«Кожне тіло — це чийсь Всесвіт», – репортаж з однієї поїздки “Грузу 200” (ФОТО)


16:0201.07.2022

Герої помирають. Їхні понівечені тіла лежать у чорних пакетах. Чотирнадцять воїнів, полеглих за Україну, відправляються в останню мандрівку в кузові машини із маркуванням “Груз 200” додому. Солодкавий запах смерті врізається у свідомість, але жодної огиди не відчуваю.

Репортаж Мирослави Ільтьо для Громадське з однієї поїздки з екіпажем “Груз 200”.

Водій зачиняє кузов. Ми сідаємо до салону, над Дніпром сходить сонце. Зі словами «Герої уже нікуди не квапляться, але рідні спішать їх поховати. І я маю їм допомогти» пан Олег натискає на газ.

Виїжджаємо з Дніпра — саме сюди звозять тіла загиблих із прифронтової зони. Звідси їх розвозять по всій Україні. У місті два морги: морг лікарні Мечникова та Новокодацьке відділення Дніпровського обласного бюро судово-медичної експертизи.

«Буває, що за ніч надходить більше тіл, ніж ми фізично можемо вивезти», — говорить чоловік.

Раніше перевозив машиною з холодильником зелень до ресторанів, тепер — тіла полеглих у бою 

Олегу 54 роки, й він має понад 30 років водійського стажу. Чоловік жив за кордоном і мав власний бізнес, а коли почалася повномасштабна війна — напросився напарником до більш досвідченого транспортера загиблих, Олександра із позивним «Бульдозер». 

Олександр возив тіла загиблих ще з 2016-го. А згодом підписав контракт із ЗСУ і почав офіційну службу на евакуації «двохсотих». У 2020-му звільнився з армії, влаштувався на цивільну роботу. Після 24 лютого він попросив у власника фірми холодильну машину, якою перевозив зелень до ресторанів, і з 27 лютого знову почав возити загиблих. Спершу їздили вдвох, та нині Олег от уже кілька місяців курсує сам у межах проєкту ЗСУ «Евакуація 200».

«Кожна година очікування для рідних триває вічність»

Процес отримання тіл вельми тривалий. Кожен водій дає санітарам список номерів — саме ними й позначають загиблих. 

Цього разу пан Олег оформив 19 тіл. Чотирнадцятьох Героїв веземо ми, п’ятьох — інший екіпаж, який вирушив у західному напрямку. Час на виписку документів та їхню реєстрацію в журналах — близько 20-30 хвилин на кожного бійця. Окремо треба зробити перепис особистих речей. 

«Свідоцтво про смерть та довідку про причину смерті треба написати без помилок, щоб збігалися номери та діагноз, бо на підставі цього рагс видає гербове свідоцтво про смерть, з яким родичі отримують компенсацію. Щоб нікому потім не завдати клопотів, треба пильнувати!» — пояснює Олег. На те, щоб отримати 19 пакетів із документами, йому знадобилося понад п’ять годин. 

«Я перевожу найдорожче для близьких — крихту часу набутися поряд зі своїм загиблим»

Всі тіла у мішках, переважно в чорних, деякі — в білих. Водій пояснює: країна була не готова до таких колосальних втрат, мішків бракувало і певну кількість надав Червоний Хрест. Їхні мішки якісніші й мають ручки.

«Коли з рефрижератора дістаєш слизький мішок — його просто нема за що тягнути, бо працюєш в резинових рукавичках, слизький целофан без ручки висковзує, часом рветься, і тоді потрібен іще один пакет, бо тіло просто випадає. Багато з них серйозно зітліли — адже тіло, яке пролежало під час активних бойових дій хоча б день на сонці, починає активно розкладатися», — розказує Олег. 

Якщо в Олега є напарник — вони вантажать тіла в кузов відповідно до маршруту видачі, так, щоб верхні можна було першими віддавати й не перекладати решту. Однак так буває не завжди.

«Якщо в одному морзі взяли тіла, швидко розклали, а вони нам доклали ще, то тих уже кладуть у випадковому порядку, просто щоб швидше роз’їхатися вже по маршрутах», — ділиться він. Зітхає і додає: «Я перевожу найдорожче для близьких — крихту часу набутися зі своїми загиблими».

Якось Олег мав рейс з моргу в Лозовій. Вдова загиблого попросила, щоб їй дозволили посидіти поряд із тілом коханого в кузові. «Найменше, що я міг зробити, якось зарадити — це дати їй цей час. Бо кожне тіло — чийсь всесвіт», — каже чоловік.

«Дай Бог, щоб там була рука», — тихенько шепоче санітар моргу, розкриваючи пакет

Приїжджаємо до харківського моргу: маємо тут віддати тіло одного загиблого. «Оце все подвір’я, — говорить Олег, — було вистелене трупами, лежали один на одному. Тут було пекло».

На подвір’ї чоловік тримає за плечі жінку в чорній хустині. Їхнє пекло ще попереду — потрібно впізнати родича. Пошук чорного пакета з відповідним номером займає деякий час. Санітар попереджає рідних, що загиблого не одразу забрали з поля бою, і уточнює, яку особливу прикмету потрібно шукати на тілі.

«Нігтики на лівій руці, два приплюснуті, він якось сильно вдарив молотком — так і зосталися плоскі», — говорить чоловік.

Помітно, що йому зле від запахів, але він тримається.

«Дай Бог, щоб там була рука», — тихенько шепоче санітар моргу, розкриваючи пакет.

За кілька секунд просить підійти ближче для впізнання: він дістає руку, чоловік відказує: так, це ті самі рідні пальці. Упізнаного Героя вантажать на каталку, кілька тіл, які потрібно було дістати, щоб добратися до його тіла, пан Олег завантажує назад до буди. Чоловік, що отримував тіло, сидить навпочіпки, закривши обличчя руками. 

«Ти робиш роботу спокійно. Коли люди сумбурні, коли в них емоції — не треба поглиблювати їхній стан своїм схожим станом. Просто спокійно. Втішні слова теж можуть дратувати, інколи співчутливого погляду достатньо, щоб не збурити більше емоцій у тих, хто мусить змиритися із втратою», — говорить мені Олег, коли ми залишаємо подвір’я моргу.

«Кожне тіло — це чийсь Всесвіт», - репортаж з однієї поїздки "Грузу 200" (ФОТО) 1
«Кожне тіло — це чийсь Всесвіт», - репортаж з однієї поїздки "Грузу 200" (ФОТО) 3

Олег із санітаром вивантажують тіла біля харківського моргу Фото: Мирослава Ільтьо / hromadske

Коли військові допомагають з тілами, у них може статися сильний стрес

У кількох наступних моргах родичів не було — тіла приймали санітари та представники військової частини.

«Є бажання, щоб рідні не бачили брудну машину із тілом, щоб батьки бачили, що до їхньої дитини ставляться з гідністю й повагою. Вони про це не думають, але десь на підсвідомості їм приємніше, коли біла чиста машина, а не брудна і тхне. Не всі мийки нам дозволяють мити машину. Кузов всередині взагалі не дозволяють, ми миємо самі. Та й діставати тіло, коли воно там не одне — той іще виклик, рідні жахаються масштабам горя, яке принесла нам росія», — розповідає пан Олег.

І додає: «Коли військові допомагають вивантажувати тіла, то в багатьох стається сильний стрес. Десь на підсвідомості боєць розуміє: будь-якої миті він теж може опинитися в цьому кузові, в мішку, і я його так само привезу додому до мами. 

Один раз мені мішки з трупами наснилися, але це було не жахіття, не кошмар. Я просто побачив продовження роботи, тільки через те, що цілий день це все перед очима».Тіло загиблого в морзіТіло загиблого в морзі. Фото: Мирослава Ільтьо / hromadske

Син надягає гумові рукавички і допомагає Олегу вантажити тіло батька

Телефон Олега не вгаває всю дорогу: телефонують з військових частин, телефонують родичі загиблих. Ми прямуємо до Золотоноші Черкаської області. Родичі одного з загиблих бійців не витримують і повідомляють, що виїжджають назустріч. Олег погоджується. Тіло передаємо трохи віддалік від заправки — щоб не шокувати автомобілістів та випадкових подорожніх.

У звичайній легковій машині зняті сидіння, багажник застелений покривалом. Таке саме було в моєї бабусі в селі, це надто емоційний момент. Усі троє чоловіків — військові: це брати загиблого та його син. Сину на вигляд не більше двадцяти років.

Юнак надягає гумові рукавички і допомагає Олегу вантажити тіло батька. Вже у своїй машині він ще раз розкриває пакет і якийсь час просто дивиться на бездиханне тіло: здається, що лише свідки заважають йому кинутись на батьківські груди.

«Цього бійця сьогодні проведуть в останню путь, а тим, хто в нашому кузові, ще треба трохи покататися», — каже Олег і заводить машину. 

Часом спати доводиться на узбіччі в машині з тілами

На шляху до наступного моргу ми пошкодили колесо, тож їдемо на шиномонтаж.

«Людина витримує, а от машина виходить із ладу частіше. В середньому авто пробігає 20 тисяч за місяць. Це багато, дуже багато. Два рази на місяць міняють масло, це десь приблизно 5 тисяч коштує, а машин три. Тисяч 30 на місяць треба», — говорить Олег. 

За більш як сто днів три автівки, які організував Олександр із позивним «Бульдозер», перевезли 400 загиблих. Спалили загалом 15 тонн палива — його доводиться шукати і оплачувати через особисті зв’язки. Від рідних загиблих водії «Грузу 200» категорично нічого не беруть.

«Вони вже дуже дорого заплатили», — каже Олег. 

Найдовший рейс пана Олега — 1 300 км за добу. Якщо відстань до найближчого міста далека — спати доводиться просто на узбіччі в машині з тілами. Під пасажирським сидінням — кава і газовий пальник. Олег майже ніколи не купує каву на заправці, про обід у кафе не може й бути мови. 

Після шиномонтажу я наполягаю, що нам слід перекусити, Олег сміється, дістає пляшку мінералки, говорить, що цього буває достатньо. 

«Але у вас мусить бути час на їжу», — наполягаю я. 

«А в них, — скептично киває він на кузов,— у них був нормований обід? Їли за розкладом?»Олег вивантажує мішки з загиблими зі своєї автівкиФото: 

«Перед тим, як піти на фронт, Максим купив мотоцикл. Навіть запаху соляри не понюхав»

Ми долаємо сотні кілометрів із навстіж відчиненими вікнами. Цей запах, що нас супроводжує всю дорогу, Олег називає солодким запахом смерті. 

Звикаю до нього настільки, що він навіть не заважає їсти бутерброди: Олег таки погоджується перекусити, але кермо не випускає. 

Телефон тим часом розривається. Питають про загиблого, якого веземо в Бучу. Це полковник Генштабу, похорон запланований наступного дня. Олег помітно нервує: у кузові тіло ще одного захисника, якого мають ховати також завтра зранку. Віддаємо тіло в Бучі, і Олег вирішує поспати три з половиною години. А далі рушимо з Києва до Ромен, що на Сумщині.

У Ромни ми прибуваємо о дев’ятій ранку. Назустріч виїжджає батько, щоб провести до моргу.

«А тризуб на шиї був? А кіт-самурай на нозі?», — питає чоловік крізь сльози. Військовий комісар відходить якомога далі: запах нестерпний, — і закурює. Олег намагається дістати з машини тіло, батько кидається допомогати. Його загиблому Герою було 19 років. 

«Перед тим, як піти на фронт, Максим купив мотоцикл. Навіть запаху соляри не понюхав», — каже він. З пакетика з речами чоловік дістає документи й годинник. Довго вдивляється у циферблат і зітхає: «Навіть три дні подарунок не поносив».

«Кожне тіло — це чийсь Всесвіт», - репортаж з однієї поїздки "Грузу 200" (ФОТО) 6
«Кожне тіло — це чийсь Всесвіт», - репортаж з однієї поїздки "Грузу 200" (ФОТО) 8

Автівка Олега біля моргу в Бучі. Фото: Мирослава Ільтьо / hromadske

Буває, що в морзі вручають кульочок — якась частина руки й ноги, що встигли зібрати після вибуху в бліндажі. 

У кузові лишається чотири тіла. Їдемо до моргів Ніжина, Чернігова та Києва.

«Мерлін Менсон на всю гучність не дає заснути, коли їду й хочеться спати. Вранці я можу поставити класичну музику», — ділиться секретами витривалості Олег та веде далі про свою роботу:

«Найгірше для рідних — закрита труна. Коли матері зустрічають закриту труну, перша реакція — там не він. А відкривати не можна. Часом представник частини заходить, робить фото татуювання і виносить матері. Найстрашніша картина — чорні запечені рани від фосфорних бомб. От як їх показати матері? Буває, що в морзі вручають кульочок — якась частина руки чи ноги, які встигли зібрати після вибуху в бліндажі. Ми кладемо у великий санітарний пакет і в труну. Інакше це витримати рідним неможливо»

«А як ви витримуєте?» — цікавлюся я.

«У мого напарника має бути три основні характеристики: стійка психіка, вміння добре водити машину і вміння жити, як ніщєброд, бо ця діяльність не оплачується. Я їжджу сам, виходить, таких людей мало, але ж хтось це мусить робити. То чому не я?» — каже Олег.

«Кожне тіло — це чийсь Всесвіт», - репортаж з однієї поїздки "Грузу 200" (ФОТО) 10
«Кожне тіло — це чийсь Всесвіт», - репортаж з однієї поїздки "Грузу 200" (ФОТО) 12
«Кожне тіло — це чийсь Всесвіт», - репортаж з однієї поїздки "Грузу 200" (ФОТО) 14

Біля моргу в Чернігові Фото: Мирослава Ільтьо / hromadske

«Ексгумувати не будемо, поки нема гербового свідоцтва про смерть»

Ми прощаємося у столичному морзі. Дві доби, 1 800 кілометрів, і одна довга розмова про нелегку роботу волонтера «Евакуації 200». Домовляємося про наступну зустріч, але того ж дня отримую від Олега смс: «Ви ще один аспект нашої роботи не бачили: часом доводиться ексгумувати тіла і перевозити для подальшого перезахоронення. Завтра на Краснопільскому кладовищі». Це кладовище в Дніпрі. Я купую квиток на нічний потяг, і вже наступного ранку ми знову зустрічаємося з Олегом та представником бригади, у якій служив загиблий. Їдемо на цвинтар.

Чоловік, якого мають ексгумувати, місяць лежав у морзі невпізнаним. Його поховали на алеї Краснопільського кладовища разом із десятками неідентифікованих бійців, але щойно збіглися ДНК — з’явилася можливість поховати Героя вдома. Однак працівники комунального підприємства неочікувано відмовилися проводити ексгумацію: пояснили, що для цього потрібне свідоцтво про смерть. 

«Наша бригада ексгумувала уже сім тіл, гербового свідоцтва про смерть не було, але всі вже втягнулися, звикли до війни. Це їхня робота, дохід, але разом із тим — горе для рідних, для жінки, яка все чекає і ніяк не може поховати чоловіка», — говорить представник бригади. Вдові телефоном доводиться переказати, що через паперову бюрократію процес затягується.

З кладовища їдемо одразу в морг. Там я знайомлюся із паном Олександром (він же славнозвісний «Бульдозер»). Чоловік саме пригнав із Тернополя ще одну машину для евакуації і нині рушає в рейс. Цього разу він забирає десять тіл загиблих захисників. Пан Олег — тринадцять.

Мирослава Ільтьо / hromadske

Понравилась статья? Расскажите друзьям![hupso]

'«Кожне тіло — це чийсь Всесвіт», – репортаж з однієї поїздки “Грузу 200” (ФОТО)' не имеет комментариев

Будьте первым!

Желаете поделиться мнением?

© Inshe.tv

Share Button
Twitter Facebook Google Plus Youtube