На кінофестивалі у Каннах цього року показали фільм польського документаліста Мачека Хамели «Туди і назад» — про евакуацію біженців з України.
Це єдиний повний метр про російське вторгнення на фестивалі. У перші місяці війни режисер допомагав вивозити із зон воєнних дій тих, хто хотів виїхати, а потім зрозумів: їхні розповіді в автомобілі не можна не записати.
У Каннах режисер дав інтерв’ю Російській службі французького видання RFI, передає Інше ТВ.
Мачек Хамела цілодобово веде переповнений мінівен, намагаючись знайти останні шляхи без мін і снарядів, що летять. У його машині прості жителі, діти, їхні домашні тварини. На його телефон приходять нові прохання забрати людей: як пояснює автор кіно, більшість чоловіків, які мали водійські права, пішли на війну, і вивозити «цивільних» з-під обстрілів не було кому.
Мачек Хамела:
Ця війна від початку потрапила в об’єктиви камер з усього світу. На початку я не думав про фільм, про роботу над проектом. Я вирішив використати по максимуму свої права водія, щоб допомогти українцям.
Я почав здійснювати гуманітарні поїздки та евакуювати із зони військових дій. Тоді я не мав камери: вперше вона з’явилася в автомобілі наприкінці березня (2022 року – прим.Інше ТВ). Мені було складно робити далекі поїздки з Харківської області, і я привів знайомого оператора, який допомагав мені вести машину вночі.
Він узяв із собою камеру — і я відчув, що в машині, у цьому невеликому просторі, відбувається щось неймовірне. Тут люди виговорюються, хочуть розповідати, що відбувається. Я відчув, що маю привілей: розповісти їхні історії всьому світу.
Тоді ми ще не знали, чи буде знято цей фільм. Було багато труднощів, питань, але нарешті ми тут, у Каннах, і можемо уявити фільм світової аудиторії.
RFI: У цьому фільмі камера постійно спрямована на біженців, а тих, хто проводив евакуацію, у фільмі мало. Що ви відчували?
Я відчував страх, як і кожна людина, і я думаю, що це дуже по-людськи нормально.
У той момент, коли ти перестаєш відчувати страх, треба сказати стоп, зупинитись на досягнутому.
Справді, ми не надто багато говоримо про мене у фільмі, бо я хотів зосередитись на історіях моїх персонажів. Це фільм не про мене і не про волонтерство, або як створювалися мережі добровольців, подібні до тих, у яких я брав участь.
Звичайно, було багато емоцій, і ви можете побачити це у цих історіях, які є у фільмі. Але, щоб діяти, щоб продовжувати евакуювати людей, потрібно відсікати переживання. Зосередитись на інших завданнях, які необхідно виконати найближчими днями.
Це допомагає триматися, не впасти без сил після поїздок, які часом були дуже, дуже виснажливими.
Ми знаємо, що біженці часто важко розповідають про свій досвід. Як ви допомагали їм розкриватися? У вас була якась спеціальна техніка?
Мене здивувала кількість людей, котрі без прохання хотіли поділитися своїм досвідом. Часто розмова йшла дуже природно, без постановки, яку часто роблять задля інтерв’ю.
Я думаю, що ці люди, особливо з окупованих територій, мали потребу, нагальну потребу в тому, щоб розповісти світові те, що вони бачили і пережили. Вони стикалися з російською пропагандою, де інформація про їхній досвід не відповідала дійсності: вони не могли це прийняти.
Для них фільм виявився нагодою поділитися тим, що з ними сталося. Вони не знали, що тут, у Польщі чи у Франції, ми маємо іншу точку зору, ніж ту, яку ми бачимо, наприклад, по російському телебаченню. Вони хотіли, щоб світ знав, що відбувається в Україні.
У фільмі більшість персонажів розмовляють і з вами, і між собою російською. Європейського глядача це, звісно, дивує.
Дуже важливо розуміти, що Україна є багатонаціональною, багатомовною країною. Російська була мовою Радянського Союзу, і більшість героїв фільму народилися в СРСР і навіть у самій Росії. Вони приїхали в Україну з усіх куточків Радянського Союзу та після здобуття Україною незалежності.
Деяким було складно подолати себе та вивчити нову українську мову, але це не заважало їм почуватися українцями. І цю різницю треба розуміти.
Я забирав людей з-під Черниша у Чернігівській області України, яка перебуває на кордоні. І перша мова для всіх, кому за 30, там російська, і лише для їхніх дітей — українська.
У Харківській та Запорізькій областях ситуація та сама. Для багатьох російська була рідною мовою.
Часто кажуть, що військові фотографи, які повертаються із зони бойових дій, важко можуть повернутися до мирного життя. Ви знаходитесь в Каннах неподалік червоної доріжки, де зібралися найбагатші люди світу на яхтах, далеко від атмосфери, що панує в Україні. І як ви справляєтеся із такими ситуаціями?
Я тут по яхтах намагаюся не ходити, а концентруюсь на роботі над фільмом.
Ми маємо дуже конкретну місію, і ми використовуємо великі кінофестивалі для просування проекту в усьому світі. Каннський фестиваль – важлива платформа, хоча настрій тут справді може здатися далеким від сюжету фільму.
Важливо залишатися зосередженим у посланні, яке ми несемо у фільмі. Тому ми приїхали до Канн, наприклад, із власною червоною доріжкою із маленького селища Чернігівської області. Це килим після бомбардувань. Він на клаптях. Його нам подарувала жінка, яка досі живе у тому розбомбленому будинку, яка абсолютно не хоче їхати зі своєї країни.
Це наша єдина килимова доріжка тут, у Каннах.
У вашому фільмі – десятки біженців. Чи є історії, які вас найбільше вразили під час зйомок, які, можливо, не увійшли до фінального монтажу?
Я був дуже здивований людьми, котрі категорично не хотіли їхати з сіл навколо міста Соледар. Вони були змушені спати у своїх підвалах без електрики, газу, без води та гуманітарної допомоги. І все ж таки для них було простіше залишитися, ніж стрибнути в невідомість і виявитися біженцем десь на Західній Україні чи в Європі.
Наразі евакуація біженців з України майже закінчилася: усі, хто хотіли, здається, поїхали. Для тебе це кінець історії? Чи ти продовжуватимеш проекти, пов’язані з Україною?
Не думаю, що для мене робота з Україною закінчиться раніше, ніж війна. Я досі займаюсь збиранням коштів для гуманітарних організацій у Запорізькій області, досі підтримую цю евакуацію, яку організовують інші українські волонтери.
Досі є люди, які вирішують виїхати, чиї будинки руйнують постійні атаки Росії на Україну. Я допомагатиму до кінця, поки російська армія не піде з української території.
Ви говорили про інформаційну війну, що ведеться з боку російської пропаганди. Чи відчуваєте ви, що берете участь у ній, але з іншого боку?
Я думаю, що інформаційну війну ведуть із двох сторін, адже суспільство хочуть мобілізувати всі. Але я не можу говорити про це, що саме говорять в Україні у ЗМІ: я здебільшого був за кермом і до ладу не встиг подивитися ні українське, ні російське телебачення.
Учора на прем’єру фільму до Канн прийшли зокрема біженці з України. Багато з них плакали, дякували вам за роботу. Як ви думаєте, для них ваш фільм — підтримка чи чергове нагадування про їхній тяжкий досвід?
Мені здається, що з багатьох причин цей фільм важко дивитись українцям. Можливо, цей фільм стане свідченням війни найближчими роками, але зараз він відкриває рани.
Пов’язано це насамперед із досвідом понад 10 мільйонів українських біженців, які залишили країну. Але цим фільмом ми хочемо насамперед звернутися до публіки поза Україною, щоб вона могла зрозуміти, що пережили ці люди. І, звичайно, дивитися фільм буде важче тим, хто пов’язаний з Україною.
І все ж таки сприйняття фільму для мене було зовсім несподіваним. Я готувався до того, що Канни приймуть стрічку холодом, і тому був дуже здивований. Подивимося, що з цього вийде, коли фільм вийде у прокат у Франції.
Як повідомляло Інше ТВ, 11 українських кінопроектів отримають фінансову підтримку Європейського фонду солідарності з українським кіно
