
Про це та про багато іншого швейцарське видання SWI розмовляло з істориком Ботакоз Касимбековою (Botakoz Kassymbekova), яка працює в Університеті Базеля.
Коли Росія розвʼязала війну проти України, пані Касимбекова почала отримувати багато звернень з проханнями прояснити той чи інший аспект ситуації, що складається у зв’язку з першою після 1945 року повномасштабною війною в Європі на фронті завдовжки понад тисячу кілометрів. Далися взнаки минулі 15 років, коли в Швейцарії, та й у Західній Європі в цілому всі вирішили, що вивчати Східну Європу більше немає потреби. Сьогодні видно, що таке рішення було величезною помилкою.
І тепер фахівці цієї галузі просто нарозхват, у тому числі Ботакоз Касимбекова, уродженка Казахстану, яка займається у Базельському університеті дослідженням історії російського імперіалізму та колоніалізму останніх 200 років. Ця тема сьогодні важлива не лише з історичної точки зору, якщо врахувати, що в середовищі навіть російської опозиції точаться суперечки про те, хто такий є «імперець» і чи можна (чи потрібно, чи припустимо) відокремлювати Росію «Пушкіна та Чайковського» від Росії Суворова, який придушував польське повстання в 1794 році, або Єрмолова, який «утихомирював» Кавказ (читаємо у зв’язку з цим «Хаджі-Мурата»).
SWI swissinfo.ch: Після вторгнення в Україну Росія намагається особливо активно зміцнити та розширити свій вплив за межами Європи — стверджуючи, що вона, мовляв, не має колоніального минулого. Більше того, Москва наголошує, що саме вона і очолювала антиколоніальну боротьбу пригноблених народів у 20 столітті, допомагаючи їм таким чином домагатися свободи. Чи це так?
Ботакоз Касимбекова: На політичному рівні це якоюсь мірою непогано працює. У багатьох країнах є латентний антиамериканізм, і тут Росія завжди рада підкинути свої аргументи. Крім того, часто держави, до яких за підтримкою звертається Путін, все ще зберігають спогади про свою колоніальну історію — особливо це стосується країн на африканському континенті, де Росія намагається зміцнити свій вплив.
Ви наполегливо називаєте Росію колоніальною державою. В якому сенсі?
Етнічні росіяни були і залишаються домінуючою та привілейованою категорією в Росії, і це становище зберігається з часів царизму і до наших днів. У 1945 році Сталін назвав російський народ «найвидатнішою нацією з усіх націй, що входять до складу Радянського Союзу». Володимир Путін класифікував його в 2020 році як «державотворчий народ».
Русифікація як інструмент політики асиміляції має довгу традицію, пов’язану з міграційними потоками, імперською мовною політикою і як наслідок з актами насильства. До революції 1917 року Росія завжди позиціонувала себе як горда європейська колоніальна держава. Її завойовницькі війни були кривавими, їхня репрезентація стала невід’ємною частиною російської колоніальної культури. Олександр Пушкін з гордістю розповідав про російське насильство на Кавказі, його поезія відіграла важливу роль у закріпленні колонізованого Криму в російській національній уяві.
Колоніальні інструменти Російської імперії також включали ліквідацію або корумпування місцевих інститутів традиційної влади з метою послаблення їх суспільних позицій, не кажучи вже про заборону використання мов корінних народів і просування місцевої еліти, лояльної Росії. Ця політика тривала і за більшовиків: неросійські народи зображалися як відсталі, а російські поселенці прославлялися як носії високої культури.
Як ці колоніальні практики виявляються зараз у війні проти України?
Сьогодні діє правило «я лояльний державі і тому я росіянин». Бути росіянином за Путіна — це імперська категорія, яка вимагає віддати життя за імперію. Показово, яким чином сьогодні робляться особливі спроби, переважно серед меншин, мобілізувати і мотивувати чоловіків йти на війну: несподівано ці громадяни, які завжди були громадянами другого ґатунку, стали росіянами, зобов’язаними жертвувати собою заради батьківщини.
Ідея так званого «Російського світу», яка була розроблена в Москві на початку дев’яностих, тобто ще до Путіна, виходить з того, що всі етнічні росіяни в сусідніх країнах – а також у всьому світі – мають певну спорідненість з Росією, і вже тоді Кремль мав намір використати їх для політичного впливу. Пізніше ця імперська конструкція еволюціонувала у бік прагнення приписати Росії певну особливу роль у перебудові світу та захисті «традиційних», тобто антизахідних цінностей.
Ця ідея спрямована на експансію та на глобальний вплив, вона зводить на нуль державний суверенітет у передбачуваній зоні російського впливу. Вона також спрямована проти ідеї нації як політичної конструкції, що ґрунтується на демократичній легітимності, яка генерується за допомогою конституції та виборів. Натомість на перше місце висувається культурна, релігійна і мовна належність до «Російського світу», яка подається як основна константа.
Яку саме роль у рамках цієї ідеї грає агресивна війна Росії проти України?
На основі цієї ідеї українці інтерпретуються як «природна» частина російської історії та культури. Цілком логічно, що в Росії агресивну війну називають «спецоперацією», адже ми не можемо воювати проти свого ж братнього народу, ми просто проводимо операцію з возз’єднання цих народів. Адже Путін сам постійно наголошує, що українці — не вороги, а брати, яких просто Захід ввів в оману.
Схоже, цей наратив цілком працює для внутрішньої аудиторії. Чи є якісь ознаки того, що ситуація тут якось зміниться?
Дискусію про колоніальне минуле та сьогодення Росії можна ще вести в Україні, Казахстані, Грузії чи Киргизстані, бо там є хоча б якісь зачатки громадянського суспільства. Але ж у Росії? Зараз там обговорювати це питання складно і навіть не лише через війну, а ще й тому, що самі російські інтелектуали часом не зацікавлені у цьому. Що поєднує путінський режим, ліберальну опозицію та інтелігенцію, так це ідея про те, що росіяни самі насамперед є жертвами.
Вони жертви або іноземного впливу, або путінського режиму. Інтерв’ю, яке президент України Володимир Зеленський дав російським опозиційним ЗМІ одразу після початку війни, було в цьому сенсі дуже знаменним: журналісти у своїх питаннях швидше висловлювали занепокоєння про долю солдатів російської окупаційної армії та про передбачувану «русофобію». Українські ж жертви та масштабне вторгнення, яке являло собою порушення всіх раніше діючих зовнішньополітичних табу, їх цікавили значно меншою мірою.
Серед етнічних росіян така антиколоніальна самокритика дуже непопулярна, вона навіть сприймається ними як зрада Росії. Щоб бути популярним у Росії, потрібно підтримувати наратив жертовності та приховувати цим чинник колоніалізму. В іншому випадку росіянам довелося б розділити владу з неросіянами, визнати їх рівними і дозволити їм брати участь у підтримці та розвитку політичного, економічного та інтелектуального багатства цієї країни. Однак у їхніх очах тоді це буде сприйматися як втрата, оскільки російські квітучі метрополії отримують прибуток саме від сировини, вкраденої на колонізованих ними територіях.
Якою країною є сьогоднішня Росія?
Це диктатура без свободи слова, незалежних ЗМІ чи критично налаштованого громадянського суспільства. Крім того, це колоніальна імперія, яка з самого початку придушувала національні рухи визволення, що найбільше проявилося в Чечні в 1990-і роки. Після Чечні переслідуванням і обмеженням прав піддавалися й інші автономні області — наприклад, Татарстан, Башкортостан чи Калмикія. Права автономій урізалися крок за кроком, але це ніяк не реєструвалося інтелектуалами в Москві та Санкт-Петербурзі або, принаймні, на їхню думку, все це не вважалося досить важливим.
Потім почалася війна в Грузії, потім був анексований Крим, а тепер ми маємо спробу завоювати всю Україну — у Росії зараз тісно переплелися диктатура, колоніалізм та завойовницькі війни. Для людей у метрополіях — у тій самій Москві — все це тривалий час не було проблемою. Але чого вони не враховували, то це те, що Ханна Арендт називала «імперським бумерангом»: коли придушення колоній стає системою, воно зрештою прилітає назад у метрополію. Нині ми це бачимо дедалі чіткіше.
Наскільки напад Росії на Україну відкрив для світової громадськості імперський характер цієї країни?
Безумовно, зараз на цю тему в країні точаться дискусії, які раніше було не так просто вести. Відразу після розпаду Радянського Союзу виникла потреба заново «розповісти» Росію, закінчити, так би мовити, холодну війну. Протягом десятиліть росіян у західному суспільстві «демонізували», тепер мова зайшла про те, щоб знову побачити в них людей. Це було цілком законне прагнення.
Західні ж дослідники, які на самому початку попереджали про традиції російського реваншизму, були розкритиковані як «воїни холодної війни» і алармісти. Проте, деякі з них досить точно передбачили напрямок, у якому розвиватиметься країна.
Якою саме є частка провини західної історичної науки?
Зрозуміло, історики існують не для того, щоби передбачати майбутнє. Але ми все одно повинні поставити собі питання про її відповідальність, тому що інакше ми продовжуватимемо робити одні й ті самі помилки. Західна увага завжди була зосереджена насамперед на Москві та Санкт-Петербурзі, обмін думками відбувався майже виключно з вченими з метрополій. Таким чином утвердилися наративи, орієнтовані лише на Росію і які часто неправильно розуміли її або зображували як жертву.
Представники колишніх колонізованих регіонів практично ніколи не мали змоги висловитися. У західних університетах та аналітичних центрах сотні російських вчених пишуть про Росію, але там майже немає вчених із Кавказу, України, Білорусі, Молдови, із Середньої Азії та автономних національних республік у складі Російської Федерації. Більше того, часто, коли вчені цих республік писали критичні статті про Росію, їх просто відкидали як націоналістів.
Більше того, практично всі архіви зараз перебувають у Москві чи Підмосков’ї. Тому історичні дослідження також залежать від Москви. Тому необхідно ввести в обіг і радянські архіви у Тбілісі, Ризі та Бішкеку. Неможливо до кінця зрозуміти історію колонізації Середньої Азії чи Сибіру, без огляду на історію країн Балтії — і навпаки.
