Війна перевернула життя всіх і кожного в Україні, але деякі ще мають усвідомити реальність того, що з ними відбувається.
Київська міська психіатрична лікарня імені Павлова (у Києві її називають “Павлівська” або “Павлівка”) до війни лікувала людей з тяжкими психічними захворюваннями, переважно з шизофренією, але війна змусила змінити профіль.
У червні минулого року у “Павлівці” відкрили тимчасове відділення для військових на 40 ліжок, але за шість тижнів їхня кількість зросла до 100. Лікування зазвичай триває три-чотири тижні, потім солдати повертаються до своїх частин для огляду медичною комісією.
Журналісти американського видання The New York Times побували в лікарні, передає ВВС.
Ось що вони побачили.
Увага! Матеріал містить описи, що можуть засмутити.
Солдатська палата – тихе місце з високими стелями, з шаховими дошками та столом для пінг-понгу. Нагадує будинок відпочинку, єдина відмінність – на дверях немає ручок.
Молодшому лейтенанту на ім’я Руслан постійно сниться однаковий сон: він стрибає в окоп, але це не окоп, а могила. “Я б ліг у якусь нору і заховався”, – каже він.
Інший солдат після повернення із зони бойових дій не може спати.
Вони страждають від кошмарів і спогадів. І таких історій тут багато, пише видання.
“Вони загинули, а я – ні”
“Хлопці кажуть, що я розмовляю уві сні й відстрілююсь”, – розповідає 53-річний Віктор, який до війни працював учителем.
“Мені сняться побратими. Ніби ми сидимо в окопі, і вони запитують: “Вітю, чому ти не стріляєш, бачиш, вони ж наближаються?” А я панікую. Це дуже, дуже боляче”.
“Я працював у школі, і деякі колишні учні стали потім бойовими побратимами. Ми були разом з першого дня війни, в одних окопах, на одних позиціях, і вони загинули, а я – ні”.
29-річний Станіслав у мирному житті був кухарем. За шість місяців на фронті він, за власними словами, втратив смак до життя.
“У мене зник апетит. Сон також не дуже. Мій психологічний стан погіршився. Я став неспокійним. Не можу зосередитись на чомусь одному: хапаюся за все, а в голові немає порядку”.
Його сусід по палаті 45-річний Руслан під час звільнення Херсона отримав контузію.
“Ми могли по п’ять днів не спати й не їсти. Коли брали правий берег Херсона, багато моїх хлопців загинули. Вони згоріли в БТРах — я бачив все на власні очі. В мене влучила граната, але не вибухнула. Вдарилась об бронежилет і відлетіла на 20 метрів. Контузія”.
Дружина Руслана померла чотири роки тому, дітей в подружжя не було.
“У мене є тітка і двоюрідні брати. Вони дзвонять мені, турбуються, бо я один”, – розповідає він.
Солдати скаржаться, що їхні організми дають збій, відмовляються “працювати”.
Олександр відчув це під час ротації. Коли повертався з фронту, почав заїкатися, руки тремтіли, тиск підвищувався. Небезпека була позаду, а от стрес лишився.
Руслан, молодший лейтенант, до російського вторгнення був учителем малювання. Він не може позбутися відчуття, що ось-ось станеться щось жахливе. У Бахмуті він командував саперним підрозділом й отримав завдання встановити міни перед українськими позиціями просто під обстрілами. Він упорався, але тепер цей досвід з ним увесь час.
“Усі жахи Бахмута переслідують мене, – каже він. – Це було пекло. І я продовжую жити в пеклі”.
Багато хто скаржиться на відчуття віддаленості, навіть у сім’ї.
Валерій, який до війни був будівельником, каже: “Часом дружина розмовляє зі мною, а потім запитує: “Ти чув, що я сказала?”
Іноді він дійсно не чує. Його думки на фронті, у тому дні, коли згорів його танковий екіпаж. Весь. Він пам’ятає їхні імена, їхні рідні міста, їхні посади, імена їхніх дружин.
Валерій згадує, як обіцяв одному з хлопців допомогти полагодити дах. “Наші ліжка стояли поруч, а потім він пішов”, – згадує він.
Їхні тіла не дістали з місця пожежі, і цей його гнітить.
“Іноді я прокидаюся вночі і не можу дихати, – каже Валерій. – Потрібен час, щоб заспокоїтись. У мене на тумбочці лежить пігулка, яку потрібно випити негайно”.
“Це реальність, у якій ми працюємо”
Можливості Павлівської лікарні – обмежені. За словами директора В’ячеслава Мішиєва, хворим можуть запропонувати стандартне лікування – переважно медикаментозне.
За три-чотири тижні солдати повертаються до своїх частин для огляду медичною комісією. За оцінками Мішиєва, близько 70 відсотків з них повернуться до лав ЗСУ.
“Це реальність, у якій ми працюємо – каже він. – Або ми повертаємо їх до збройних сил, або рекомендуємо визнати їх непридатними до військової служби у зв’язку з вираженими змінами особистості та психологічними травмами”.
Психотерапевта, як і тренажерного залу, у лікарні немає.
Тому лікарка Антоніна Андрієнко, яка курує одну з солдатських палат, слухає їхні історії, іноді годинами.
Вона починає з того, що розпитує про прості речі, про болі у спині чи шлунку, обертаючись навколо жахливих речей, які вони бачили.
Це те, що їм потрібно, каже вона: щоб хтось їх вислухав. Їхні дружини й діти не можуть цього зробити.
Коли вони починають говорити, буває важко їх зупинити.
“В одного солдата батьки жили в сірій зоні, – згадує вона. – Вони сиділи на кухні, коли в їхнє вікно прилетіла граната. Він пішов додому, щоб зібрати їхні рештки і взяв дві сумки. Одну для батька, іншу для матері”.
“У такій ситуації жодні пігулки не допоможуть”, – пояснює Антоніна.
Її завантаженість не дозволяє їй повертатись додому щодня. По буднях вона спить на розкладачці у своєму кабінеті.
Перед випискою лікарка фотографує солдатів. І вішає їхні фото на стіну, щоб не забути — живі в її кабінеті, загиблі — у коридорі.
Відбиток на цілому поколінні
Кожен воєнний конфлікт калічить психіку тих, хто в них бере участь.
Після війни у В’єтнамі стало зрозуміло, що досвід воєнного часу може залишити відбиток на цілому поколінні чоловіків, створюючи їм проблеми на роботі й в особистому житті.
Сьогодні вчені вважають, що наслідки травми можуть сягати ще далі, за межі людського життя, кодуючи риси ще ненароджених дітей.
Це непокоїть Олега Чабана, психіатра, який консультує міністерство оборони України. Він спостерігає за українськими солдатами з 2014 року. Коли бійці залишають зону бойових дій, в них з’являються певні симптоми: кошмари, негативні спогади, безсоння.
Чабан, професор психології Київського національного медичного університету імені Богомольця, хвилюється про те, як це проявиться в найближчі роки.
Епідеміологи, що вивчають дітей, народжених через десятиліття після голодомору, виявили в них сліди того, що пережили їхні батьки.
Ці діти мають вищі показники ожиріння, шизофренії, діабету. В них нижча тривалість життя.
“Мене це непокоїть, – каже Чабан. – Бо я хочу, щоб мої онуки і правнуки жили в країні під назвою Україна”.
