Колишній депутат Державної думи РФ та російський опозиціонер Ілля Пономарьов відвідав позиції “Легіону свободи Росії” під Бахмутом. Про це він написав у себе у Facebook.
За його словами, на цій ділянці, на гарячій лінії фронту, бійці борються проти групи “Вагнера”.
-Хлопці на тій ділянці стоять проти ПВК Вагнер, на найгарячішій лінії фронту. Безперервний обстріл, артилерія з двох сторін. При нас був авіаналіт з того боку на позиції поблизу.
Хочу поділитися кількома непрофесійними спостереженнями.
Перше. Після проведеної мобілізації ситуація з втратами в російській армії має катастрофічний характер. І хоча в Бахмуті вона найважча для ЗСУ, але все одно співвідношення приблизно один наш захисник до чотирьох їхніх окупантів. Взагалі по фронту – один до десяти. Отримавши підкріплення з мобіків, російські воєначальники взагалі перестали берегти людей. Кидають їх у бій без підтримки, часто майже в рукопашну.
Друге. Змінився і характер Вагнера. Якщо в перші місяці війни це були найбільш підготовлені частини, то тепер це – штрафбати. Вони страшні відмороженістю, тому що ззаду стоять загородзагони. Але вже не професіоналізмом.
Третє. Легіон набрався сил. Зараз на фронті кілька автономних груп приблизно по 50-60 осіб. Це вже батальйон. Другий батальйон зараз проходить підготовку на домашній базі. Підготовлено все необхідне для формування третього батальйону. Легіонери сприймають фронт як підготовку для майбутньої боротьби вже в Росії, і тренуються, зокрема, для міських боїв (сьогодні це допомагає в захисті, завтра допоможе в нападі). У складі Легіону є і кілька бойових побратимів-українців – переважно тих, хто займається навчанням, тилом і штабною організацією боротьби.
В Легіоні три категорії – ті, хто перейшли на бік України через лінію фронту (там є як “перебіжчики”, колишні полонені, так і ті, хто приїхав від самого початку для подібного переходу); є багато росіян, які приїхали до України до 24 лютого через власні – зазвичай сімейні – обставини; але є й політичні активісти, що приїхали до України обхідними шляхами вже після початку вторгнення. Останніх не дуже багато – це не так просто. Усі бійці Легіону пройшли ретельну перевірку на поліграфі та співбесіду з військовим психологом. Багатьох охочих Легіон не прийняв. Нині черга на вступ понад 5 тисяч осіб, які заповнили докладні анкети (а загальна кількість заявок – під 10 тисяч), але з тих, хто дійшов до перевірки, відсіюють 2 з 3 – і не через агентуру, хоча й це було, – а через висновок психолога. У будь-якому разі завдання зараз – вирости до кількох тисяч багнетів.
Взагалі психологічний клімат у Легіоні – дуже душевний і неформальний. Взаємодопомога і підтримка – тобто він виглядає, як колектив друзів. Всередині немає звань та ієрархії. При цьому повний сухий закон (взагалі в прифронтовій зоні продаж алкоголю заборонено, але за бажання самогонку дістати завжди можна – але наші цим взагалі не захоплюються). Теж разючий контраст із російською армією.
Легіон – єдиний легальний підрозділ вихідців із Росії у складі ЗСУ, хоча взагалі росіян на фронті, за оцінками Генштабу, тисячі чотири, і є й інші підрозділи, які борються зараз за своє визнання з боку командування. У Легіону немає об’єднуючої ідейної бази, а в деяких інших є – є ліві й анархісти (наприклад, де воює Aleksey Makarov), є й ультраправі (типу РДК).
Технічна оснащеність вражає. Управління боєм ведеться з центру, розташованого приблизно за кілометр від передової, де все контролюється дронами. Тут побували журналісти і тепер центр змінив дислокацію (прес-тур це не просто, так). За даними об’єктивного контролю, легіонери щодня знищують від одного до трьох десятків солдатів противника. Самі за час боїв втратили одного вбитого бійця і трьох поранених (усі збираються повернутися в стрій).
Четверте. Одне з яскравих вражень – двіжуха в прифронтовій зоні. Дороги в районі Бахмута забиті невійськовою технікою – українські військові та волонтери швидко переміщаються і здійснюють постачання фронту.
П’яте. Усе військове керівництво і бійці розуміють, що для росіян кров з носу потрібна хоч якась, хоч маленька перемога. Бахмут не має ніякого особливого стратегічного значення, але генерали обіцяли Путіну зробити хоч щось – і вони кидають у м’ясорубку все нових солдатів. Кілька сотень на день у середньому там гине. А українці не збираються триматися за цю ділянку – їхнє завдання перемолоти якомога більше живої сили противника. І вони це успішно роблять, потихеньку, відступаючи то тут, то там на кілька сотень метрів – і заново починаючи м’ясорубку.
Кажуть, що якісних частин у ЗС РФ практично не залишилося. Найбільш грамотними і боєздатними зараз називають “корпуси народної міліції республік” – при тому, що їх російське командування береже ще менше.
Розповіли історію, що бійців “третього корпусу ДНР” (не знаю, що це – я знав про два корпуси, тому кажу, як почув), яких мали замінити в порядку ротації, коли в строю залишилося менш як 40% від штатної чисельності, кинули в бій за день до закінчення їхнього терміну на передовій – просто щоб утилізувати і не платити належну винагороду…
Найбільших проблем завдають російські “Орлани” – це прямо ефективні безпілотники спостереження і наведення, на які ведеться справжнє полювання. Бійці Легіону цим активно займаються, і це теж робиться на дуже високому технічному рівні.
Шосте. Перевага в артилерії у РФ, яка була в перші місяці війни, сходить нанівець. Якщо у квітні на один український постріл припадало десять російських, то зараз співвідношення порівнянне. При цьому точність в українців набагато вища, за рахунок сучасної західної техніки. Робити “вогненний вал” перед наступом, що було фірмовим стилем російської армії, вже не дуже виходить. Російська промисловість не може виробляти достатню кількість снарядів, і вони використовують старі боєприпаси, які один із трьох долітає, але не вибухає. Тому проблему вирішують гарматним м’ясом тих самих роззутих і роздягнених мобілізованих (так, обмундирування в української армії теж набагато краще). Авіація ж близько підлітати боїться, і “Грачі” (СУ-25) роблять свою справу дедалі більше на відстані (при цьому багато українських військових визнають майстерність роспілотів, які навіть некерованими боєприпасами в цих умовах завдають багато клопоту. Але це вже погоди на полі бою не робить).
І останнє. Мирного населення в Бахмуті та прилеглих містечках залишилося відсотків 10 від довоєнного рівня. Та й у міру наближення фронту забитих хат стає більше. Виїхали, до речі, більше проукраїнські жителі, серед тих, хто залишився, багато хто чекає “русского мира”. Але коли їдеш дорогою, і люди бачать людей у формі – багато хто привітно махає. Особливо – діти (так, це прямо дуже зворушує за душу, коли бачиш дітей, що йдуть зі школи кілометрів за 10 від лінії фронту, і вони тобі махають руками і кричать “Слава Україні”).
