США загубили щонайменше 3 ядерні бомби, які так і не знайшли. Яка ймовірність того, що вони вибухнуть? (ФОТО)


10:4416.08.2022

Був теплий зимовий ранок у розпал холодної війни.

17 січня 1966 року, близько 10:30 ранку, іспанський ловець креветок побачив, як білий пакунок неправильної форми впав із неба… і тихо поплив до Альборанського моря. Під ним щось висіло, хоча що саме, він не міг розібрати. А потім пакунок просто зник під хвилями.

У той самий час жителі сусіднього рибальського села Паломарес так само подивились на небо й побачили геть іншу сцену – дві гігантські вогняні кулі, які мчали прямо на них. За кілька секунд сонну сільську ідилію було розбито. Будівлі затряслися. Осколки розрізали землю. Навколо розкидало частини людських тіл.

Через кілька тижнів Філіп Меєрс отримав повідомлення через телепринтер – пристрій, схожий на факс, який надсилав та отримував примітивні електронні листи. У той час він працював офіцером зі знешкодження бомб у військово-морській авіаційній базі Сігонелла на сході Сицилії, передає ВВС.

Меєрсу повідомили, що в Іспанії сталася надсекретна надзвичайна ситуація, і що він повинен з’явитися туди протягом кількох днів.

Однак місія виявилася не такою таємною, як сподівалися військові. “Те, що мене покликали, вже не було несподіванкою”, – каже Меєрс. Уся громадськість вже знала, що відбувається. Коли того вечора він відвідав званий обід і оголосив про свою секретну подорож, він опинився у ніяковій ситуації.

“Я був сконфужений, – каже Меєрс. – Відрядження мало бути секретним, але мої друзі розповіли мені, чому мене викликали”.

Вже протягом кількох тижнів газети в усьому світі повідомляли про жахливу аварію – два військові літаки США зіткнулися у повітрі, розкидавши чотири термоядерні бомби B28 по Паломаресу.

Три з них швидко знайшли на суші, але одна зникла у блискучому блакитному просторі на південному сході, загубившись на дні Середземного моря. Тривали пошуки, адже разом із боєголовкою потужністю 1,1 мегатонни вибухова потужність бомби була 1 100 000 тонн тротилу.

Загублені у Паломаресі бомби
Підпис до фото,Загублені у Паломаресі бомби розпорошили понад 3 кг плутонію у дикій природі

Невідома кількість

Насправді інцидент у Паломаресі – не єдиний випадок, коли ядерну зброю загубили. З 1950 року сталося принаймні 32 аварії з так званими “зламаними стрілами”. Цим терміном збройні сили США називають інциденти, повʼязані з ядерною зброєю.

У багатьох випадках ядерні бомби скинули помилково або під час надзвичайної ситуації. Пізніше їх знайшли. Але три американські бомби так і зникли безвісти. Вони все ще ховаються десь у болотах, полях і океанах по всій планеті.

“Нам переважно відомо про американські випадки, – каже Джеффрі Льюїс, директор Східноазійської програми нерозповсюдження при Центрі досліджень нерозповсюдження Джеймса Мартіна в Каліфорнії. Він пояснює, що повний список втрат з’явився лише після того, як у 1980-х роках розсекретили зведення, підготовлене Міністерством оборони США.

Багато з цих подій трапилися під час холодної війни, коли країна балансувала на прірві “взаємного гарантованого знищення” з Радянським Союзом. І отже, з 1960 по 1968 роки під час операції, відомої як “Хромований купол” США постійно тримали у небі літаки з ядерною зброєю.

“Ми не так багато знаємо про інші країни. Ми насправді нічого не знаємо про Сполучене Королівство чи Францію, або Росію чи Китай, – каже Льюїс. – Тож я не думаю, що ми маємо щось подібне до повного обліку”.

Насамперед туманним є ядерне минуле Радянського Союзу: станом на 1986 рік він накопичив 45 000 одиниць ядерної зброї. Відомі випадки, коли країна губила ядерні бомби. Їх так і не вдалося підняти, але, на відміну від інцидентів у США, усі вони сталися на підводних човнах, і їхнє розташування відоме, якщо вони й недоступні.

Перший інцидент стався 8 квітня 1970 року, коли пожежа почала поширюватися через систему кондиціонування повітря радянського ядерного підводного човна К-8 під час занурення у Біскайській затоці. Ця підступна ділянка води на північному сході Атлантичного океану біля узбережжя Іспанії та Франції сумно відома своїми сильними штормами і аваріями багатьох суден. На борту було чотири ядерні торпеди, і коли човен затонув, він забрав із собою радіоактивний вантаж.

Утім, ці загублені судна не завжди залишалися там, де вони затонули. 1974 року радянська субмарина К-129 таємничим чином затонула у Тихому океані разом із трьома ядерними ракетами. Невдовзі США дізналися про це та вирішили таємно здобути цей ядерний “приз”, “що саме по собі було досить божевільною історією”, каже Льюїс.

підводні човни з балістичними ракетами (SSBN)
Підпис до фото,Сьогодні ядерний захист США складається з міжконтинентальних балістичних ракет наземного базування (МБР), бомбардувальників і підводних човнів з балістичними ракетами (SSBN)

Ексцентричний американський мільярдер Говард Г’юз, відомий різноманітною діяльністю, він був, зокрема, пілотом і кінорежисером, зробив вигляд, що зацікавився глибоководним видобутком.

“Насправді це був не глибоководний видобуток корисних копалин, це була спроба побудувати гігантську клішню, яка могла спуститися на морське дно, захопити підводний човен і підняти його нагору”, – каже Льюїс. Це був проєкт Azorian – і, на жаль, він не спрацював. Підводний човен розвалився під час підйому.

“І тому ця ядерна зброя, вочевидь, впала знову на морське дно”, – каже Льюїс. Дехто вважає, що ракети залишаються там і донині, приховані у своїй іржавій гробниці, хоча інші впевнені, що зрештою їх знайшли.

Час від часу надходять повідомлення про те, що деякі із загублених американських ядерних бомб були знайдені.

1998 року військовий офіцер у відставці та його напарник захопилися ідеєю виявити бомбу, скинуту поблизу острова Тайбі у штаті Джорджія у 1958 році. Вони опитали пілота, який спочатку її загубив, а також тих, хто шукав бомбу протягом десятиліть.

Їм вдалося звузити пошук до бухти Воссоу Саунд, сусідньої затоки в Атлантичному океані. Протягом багатьох років відчайдушний дует досліджував територію на човні, тягнучи за собою лічильник Гейгера, щоб виявити будь-які стрибки радіації.

І ось одного разу вони виявили місце, те саме, яке описав пілот, в якому рівень радіації у 10 разів перевищував інші місця. Уряд негайно направив групу для розслідування. Але, на жаль, це була не ядерна зброя. Аномалія виникла через природне випромінювання мінералів на морському дні.

Отже, наразі три загублені американцями водневі бомби – і, принаймні, кілька радянських торпед – належать океану, залишившись вічними меморіалами ризикам ядерної війни, хоча про них майже забули. Чому ми досі не знайшли всю цю блукаючи зброю? Чи існує ризик її вибуху? І чи повернемо ми її колись?

Підступний парашут

Коли Меєрс нарешті дістався до Паломареса – іспанського села, де 1966 року впав бомбардувальник B52, – влада все ще шукала зниклу ядерну бомбу. Щоночі його команда ночувала у наметах на морозному і вологому повітрі. “Це було як англійська зима”, – каже він. Протягом дня вони робили дуже мало – це була гра в очікуваня.

“Це звичайна військова справа, спочатку поспішайте, потім чекайте, – каже Меєрс. – Нам довелося квапитися, а потім ми нічого не робили протягом двох тижнів. А зрештою підводні дослідження стали дуже серйозними”.

Підводний апарат Alvin
Підпис до фото,Підводний апарат Alvin ледь не затягнуло на глибину, коли він упустив бомбу у Паломаресі

Пошукова група заручилася допомогою двох геніальних винаходів. Одним із них була незрозуміла теорема XVIII-го століття, винайдена пресвітеріанським священиком, який став математиком-любителем. Теорема, покладаючись на минулі випадки, обчислює ймовірність того, що вони повторяться. Військові використовували техніку “баєсового висновування”, щоб вирішити, де шукати бомбу, та шукати її найефективнішим можливим способом, максимізуючи шанси знайти її.

Другим винаходом був Alvin, передовий глибоководний підводний човен, здатний занурюватися на небувалу глибину. Схожий на круглу білу акулу, він щодня спускався в темно-блакитну воду Середземного моря з людьми у череві та робив візуальне полювання.

1 березня 1966 року маленька субмарина нарешті щось помітила: слід, який залишила бомба, коли вона врізалася у морське дно. На пізніших фотографіях можна було побачити моторошне видовище – округлий кінчик зниклої ядерної зброї, прикритий примарною пеленою, білим парашутом, який частково розкрився під час падіння, заплутавшись навколо дорогоцінного вантажу. Ця смертоносна металева труба чомусь нагадувала людину, яка загорнулася у простирадло на Гелловін.

Але труднощі не скінчилися. Тепер завданням Меєрса було розробити план, як дістати цю бомбу з дна океану, де вона лежала на глибині 869 м. Команда створила своєрідну сітку з кількох тисяч футів міцної нейлонової мотузки та металевого гачка. Ідея полягала у тому, щоб зачепити пристрій і підтягнути його достатньо близько до поверхні, щоб до нього міг дістатися дайвер і закріпити більш ретельно.

“Це був план. Він не спрацював”, – каже Меєрс.

“Усе робилося дуже свідомо, обережно та повільно, – каже Меєрс. – Тож ми просто чекали… ми хвилювалися, вирішували поетапно, що робити далі”.

Їм вдалося підчепити ядерну бомбу, і вони почали піднімати її з дна. Але сталося лихо. Парашут, який поворушили на дні океану, раптом почав робити те, що він вміє найкраще – сповільнювати та ускладнювати рух вантажу.

крейсер USS Ticonderoga
Підпис до фото,Вважають, що бомба, загублена крейсером USS Ticonderoga, лежить за 80 км від узбережжя Окінави в Японії

“Ви розумієте, що парашути так само добре працюють у воді, як і на землі?” – каже Меєрс. Згодом шнур, на якому тягли вантаж, лопнув, і ядерна бомба почала повільно сковзати назад на дно. Цього разу вона опинилася ще глибше, ніж раніше.

Малюк Alvin зі своєю командою на борту, на щастя, зміг виплутатися і його не затягнуло на дно разом із бомбою.

Меєрс був спустошений. “Нас це дуже засмутило”, – розповідає він. Тепер бомба лежала глибше, й імпровізованої вудочки не вистачало, щоби виловити її. Завдання передали іншій команді на іншому човні.

Через місяць вони за допомогою роботизованого підводного човна – апарата з кабельним керуванням – схопили бомбу безпосередньо за парашут і підняли її на поверхню.

Боєголовка змістилася в оболонці, тому бомбу не можна було знешкодити звичайним способом через спеціальний отвір збоку. Військовим довелось розрізати оболонку – доволі нервова робота, якщо згадати, що йдеться про ядерну зброю.

“Їм довелось просвердлити дірку у водневій бомбі, – каже Меєрс. – Але вони це зробили. Вони були готові зробити це”.

Болотяна загадка

На жаль, цього не сталося з трьома бомбами, які так і не знайшли до сьогодні. Проте ризик того, що вони можуть вибухнути, вважається низьким.

Щоб зрозуміти, чому, потрібно розібратися у тому, як влаштована ядерна бомба.

У вересні 1905 року Альберт Ейнштейн написав перовою ручкою на папері літери й цифри, які стали найвідомішим рівнянням у світі. E = mc2, або енергія дорівнює масі тіла, помноженій на швидкість світла у квадраті.

Це означає, що кожен атом, з якого складається світ, може перетворитися на енергію, й навпаки. Якщо ви зрозумієте, як це зробити, ви зможете, наприклад, створити викид енергії, що дорівнюватиме потужності Сонця.

Тридцять чотири роки потому Ейнштейн написав президенту США Франкліну Рузвельту, попереджаючи його про те, що нацисти намагаються перетворити його теорію на зброю, решта – це вже історія.

Було швидко сформовано Мангеттенський проєкт (кодова назва розробки ядерної зброї у США), і вже 1945 року США скинули свою першу атомну бомбу.

Підводний ядерний вибух на атолі Бікіні на Маршаллових островах
Підпис до фото,Підводний ядерний вибух на атолі Бікіні на Маршаллових островах створив низьку плоску грибоподібну хмару з води та радіоактивного сміття

Бомби, скинуті на японські міста Хіросіму й за кілька днів Нагасакі, були саме атомними бомбами. Руйнівна сила такої бомби виникає через розщеплення атомів.

Це розщеплення вивільняє стільки енергії, що змушує інші атоми по черзі розщеплюватися, запускаючи таким чином потужну ланцюгову реакцію.

Під час першого тестування вчені не були впевнені, що реакція припиниться – вони вважали цілком реальною можливість того, що може статися кінець світу.

Щоби запустити процес атомного розпаду, бомби були обладнані пристроєм, схожим на пістолет. Він вистрілював “кулею” з радіоактивних атомів, як-от уран-235, у ще більшу кількість урану-235. Або за допомогою звичайної вибухівки стискали атоми плутонію-239, доки вони не починали розщеплюватися.

Перші атомні бомби у Хіросімі та Нагасакі зрівняли з землею цілі міста та вбили сотні тисяч людей. В епіцентрі вибуху тіла просто випарювалися у повітрі. Решта людей померли від радіаційних опіків або хвороби протягом кількох днів, місяців і років після цього.

Наступне покоління ядерної зброї, яке розробили у 1950-60-х роках, було у тисячі разів потужнішим. Загублені бомби належали саме до цього покоління. Це були термоядерні, або водневі бомби, і вони мали в своїй основі іншу ядерну реакцію.

Спочатку в них відбувався такий самий етап розщеплення, як і у випадку з атомними бомбами, який вивільняв приголомшливу кількість енергії. Вона запалювала друге ядро, яке містило ізотопи водню – дейтерій (важкий водень) і тритій (радіоактивний водень), які зіштовхувалися й вивільняли ще більше енергії, утворюючи гелій і один вільний нейтрон.

У такій бомбі можна було прорахувати кілька пристроїв безпеки.

Такою є, наприклад, термоядерна бомба Mark 15 вагою 3400 кг, загублена біля острова Тайбі, яка все ще лежить десь у бухті Воссоу Саунд. 5 лютого 1958 року її завантажили на бомбардувальник B-47, який мав приєднатися до іншого B-47 у ході тривалої навчальної місії.

Її мета була зімітувати напад на Радянський Союз, тільки роль Москви виконувало американське місто Редфорд у штаті Вірджинія. Пілоти вирушили з Флориди, вони мали протестувати здатність літаків здійснити багатогодинний переліт із важким озброєнням на борту.

бомбардувальник
Підпис до фото,Якщо бомба, загублена біля острова Тайбі, непошкоджена й все ще містить ядерну капсулу, її вибухова потужність може сягати 1,7 мегатонни тротилу

Все пройшло добре, але повертаючись на базу, літаки зустріли окрему навчальну місію у Південній Кароліні. План цієї групи полягав у тому, щоб перехопити один з B-47, але сталася плутанина, і вони не помітили другий бомбардувальник, який ніс ядерну зброю. Під час катастрофи, яка сталася, B-47 з ядерною бомбою був пошкоджений.

Пілот вирішив скинути ядерну бомбу у воду, а потім здійснити аварійну посадку. Бомба впала з висоти 9144 метрів у воду біля острова Тайбі, але навіть такий удар не здетонував її.

Дійсно, дивовижно те, що жодна з 32 аварій “зламаної стріли” не призвела до детонації ядерних компонентів, хоча два рази сталося забруднення великої території радіоактивним матеріалом.

Однією з можливих причин цього є система утримання ядерного матеріалу окремо від самої зброї, що необхідного для реакції розщеплення. Капсулу або “наконечник” – який у цьому випадку складався з плутонію – можна було додати до зброї в останню хвилину, коли це було необхідно. Це означало, що навіть якщо звичайна вибухівка у бомбі спрацьовувала, коли вона була на борту, радіоактивний матеріал не нагрівався б настільки, щоб розщепити атоми.

Льюїс також зазначає, що, попри те, що бомба у Тайбі впала з великої висоти, океан пом’якшив удар. Так само на воду приземляються й космічні капсули.

Пізніші бомби також мали такі функції, як “одноточкова безпека” – спосіб гарантувати, що ядерний пристрій не спрацює без активації. У такій зброї звичайна вибухівка у бомбі може спрацювати, але вона не призведе до детонації радіоактивного матеріалу.

Наявність такої кількості функцій безпеки вкрай необхідна – здебільшого тому, що вони не завжди працюють. В одному випадку у 1961 році у бомбардувальника B-52 стався збій у роботі систем під час польоту над Голдсборо у Північній Кароліні, під час чого дві ядерні бомби впали на землю.

Над однією з них розкрився парашут, і вона вціліла, хоча, як виявили пізніше, три з чотирьох захисних механізмів у ній вийшли з ладу.

бомба у Паломаресі
Підпис до фото,Зрештою бомбу у Паломаресі підняв на поверхню роботизований підводний човен

У розсекреченому документі 1963 року тодішній міністр оборони США написав, що “уникнути вибуху вдалося завдяки щасливій випадковості”.

Друга ядерна бомба впала на землю, вона розлетілась, а її уламки застрягли у землі. Більшість з них дістали, але один уламок, той, що містив уран, застряг у бруді на глибині 15 м. Військово-повітряні сили США викупили землю на цій ділянці, щоб люди на розкопали її.

Деякі випадки такі дивні, що навіть здаються вигадкою. Мабуть, одна з найдивніших історій сталася під час тренування на авіаносці USS Ticonderoga у 1965 році.

Штурмовик A4E Skyhawk з ядерною бомбою B-43 на борту підкочували до підйомника, коли екіпаж на палубі раптом зрозумів, що літак ось-ось впаде. Пілоту дали знак, щоб він загальмував, але, на жаль, він цього не помітив. Штурмовик разом із молодим лейтенантом і ядерною зброєю упав за борт і зник у хвилях Філіппінського моря.

Вони так і залишаються на глибині 4 900 м поблизу японського острова.

Плутана картина

Після 10 тижнів пошуків 16 квітня 1958 року бомбу з острова Тайбі оголосили безповоротно загубленою. Згідно з документом, написаним пілотом, який її скинув, бомба не мала ядерної капсули – її не встановили перед навчанням.

Однак дехто стурбований тим, що ця інформація може бути неправильною. 1966 року тодішній помічник міністра оборони написав листа, в якому описав бомбу як “укомплектовану”, тобто це означає, що вона містила ядро з плутонієм. Якщо це правда, бомба Mark 15 могла спричинити повноцінний термоядерний вибух.

Сьогодні вважають, що бомба похована під півтораметровим шаром мулу на морському дні. В остаточному звіті про неї, опублікованому 2001 року, Агентство з ядерної зброї та протидії розповсюдженню ВПС США дійшло висновку, що якщо вибухівка всередині бомби залишилася неушкодженою, вона може становити “серйозну небезпеку вибуху” для персоналу та довкілля. А тому її краще не чіпати, навіть з метою підняти на поверхню.

Але чи може ядерна зброя вибухнути під водою?

Кораблі, затоплені під час випробувань Бейкера, стали притулком для морських істот
Підпис до фото,Кораблі, затоплені під час випробувань Бейкера, стали притулком для морських істот

Як показує життя, може. 25 липня 1946 року США підірвали атомну бомбу на атолі Бікіні – ланцюжку мальовничих тропічних островів, оточених бірюзовими кораловими рифами й темно-синім Тихим океаном.

Американські військові прикріпили бомбу на глибині 27 метрів під групою кораблів, заповнених свинями й щурами, й здетонували її.

Кілька кораблів миттєво пішли на дно. Переважна більшість тварин загинули – або від першого вибуху, або пізніше від радіаційного отруєння. На приголомшливому фото того дня – гігантська біла грибоподібна хмара, яка підіймається на тлі пляжу з пальмами.

В результаті цих випробувань острови були так заражені радіацією, що планктон на фотографіях світився. Атол забруднений донині – люди, які колись там жили, ніколи не повернулися додому, як і Чорнобиль, місце стало оазою дикої природи.

Втрачені назавжди

На думку Льюїса, є дуже мало шансів, що ми коли-небудь знайдемо три зниклі ядерні бомби. Причини цього частково ті самі, чому їх не змогли знайти одразу.

По-перше, тому що координати місця, де їх загубили, доволі приблизні, їх шукають по фотознімках, а це дуже складно.

Коли літаки падають в океан, чорну скриньку часто знаходять через кілька днів або тижнів. Це може створити враження, що за допомогою сучасних технологій знайти такі об’єкти на величезних ділянках води досить просто. Але чорні скриньки мають спеціальний “підводний маячок”, повторювальний електронний імпульс, який допомагає визначити їхнє місце розташування.

Загублена ядерна зброя не мала такого обладнання. Щоб виявити її, спеціалістам доводиться звузити зону пошуку, а потім ретельно прочищати океан. Це – виснажливий і неефективний процес, для якого потрібні водолази або підводні човни.

Іншим способом могло бути шукати сплески радіації, як це зробив військовий офіцер у відставці Дерек Дьюк, який шукав бомбу біля острову Тайбі. Але це також надзвичайно складно – частково тому, що ядерні бомби насправді не випромінюють радіацію.

“Вони розроблені таким чином, щоб не становити радіоактивної загрози для людей, які з ними працюють, – каже Льюїс. – У них дійсно є радіоактивний слід, але він дуже незначний і помітний лише на близькій відстані”.

Атомний підводний човен USS Scorpion
Підпис до фото,Атомний підводний човен USS Scorpion, який затонув з двома торпедами Mark 45, пролежав на дні 54 роки

1989 року у Баренцевому морі біля берегів Норвегії затонув інший радянський атомний підводний човен К-278 “Комсомолець”. Як і K-8, він також був оснащений ядерним двигуном, і на той час мав на борту дві ядерні торпеди. Десятиліттями його уламки лежали під 1,7 км арктичної води.

Але у 2019 році вчені спустилися на судно й виявили, що рівень радіації у зразках води, взятих з його вентиляційної труби, був у 100 000 разів вищий, ніж зазвичай має бути у морській воді.

Втім, цей випадок – незвичний. Радіоактивні елементи, швидше за все, витекли не з ядерних торпед субмарини, а з її ядерного реактора через тріщину, яка могла утворитися під час аварії. Лише за півметра далі від вентиляційної труби рівень радіації був нормальним.

Загублена ядерна зброя захоплює Льюїса не стільки через її потенційну небезпеку, скільки через те, що вона символізує крихкість нашої системи захисту при поводженні з небезпечними винаходами.

“Я думаю, що ми маємо ілюзію, наче люди, які працюють з ядерною зброєю, чимось відрізняються від усіх інших людей, що вони роблять менше помилок або що вони якось розумніші. Але реальність така, що організації, які працюють з ядерною зброєю, насправді такі самі, як і решта організацій, створених людьми. Вони помиляються. Вона недосконалі”, – каже Льюїс.

Навіть у Паломаресі, де зрештою виявили усі загублені ядерні бомби, земля все ще забруднена радіацією вибуху двох із них. У деяких американських військовослужбовців, які брали участь у початкових заходах з очищення території, як-от згрібання верхнього шару ґрунту у бочки, згодом розвинулися онкологічні хвороби, які на їхню думку, пов’язані з тим інцидентом.

У 2020 році кілька військових, які вижили, подали груповий позов проти міністра у справах ветеранів, хоча багатьом заявникам зараз близько 70-80 років.

Тим часом місцева громада десятиліттями вимагає від влади ретельнішого очищення регіону. Паломарес називають “найрадіоактивнішим містом у Європі”, а місцеві екологи зараз протестують проти планів британської компанії побудувати тут курорт.

бомба у Паломаресі
Підпис до фото,Ядерна боєголовка загубленої у Паломаресі бомби змістилася у корпусі, тому її знешкодження було ризикованим

Льюїс упевнений, що такі втрати зброї, які сталися під час холодної війни, навряд чи повторяться. Адже операцію “Хромований купол” завершили у 1968 році, а літаки з ядерними бомбами більше не літають на регулярні навчання.

“А чергування літаків зі зброєю у повітрі припинилося з очевидних причин, – каже він. – Зрештою ухвалили рішення, що це надто небезпечно”.

Винятком із цього залишаються атомні підводні човни, на яких й сьогодні трапляються аварії. Наразі у США є 14 підводних човнів з балістичними ракетами (SSBN), а у Франції та Великої Британії – по чотири.

Щоб виконувати роль ядерного стримування, ці підводні човни повинні залишатися непоміченими під час операцій у морі, а це означає, що вони не можуть посилати жодних сигналів на поверхню, щоб показати своє розташування.

Вони рухаються здебільшого за інерцією – по суті, екіпаж покладається на машини з гіроскопами, які можуть вирахувати, де перебуває підводний човен у будь-який момент часу. Для цього потрібно знати місце, де човен був востаннє, у якому напрямку він прямував та як швидко рухався.

Така потенційно неточна система призвела до низки інцидентів, зокрема нещодавно у 2018 році, коли британський атомний підводний човен з балістичними ракетами ледь не врізався у пором.

Можливо, ера загубленої ядерної зброї ще не закінчилася.

Понравилась статья? Расскажите друзьям![hupso]

'США загубили щонайменше 3 ядерні бомби, які так і не знайшли. Яка ймовірність того, що вони вибухнуть? (ФОТО)' не имеет комментариев

Будьте первым!

Желаете поделиться мнением?

© Inshe.tv

Share Button
Twitter Facebook Google Plus Youtube