Глава Центру дослідження соціальних перспектив Донбасу, член української делегації у Тристоронній контактній групі щодо врегулювання конфлікту на Донбасі Сергій Гармаш переконаний, що Китай не хоче перемоги Росії.
-Чому Сі подзвонив Трампу та заговорив про Україну? Чому саме зараз?
Тому що кремлівські формулювання про українські території визнані “де-факто” російськими, але такі, що залишаються “де-юре” українськими, вкрай небезпечні для Пекіна. Вони де-факто нормують, посилюють прецедент у практиці міжнародних відносин, коли територія де-юре належить одній державі, а де-факто контролюється іншою. Для Пекіна це серйозно ускладнює проблему Тайваню, пише аналітик.
Нагадаю, зараз США і більшість країн Заходу є прихильниками політики “Єдиного Китаю”. Вона виявляється у тому, що де-юре Тайвань — територія китайської держави, але де-факто вона “самоврядна”, тобто контролюється власною державою. Для Пекіна така ситуація вимушена та неприйнятна. Пекін хоче повернути “свою” територію. Та й Захід нібито хоче такого возз’єднання, але не силовим шляхом. Підставою будь-яких дій КПК для повернення Тайваню є те, що де-юре – це територія КНР і він на своїй території вправі чинити так як вважає за необхідне. Ситуація з “де-юре” та “де-факто” — не нормальна і безпрецедентна, що дає Пекіну значну свободу дій. У тому числі, і вимагати від США поваги до суверенітету Китаю над “його” територією.
Якщо ж поділ на “де-юре” і “де-факто” стає, як кажуть у дипломатії, — “усталеною практикою міжнародних відносин”, це цементує нинішню ситуацію з Тайванем, що вкрай небажано для Сі.
Я вже не говорю, що Пекіну не вигідне припинення війни в Україні на умовах Москви. Йому не потрібна РФ-переможниця, оскільки “перемога”, зняття санкцій та відновлення російсько-американських відносин посилять Москву і зроблять її менш залежною від Китаю.
Для КНР найвигідніший світ в Україні — компромісний, із збереженням санкцій проти РФ, із продовженням міжнародної ізоляції, без юридичної фіксації “де-юре” та “де-факто”. Звідси несподіваний дзвінок Сі Трампу.
І взагалі, обговорюючи ці плани “28”, “19”, зливи телефонних розмов Віткоффа та Ушакова, Дмитрієва та Ушакова, — ми якось забуваємо про фактор Китаю. А хто ще міг слухати таких людей і без побоювання для себе злити їхні розмови у світові ЗМІ? Явно не російські та не американські спецслужби.
Як казав герой колись популярного фільму: “Бачиш ховраха? — Не бачиш. А він є!”…
