Наприкінці березня до Балаклії повернувся місцевий підліток Богдан Усик. Його зміна на морі – в таборі відпочинку на півдні Росії – розтягнулася на понад пів року.
Богдан залишив Харківську область під час російської окупації. Кореспонденти ВВС поїхали до Балаклії, щоб розповісти історію його повернення.
Найбільша помилка у житті
Сотні дітей з Харківської області під час російської окупації вирушили до Краснодарського краю, а після успішного українського контрнаступу виявилися розлучені зі своїми батьками. Богдан повернувся додому одним із останніх.
Ольга Усик чудово пам’ятає, як зробила, як їй здається тепер, найбільшу помилку у своєму житті.
Це було 27 серпня 2022 року. Вона їде на скутері за автобусом. Разом із нею на скутері сидить її чотирирічна дочка Настя. В автобусі – старший син, Богдан. Наступного дня йому виповниться 14.
Ольга сама щойно посадила його в автобус: Богдан їде на три тижні з рідної Балаклії до Краснодарського краю, на море.
Окупована російською армією Балаклія, що на Харківщині, – місто прифронтове. Обстріли починаються як по будильнику, о п’ятій ранку. Її Богдан – м’який і чутливий хлопчик, домосід, який проводив більшість вільного часу за комп’ютером. Ольга переконана, що на морі, в безпеці йому точно буде краще, ніж удома.
Якоїсь миті Ольга ледь не піддається пориву: газонути, підрізати автобус, і – хай на неї подивляться як на божевільну – забрати Богдана і поїхати з ним назад, додому. Але вона відганяє від себе цю думку, розвертає скутер і повертається з дочкою до старої хати з потрісканими від постійних обстрілів стінами і замурованим ще з зими вікном.
Вона ще не раз згадуватиме цей момент і картатиме себе: треба було повірити “чуйці”.
Наступного разу Ольга побачиться з Богданом лише навесні наступного року. Тритижневий відпочинок у Геленджику обернеться для нього сімома місяцями поневірянь по таборах та санаторіях Краснодарського краю.
Ольга за ці сім місяців побуває на допиті в українській прокуратурі, прокляне російського прикордонника на естонському кордоні та напише прохання про допомогу московській чиновниці, яку пізніше звинуватять у депортації українських дітей.
“Не для того, щоб ви наїдалися”
“Господи, як страшний сон, – каже Ольга, згадуючи 24 лютого 2022 року. – Ніхто не очікував, що все буде так… стрімко”.
Того дня Ольга мала йти на співбесіду на роботу в місцевий магазин. Її довелося скасувати. О третій дня вона все одно вийшла з дому – забрати передачу від матері: вона жила у сусідньому селі і регулярно відправляла “городським” овочі та консервацію зі свого городу.
Додому Ольга йшла вже по цілковито порожньому місту. “Ні маршруток, нічого, – згадує вона. – І тут я бачу літак. Встигла подумати: не ляжу – голови не буде. Падаю – лежу – чую, шибки посипалися, руки всі в склі. Він розвертається і відлітає. А я знаю: літаки завжди літають парами, зараз буде другий. Я перебігла, залізла за якусь трубу, другий удар перечекала вже там”.
Ольга повиймала уламки із закривавлених рук і набрала чоловіка, той чекав на неї вдома з двома дітьми. Виявилося, що хвиля від авіаудару винесла у їхньому будинку вікно разом із рамою. Чоловік Сергій “зловив цю раму спиною”, але діти залишилися цілими.
“Ми сидимо у підвалі, Настя спить”, – прозвітував Ользі чоловік. Так закінчилося для Усиків перше бомбардування Балаклії Росією. Діру в стіні, яка залишилася на місці вікна, пізніше наглухо замурували: відтепер ця кімната служила родині бомбосховищем.
Бої на околицях Балаклії у лютому 2022 року велися лише кілька днів. Утримання міста за будь-яку ціну, схоже, не входило до планів командування ЗСУ: всі боєздатні сили відтягувалися у бік Харкова, щоб не допустити захоплення найбільшого міста східної України. Вже 4 березня український генштаб визнав взяття Балаклії російськими військами.
У словах Ольги досі чутно образу на українську владу: вона, мовляв, не зробила нічого, аби вивезти з міста бодай дітей. Централізовану евакуацію влада не забезпечила, каже вона, а “волонтери”, як називає їх жінка, після окупації за вивезення однієї людини на підконтрольну Києву територію правили приблизно 200 доларів. До літа ця такса зросла втричі.
Життя в умовах окупації Ольга згадує з важким зітханням: “Грошей не було, роботи не було. Харчувалися картоплею, яку посадили на городі під обстрілами. Гуманітарку давали, але її не вистачало на сім’ю. Знаєте, як нам російська адміністрація казала? “Ми вам даємо гуманітарку не для того, щоб ви наїдалися, а щоб ви не померли”.
Чоловік Ольги після першого обстрілу боявся виходити на вулицю без нагальної потреби. Сама Ольга почала пересуватися містом радше від безвиході: недалеко від них жила її свекруха з ампутованими ногами, їй треба було привозити їжу. Заодно на своєму скутері Ольга розвозила російську “гуманітарку” стареньким на трьох сусідніх вулицях.
Під час одного такого виїзду Ольга помітила пожвавлення біля торгового центру на головній площі Балаклії. “Підходжу, питаю, що продають. Відповідають: іди, мовляв, набирай що хочеш. Я дивлюся, а люди вивозять звідти все на тачках, на машинах… Навіть бажання зайти, якщо чесно, не було – не звикла я до такого, батьки по-іншому виховали”.
“Бачили б ви, що тут було з магазинами, з квартирами, з будинками – це страшно”, – згадує вона.
Кілька разів Ольгу на вулиці зупиняли солдати російської армії. Питали, чи не знає вона, де живуть “атошники”. “Я кажу: по мені схоже, що я когось знаю?”
З певного часу вона почала їздити містом із Настею: по-перше, дівчинка боялася залишатися вдома, по-друге, балакуча Настя розряджала атмосферу при спілкуванні з озброєними людьми.
Діти Ольги сприймали звуки війни по-різному. Чотирирічна Настя при перших же вибухах засинала міцним сном. Тринадцятирічний Богдан переживав обстріли набагато важче: не знаходив собі місця, постійно поривався кудись бігти, хапав себе за голову, у нього виникли проблеми зі сном.
“Він дуже нервовий став, зовсім засмиканий, перестав їсти практично”, – згадує Ольга.
Тому, коли влітку 2022 року у місті з’явилися оголошення про те, що охочі батьки можуть послати своїх дітей “на оздоровлення” на Чорне море, Ольга одразу звернула на них увагу.
“Поїду, вже не можу”
Перша партія дітей з Балаклії їздила на море ще у липні. Діти поїхали – і повернулися задоволені, згадує Ольга. Нові оголошення обіцяли тритижневий відпочинок у дитячому таборі “Медвежонок” біля Геленджика. Ольга була в тих місцях у дитинстві і пам’ятала, що там красиво.
Коли “прилетіло” в приватний будинок на сусідній вулиці – там періодично вишиковувалися російські міномети, стріляли у бік українських позицій і одразу ж знімалися з місця, – Ольга вирішила остаточно.
“Ми той приліт дуже добре почули. У нас будинок аж підстрибнув. Я тоді Богдану кажу: поїдеш? Він: мам, так, поїду, я вже не можу”, – переказує вона їхню розмову.
Ольга пішла до міської адміністрації, написала заяву, принесла медичну довідку. Виїзд призначили на 27 серпня.
Головне питання, що його в Україні ставлять батькам, які відправили дітей до російських оздоровчих таборів, – як їм взагалі на думку спало віддати дитину в Росію, в країну, яка напала на їхню державу, щодня вбиває їхніх співвітчизників і прямо заперечує право України на існування?
“Нехай засуджують. Чесно, я будь-кому рота заткну щодо цього. Ви тут не були, ви всього цього не бачили. Я в той момент вирішила, що так для Богдана буде краще. Я його так рятувала, я його не росіянам віддавала, а в санаторій, на лікування!” – емоційно каже Усик.
Можливо, свою роль зіграло й те, що Ольга сама народилася та провела дитинство в Росії, у місті Новозибкові Брянської області. До Балаклії її родина переїхала після аварії на Чорнобильській АЕС. У Росії й досі живуть її родичі. Люди, каже вона, специфічні – мовляв, батьківщина для них важливіша ніж мама й тато, – але рідні, за великим рахунком.
У будь-якому разі, згадує Ольга, заявок на дитяче оздоровлення до адміністрації подали удвічі, а то й утричі більше, ніж було в наявності путівок: “Як люди лаялись у цій адміністрації, що їхню дитину не вибрали – це пипець був, ви собі не уявляєте”.
У день від’їзду хвилювалися разом із сином: Богдан до цього ніколи не залишав родину так надовго.
“Я попрощалася з ним, сіла з Настею на скутер і довго їхала за автобусом. Думала: коли ж я тебе наступного разу побачу? І ще сумнівалася весь час, чи правильно я чиню. А потім взяла і відкинула цю думку”, – згадує Ольга.
Щойно автобус виїхав з Балаклії, діти здригнулися від оглушливого гуркоту. У полі біля дороги стояли російські “Гради” та гатили у бік українських позицій. Пізніше Богдан згадуватиме це як один із найстрашніших моментів у житті.
Залпи “Градів” чула і Ольга, але тоді вона раділа, що дитина їде геть від жахіть війни.
Наступного разу вони побачаться лише за сім місяців.
На відпочинку
До вечора першого дня дороги Богдан разом з майже трьома сотнями інших дітей доїхали до Куп’янська, на той час теж окупованого російськими військами. Там мандрівники здали ПЛР-тести, поїли гарячої їжі та переночували.
Потім їх пересадили на великі автобуси – “молодші спереду, старшаки позаду” – і колона рушила у бік Краснодара. Прямо в автобусі Богдан відсвяткував свій 14-й день народження. Ну, тобто як відсвяткував: розповів про своє свято сусідові, той вигукнув уголос, і всі “старшаки” привітали. “Нормальне вийшло святкування, нічого не скажу. Привітали ж, не проігнорували”, – згадує Богдан.
За три дні автобуси прибули до табору “Медвежонок” – саме з цим місцем у Богдана будуть пов’язані найяскравіші спогади про перебування в Росії.
“Було море. Були екскурсії, іноді навіть забагато – тільки прийшли, відпочили, і знову кудись виводять. По зоопарку водили величезному. Сподобались ігри типу квестів, їх весь час організовували”, – згадує він.
Зв’язок з батьками тримали через вожатих: вони роздавали дітям вай-фай з російських сім-карток, а ті набирали Україну по вайберу. Супроводжуючі особливо наголошували: їдять діти чудово, їм забезпечили п’ятиразове здорове харчування.
“Пельмені там хіба що смачні були. Решта – ну, просто нормальне: супи там, хліб”, – згадує табірну їжу Богдан.
“Богдана я в принципі втрачаю”
Рівно за тиждень після Богданового від’їзду, 5 вересня, Ольга виїхала до центру Балаклії і стала свідком, як вона сама описувала пізніше, “прикольної картини”. Автомобілі призначеного окупаційними військами “мера” міста, громадянина Росії Юрія Шевченка – місцеві за очі називали його “Тарганом” – та його охоронців на великій швидкості виїжджали з міста.
“Приїжджаю додому, теревеню з сусідами, а вони мені кажуть: а ти знаєш, що у нас відсьогодні мер – Калайда [Олег Калайда, колишній співробітник балаклійської поліції, пізніше заарештований українськими правоохоронцями за звинуваченням у держзраді – ВВС] І тут дзвонить мені друг, він сантехніком у лікарні працює, каже: а ти знаєш, що всі російські вояки фіть-фіть? – Я кажу: в сенсі? – А ось так”, – згадує Ольга.
Ольга розповідає, що наступ українських військ в принципі не став для жителів Балаклії несподіваним: місцеві вже давно перемовлялися про те, що Україна от-от відкине росіян з їхнього міста. Єдине – ніхто не очікував, що це станеться настільки раптово. “Шість місяців чекаємо на [звільнення від окупації], 20 днів [табору], думаю, нічого не змінять”, – згадує свій тодішній хід думок Ольга.
Три дні між відступом росіян та входом до міста українських військових обернулися інтенсивними бомбардуваннями Балаклії. Саме тоді над містом розривалися незвичні боєприпаси: з них на житлові райони падали сотні протипіхотних мін, “пелюсток”.
Вважають, що у такий спосіб російські війська намагалися уповільнити швидке просування підрозділів ЗСУ із західного напрямку.
“8 вересня [ЗСУ] зайшли до міста і різко стало тихо, реально тихо-тихо. І от протягом чотирьох чи п’яти днів українських військових тут було дуже багато. Вони ходили по будинках, перевіряли – зачистка була, як-то кажуть. А потім вони всі раптом зібралися й пішли, залишилися лише на блокпостах”, – згадує Ольга. Фронт відсунувся далі на схід, Балаклія повернулася під контроль українського уряду. “І тоді я зрозуміла, що Богдана я, в принципі, втрачаю”, – каже Усик.
“Заберу у будь-якому разі”
Богдан згадує: жодного оголошення від адміністрації табору про те, що українські війська звільнили більшу частину Харківської області, і через це їхнє перебування в таборі продовжується, не було. Хтось із дітей дізнався новини від батьків по телефону, і їх тут же почали обговорювати всією зміною.
“Там [в рідних містах дітей] тепер українці, а росіяни з українцями – ну, так собі. Тому вони не можуть нас завезти: раптом приб’є десь дорогою”, – переказує Богдан розмови між дітьми.
“Засмучений я був. У багатьох старшаків злість була, це зрозуміло”, – згадує він.
Ситуацію погіршувало те, що з початку боїв за визволення Харківщини зв’язок з містами, які були під російською окупацією, зник, і протягом двох тижнів Богдан не знав, що відбувається з його родиною.
Загалом подібним чином у таборах відпочинку в Краснодарському краї та анексованому Криму застрягли понад 2,5 тисячі українських дітей. Спочатку це були діти з Харківщини, а згодом, після другого успішного контрнаступу української армії, у такій самій ситуації опинилися діти з Херсонської та Запорізької областей. Точні цифри спочатку були невідомі, уповноважена з прав дитини в Росії Марія Львова-Бєлова назвала їх лише навесні 2023 року.
Коли до звільненої Балаклії повернули електрику та мобільний зв’язок, виявилося, що балаклійська вчителька, яка супроводжувала дітей, змінила український номер на російський, а всім батькам його не повідомила. Ольга насилу знайшла номер адміністрації табору і змогла нарешті поговорити з сином.
“Перше, що я в нього запитала: як ти почуваєшся? – Чудово. – Кажу, уколи якісь кололи? – Ні, мам, з чого ти взяла? – Ну, мало що може бути, кажу. Поламані руки, ноги, голова на місці? – Мам, все добре. – Як там взагалі? – Мам, море красиве, ти ж мені весь час обіцяла море. Каже, одягли, кросівки купили, спортивні костюми на осінь”, – переказує Ольга першу розмову з сином.
“Дивлюся: дуже схуд він. Він удома перед від’їздом дуже набирати вагу почав, хоч і харчувалися ми не дуже – на нервовому ґрунті, мабуть”, – додає вона.
Окрема проблема: за два тижні без зв’язку з домом у Богдана почали рости вуса і волосся під пахвами. Хлопчик купив одноразовий станок для гоління і поголився без жодної піни – запитати, чи потрібна вона і як нею користуватися, не було в кого.
Про те, що буде далі, мати із сином особливо не розмовляли. “Я просто сказала йому, що я його заберу в будь-якому разі, щоб він не засмучувався”, – каже Ольга.
“Я написав про бажання повернутися додому”
На той момент дітям у “Медвежонку” вже організували шкільне навчання: про нього Богдан згадує, що “домашок” задавали дуже мало, а його улюбленим предметом була фізкультура.
Почувши, що її дитина ходить до російської школи, Ольга спеціально зателефонувала до адміністрації табору з вимогою: історію Росії чи будь-які предмети, на яких розповідатимуть про “спеціальну воєнну операцію”, її дитині не викладати.
“Діти самі знають усю ситуацію. Політику і пропаганду українським дітям не треба проводити. Плюс вони і відповісти можуть, у них на це є право”, – пояснює Ольга.
Навчання дітей за російськими шкільними програмами – справді один зі способів ідеологічної обробки дітей з України.
За підрахунками Єльського університету, всього в оздоровчих таборах із “росифікацією” стикнулися щонайменше шість тисяч дітей. За свідченнями інших дітей, що повернулися до України, у таборах їх могли примушувати співати гімн Росії, ображати і навіть бити.
Зокрема, 16-річний підліток, який повернувся з табору “Мечта” в Євпаторії, розповідав журналістам, що тамтешній начальник охорони принижував і бив залізною палицею дітей, які говорили будь-що в підтримку України.
Втім, каже Богдан, його мама даремно турбувалася: історію їм викладали лише всесвітню. На уроках музики, згадує він, була якась пісня зі словом “Росія”, але вчити її слова напам’ять було не обов’язково, тому, зізнається хлопчик, на музиці він здебільшого спав.
“Якщо навіть хтось і говорив “Слава Україні”, ніхто на це не реагував так, ніби ти сказав заборонене слово і тебе лінійкою [бити треба]. У нас взагалі багато хто говорив про Україну, але вчитель на це не реагував. Українці – і українці, що тут сказати?” – згадує хлопчик.
Наприкінці вересня до дітей прибув губернатор Краснодарського краю Веніамін Кондратьєв.
“Він говорив побажання там… Ми йому влаштували свято, потанцювали. Ну, тобто показали, що ми його любимо”, – згадує Богдан.
Після виступу губернатор роздав дітям телефони: дівчаткам рожеві та червоні, хлопчикам – сірі, зелені та чорні. Крім того, діти отримали по чистому аркушу паперу, на якому могли написати свої побажання.
Деякі діти, пригадує Богдан, просили губернатора про матеріальну допомогу. Таким він відразу видавав по п’ять тисяч рублів (близько 2200 грн) готівкою. Хтось, продовжує хлопчик, міг попросити другий телефон, “але це вже зовсім нахабство було”.
“Я не просив допомоги. Я написав про бажання повернутися додому, от і все”, – каже Богдан.
“Ані грошей нема, ані доїхати”
Позиція адміністрації “Медвежонка” була простою: везти дітей назад на Харківщину вони не збиралися, проте були готові віддати дітей тим батькам, які особисто приїдуть за ними до Краснодарського краю.
“Дітей з табору можна вільно забрати, але тільки особисто їхнім батькам. Ані бабусі, ані дідусі, ані родичі, ані за довіреністю, тільки батьки”, – розповідала ВВС у жовтні 2022 року мати одного з балаклійських підлітків, який застряг у “Медвежонку”.
Від Балаклії до Геленджика по прямій близько 800 кілометрів, але оскільки кордон між Україною та Росією закрили, а виїзд за кордон українським чоловікам заборонили, це означало, що матерям треба було вирушити в довгу і недешеву подорож – через всю Україну, потім через Білорусь або Литву з Латвією, а далі через пів Росії на південь.
Деякі матері, з якими розмовляла ВВС, так і зробили. Богдан згадує, що він дуже заздрив дітям, яких забирали додому.
Прямо в дитячому таборі, розповідала ВВС одна з матерів, чергували представниці адміністрації Краснодарського краю. Вони пропонували матерям, які приїхали за дітьми, залишитися в Росії. Частина погоджувалась на цю пропозицію, їх селили у пункті тимчасового розміщення в Єйську, районному центрі за 250 км від Краснодара. Інші через пів Європи поверталися додому.
Але для багатьох балаклійських сімей вартість подорожі до Геленджика і назад – за підрахунками однієї з мешканок, йшлося про близько 800 доларів, – була непідйомною. Хтось звертався до поліції, інші намагалися залучити до розв’язання своєї проблеми волонтерські організації чи протестантські церкви.
Не було таких грошей і в Ольги. Роботи у Балаклії вона знайти не змогла, чоловік поїхав працювати електриком на будівництво на захід України. Зверталася до волонтерів, телефони яких дали їй знайомі, але безрезультатно.
Українські правоохоронці відкрили провадження за фактом незаконного утримання дітей за кордоном: вивезення українських дітей російською окупаційною владою вважається насильницькою депортацією, навіть якщо воно відбувалося в умовно-добровільному порядку, як у Балаклії.
У січні Ольгу запросили до прокуратури та опитали як свідка, проте, каже вона, жодної дієвої допомоги у поверненні сина держава їй не запропонувала.
“Говорю: “Синочку, ані грошей нема, ані доїхати”, – переказує Ольга зміст щоденних розмов з сином. – “Він каже: “Так, мам. Я почекаю. Чекатиму стільки, скільки потрібно”.
“Зате, сина, подорослішаєш”, – сумно згадує вона свої слова.
Ольга каже, що ніколи не брехала синові, що зможе приїхати за ним скоро. Богдан ніколи її не квапив, але у кожній розмові обережно уточнював: “Мам, нічого не змінилося?” — “Синочку, збираємо гроші, не хвилюйся. Не змінилося”.
Одного разу Богдан сказав: “Мам, я так мрію, щоб вони помирилися, і я спокійно переїхав. Щоб мене привезли, ось так я мрію, щоб не ти їхала, а біля кордону мене зустріла”.
Геленджик – Анапа – Єйськ
Тим часом табір “Медвежонок”, у якому “зависли” діти з Харківської області, виявився непристосованим до зими, і дітей, які в ньому залишалися, на початку жовтня перевели до санаторію “Віта” в курортному містечку Анапа.
Там Богданові сподобалося: дітям не просто приносили готовий набір страв, а дозволяли самим вибирати собі те, що їм подобалося. Плюс, згадує він, загалом санаторій “виглядав дорожче”. Настільки, що в певний момент вожаті прямо при дітях почали обговорювати, що скоро їх звідти напевно переведуть – суто з фінансових міркувань.
Так воно й сталося. В останній день 2022 року дітей перевезли до пункту тимчасового розміщення у санаторії сімейного типу в Єйську. З одного боку, там уже не було смачних салатів та тістечок, як у “Віті”, з іншого – діти тут жили вже без табірних вожатих і ходили до спеціально створених для них класів в одній зі шкіл Єйська. А головне – ніхто не відбирав у них телефони.
Тільки тут, у Єйську, українські діти вперше перетнулися зі своїми російськими однолітками на перервах.
“Деякі діти показували на нас пальцями, сміялися: українці, мовляв. Але ми на це не реагували, тож вони самі перестали. Тим більше, коли вони дізналися, що у нас є діти, ще старші, ніж вони, то теж почали задумуватися. У нас був один Саша – серйозний чел, він міг вломити їм легко”, – розповідає Богдан.
Але до конфронтації не дійшло. Більше того, хлопчик каже, що частина вчителів та учнів підтримували українських дітей: “Говорили, щоб ми не боялися, що нас тут не будуть мучити”.
Богдан згадує: з кожним днем він дедалі сильніше сумував за домом. Конкурсів, квестів та екскурсій ставало дедалі менше. Після шкільних занять Богдан лягав на своє ліжко і вбивав час за відеоіграми та переглядом роликів.
“Лежав і думав: що я тут забув? Навіщо я сюди приїхав? Або от прокидаюсь і думаю: хто я?” – розповідає Богдан.
Якось, згадує він, йому стало так сумно, що він не знайшов у собі сили підвестися з ліжка. Так і пролежав цілий день, сумуючи за домом. Наступного ранку полегшало, каже він.
Непросто доводилось і Ользі. Частина жителів Балаклії, каже вона, особливо ті, хто перечекав окупацію на підконтрольних Києву територіях, відкрито називали батьків, які відправили своїх дітей до Росії, “сепаратюгами”. “Але я готова з цим жити, я з цим житиму”, – каже Ольга.
Набагато гірше було те, що в будинку, що в ньому жили Усики, за несплату відключили газ. У хаті з замурованим ще з минулої зими вікном і потрісканими від обстрілів стінами стало геть холодно й незатишно. Ольга вирішила, що назбирає грошей і поїде за сином уже навесні, як потеплішає.
“Я думала, я не виживу”
Десь після Нового року серед дітей у Єйську пройшла чутка, що тих, кого батьки не заберуть до кінця лютого, віддадуть у дитячий будинок. Богдан одразу ж переказав цю інформацію матері.
У Ольги звістка викликала шок. З одного боку, адміністрація запевняла, що дітей, у яких є батьки, нікуди передавати не будуть, і що діти щось “не так зрозуміли”. З іншого – знайома Ольги десь почула історію про якихось чотирьох сиріт з Харківської області, яких віддали з Єйська на усиновлення в чеченську родину.
Одним словом, Ольга вирішила їхати. Частину грошей вдалося накопичити за кілька місяців, решту – чоловікове начальство видало йому як аванс на роботі.
Збиралася і розробляла маршрут Ольга похапцем. Рано-вранці вона сіла в “бла-бла-кар” до Харкова, а там на вокзалі – у тісну та незручну маршрутку, яка за три доби мала провезти її через всю Україну та чотири європейські країни до самісінької Москви. Звідти в неї вже був куплений квиток на потяг до Краснодара.
“Оце все я розрахувала, – каже Ольга. – Не розрахувала єдине – що мене на російському кордоні розвернуть”.
Усики, як і багато інших мешканців Харківщини, до війни регулярно їздили “на Росію” на заробітки. Ще у 90-ті Ольга з мамою моталися туди як “човники”, потім вона поїхала туди сама. “Роки два була найкращим барменом міста Валуйки <Белгородської області>”, – не без гордості в голосі каже Ольга.
Востаннє Ольга кілька років прожила в Росії вже з чоловіком та маленьким Богданом. У 2014-му Сергію запропонували роботу там само, у Белгородській області.
Там же у 2017-му народилася Настя. Були важкі пологи, потім післяпологова депресія, згадує Ольга, вона замоталася і забула продовжити реєстрацію. Навесні 2018 року російська міграційна служба депортувала подружжя разом із дітьми та заборонила в’їзд до Росії на п’ять років.
Вже з України, дистанційно, сім’я найняла російського адвоката, який невдовзі повідомив, що всі проблеми вдалося залагодити, і депортацію зняли.
“Помилився він тоді чи обдурив нас, не знаю. Зв’язку з ним немає”, – каже зараз Ольга.
Харківська маршрутка зупинилася на естонсько-російському кордоні о четвертій годині ранку 26 січня 2023 року. Усіх пасажирів по черзі допитували співробітники ФСБ.
“Питають: як ви ставитеся до російських військ?” – переказує “співбесіду” Ольга. – А там жінка одна відповідає: “Ви що, охрініли? Я з Соледара”. А вони “Ну і?” – “Вас послати, чи ви самі підете?” [Соледар сильно постраждав після штурму міста російськими військами – ВВС].
Ольгу теж запитали, як вона ставиться до вторгнення Росії в Україну. “Я нічого не буду говорити, я їду за сином. У мене син у вашому таборі, мені його треба забрати”, – переказує свою відповідь вона. “Де стоять українські війська?” – “Не знаю, не бачила, у мене вдома маленька дитина, я взагалі нікуди не виходжу, я за старшим поїхала, все”.
Запитували і про те, чи була вона рада російській окупації Балаклії. “О так, просто стрибала до стелі, аж вікна повипадали”, – іронізує у розмові з ВВС жінка.
Після співбесіди до Ольги вийшов співробітник і повідомив, що за сином її не впустять. Виявилося, що заборона на в’їзд до Росії до травня 2023 року залишалася чинною.
“Я думала, я не виживу”, – згадує свої емоції Ольга.
“Спочатку я кричала на нього і плакала. Чесно, вийняли душу, – переказує вона своє спілкування з прикордонником. – Я кажу: ви розумієте, там мій син. Я зараз вас розірву, рознесу, я не знаю, що я зроблю, пустіть, будь ласка. Я просила, і плакала, і лаялася, і скандалила. А що толку? Стоїть це чмо в окулярах і каже: “Мені все одно, у мене інструкція”. Я кажу: “Боже, дай вам Бог здоров’я і щастя, і щоб з вами таке сталося, щоб ви отак дитину віддали і не змогли забрати. Щоб у вас якийсь хер стояв на дорозі і мудрував”.
Нейтральну смугу від російського прикордонного пункту назад до естонського Ольга “йшла, наче у маренні”: “Мені хотілося в ліс побігти, перейти [нелегально] кордон, все, що завгодно”.
Просто з кордону Ольга зателефонувала Богданові: він чекав на неї, відстежував її шлях по карті, кілька разів питав, чи довго ще залишилося їхати.
Богдан дуже засмутився, згадує Ольга. “Каже: “Давай, мам, завтра переговоримо”, а я кажу: “Тільки сильно не плач” – “Ні, я не буду плакати, я ж мужик” – “Я тебе заберу все одно, ти ж розумієш” – “Мам, я розумію, я знаю. Давай завтра поговоримо”.
Богдан про той день згадує неохоче. Каже, після новин з естонсько-російського кордону пішов і ліг у ліжко. “Полежав трішечки і потім встав”, – каже хлопчик.
Чи плакав він? Ні, стримано відповідає Богдан: “Сум, звичайно, був, але не такий, щоб аж так засмутитися”.
Довіреність з України
Повернувшись до України, Ольга Усик підійшла до розв’язання проблеми з іншого боку. Вона написала звернення з докладним описом своєї ситуації в апарат уповноваженої з прав дитини в Російській Федерації Марії Львової-Бєлової.
Невдовзі звідти зателефонували й уточнили, чи справді вона хоче забрати дитину. “Я говорю: звичайно, хочу”, – каже Ольга.
Організацією власне процесу повернення займався український благодійний фонд “СОС Дитячі містечка Україна”. За словами його програмної директорки Дар’ї Касьянової, донедавна російська влада не дозволяла забирати дітей за довіреностями.
Однак у випадку Богдана Усика чиновники дозволили, щоб хлопець зміг повернутися додому не з мамою, а з людиною, на яку Ольга оформить українську нотаріальну довіреність, яку потім легалізують у Москві. Для фонду це був перший випадок, коли така схема стала можливою. Касьянова пов’язує це з тим, що сам хлопчик вже відчайдушно просив повернути його додому.
Пошук супроводжуючої – нею в результаті стала мачуха ще одного хлопчика з Харківщини, який застряг у Росії, – і оформлення документів зайняли ще майже два місяці. Проїзд жінці та обом дітям також оплатив фонд “СОС Дитячі містечка Україна”. Загалом організація допомогла повернути з таборів 54 дитини (а всього з Росії – 85 українських дітей). Ще один фонд, “Save Ukraine”, організував та сплатив повернення 95 українських дітей.
Поки тривало оформлення документів, Міжнародний кримінальний суд у Гаазі видав ордер на арешт Марії Львової-Бєлової. Її та президента Росії Володимира Путіна підозрюють у незаконній депортації українських дітей під час російського вторгнення в Україну.
“Вони мене не впізнали!”
Про те, що за Богданом приїдуть і нарешті заберуть його додому, хлопчикові повідомили приблизно за тиждень. “Щастя було багато”, – згадує він останні дні в Росії.
Поверталися додому діти через Мінськ: там навіть встигли сходити до мотузкового містечка в одному із торгових центрів. Перетинали кордон з Україною у Волинській області: там виявилося, що Богдан значиться в базах МВС як викрадена дитина. Ользі тут же зателефонували прикордонники: чи знає вона, що її дитина перебуває у такої-то жінки? Так Ольга дізналася, що її син уже на території України.
У Києві супроводжуючу з пасинком попросила залишитись для опитування прокуратура. Богдана жінка посадила на поїзд до Балаклії.
“Я дивлюся – вже Балаклія. Вже чекаю в черзі, вистрибую – і бачу маму з бабусею! Вони мене не впізнали! Я перестрибую сходи, перестрибую кількох людей – весело було! І мама мене тільки після цього впізнала. Тому що, уявіть собі, підходить людина та обіймається”, – згадує він.
“Почуття, звичайно… – ледве стримує сльози Ольга, згадуючи ту зустріч. – Вилазить такий смішний, худющий. Ніби як дитина, ніби як дорослий. Розплакалися, забрали його, додому привезли”.
За кілька днів до приїзду Богдана Усики переїхали до іншого будинку: їхній знайомий, який вирішив виїхати з Балаклії, поступився їм своєю хатою за символічну плату. Вона світліша і просторіша, в ній немає замурованих вікон.
Перш за все Богдан познайомився з кішкою Білкою – вона народилася вже після його від’їзду до табору. Сходив до бабусь, роздав куплені на морі подарунки. Трохи допоміг батькові з облаштуванням нового дому – Сергій приїхав до Балаклії буквально на кілька днів: побачив сина, який за пів року став вищим за нього, і повернувся на роботу.
Ми спілкуємося з Богданом та Ольгою на четвертий день після приїзду хлопчика. Він ще не встиг освоїтися в місті, яке постраждало від бойових дій, а зараз поступово відбудовується. “Тихо стало”, – без запинки називає він головну відмінність між Балаклією зараз і тоді, коли він від’їздив до табору.
Тишу над Балаклією сьогодні зрідка порушують вибухи від робіт з розмінування міста. Тут – навіть у центрі Балаклії – досі знаходять розкидані у вересні минулого року “пелюстки”. Ольга кілька разів повторює синові: ходити в місті можна лише асфальтованими доріжками.
“Мене досі не відпустило. Перші два дні тільки ходила і дивилася на нього”, – каже вона. – “Я тепер його ніколи нікуди не відпущу, ніяких таборів. До 11-го класу буде вчитися, зовсім дорослим стане, тільки тоді хай на навчання їде. І то десь поруч”.
Богдан сміється: “Це точно, свіжим повітрям надихався на все життя… Більше ніяких таборів. Навіть якщо мене хтось буде змушувати, заб’юся в куток. Побудую стінку з цегли”.
“Багато інших причин”
14 квітня уповноважена з прав дитини в РФ Марія Львова-Бєлова повідомила, що всіх дітей громадян України, які “відпочивали в Краснодарському краї і затрималися з поверненням”, передали їхнім родичам. В анексованому Криму залишаються ще восьмеро дітей.
“Росія завжди сприяла і продовжує сприяти тому, щоб сім’ї були разом”, – резюмувала вона у пості у своєму телеграм-каналі.
У березні 2023 року опубліковали доповідь слідчої комісії ООН – вона розслідує порушення міжнародного права під час війни, у тому числі незаконне переміщення дітей.
У ній окремо згадується ситуація з таборами відпочинку – незважаючи на те, що діти виїжджали до них за згодою батьків і зрештою повернулися додому, сам факт їхнього продовженого перебування в Росії може вважатися військовим злочином: “Російська влада порушила своє зобов’язання за міжнародним гуманітарним правом усіляко сприяти возз’єднанню сімей, розлучених внаслідок збройного конфлікту. Така поведінка може також прирівнюватися до військового злочину у вигляді невиправданої затримки у репатріації цивільних осіб”.
Ольга, вже сидячи поруч зі своїм сином, не може дати відповіді на запитання, чому повернення Богдана перетворилося на тривалий і болісний процес довжиною у пів року.
“Говорили, що дітей там тримають як політичних заручників, але я в це не дуже вірю: вони б тоді просто їх не віддавали. Може, через те, що на цих дітей фінансування йшло шалене? Чи думали, що вони [росіяни] назад сюди прийдуть? – розмірковує Ольга. – Я стільки разів думала, чому так довго? Ну переправте цих дітей, можливостей багато. Довезіть до Белгорода і скажіть батькам: станьте перед російським кордоном, діти пройдуть – і повірте, всі батьки рушили б на цей кордон запросто. Але ж ви бачите, забрати [дитину] дуже важко”.
Кореспонденти російських державних телеканалів, описуючи багатомісячні поневіряння дітей, які застрягли в оздоровчих таборах, та їхніх батьків, часто стверджують у своїх репортажах: діти не горять бажанням повертатися на батьківщину, та й матері, дай їм волю, із задоволенням залишилися б в Росії.
Для Ольги, уродженки Росії, російськомовної громадянки України, п’ять місяців життя в окупованій Балаклії, досвід спілкування з російською бюрократичною машиною, тривалий “відпочинок” сина, стали чинниками, які сильно змінили її ставлення до Російської Федерації.
“Раніше я говорила, що мені все одно, Росія чи Україна – аби не чіпали, аби тиша була. Зараз я хочу, щоб була Україна і тиша”, – каже вона.
“У якій би жопі не була Україна, я краще буду тут вигрібати. Щоб була Росія тут – не хочу… Вони тут не потрібні. Їм не потрібні люди, їм потрібні тільки землі”, – каже Ольга Усик.
Повторній окупації, за її словами, вона готова чинити опір особисто: “Це перший раз вони сюди зайшли, гуляючи. Зараз уже такого не буде. Люди підуть звичайні з вилами. Це перший раз розгубилися. А зараз уже все. Люди розуміють, що це повний абзац”.
