Захід зіткнувся з найсерйознішою безпековою кризою з часів Другої світової війни, і затягнеться вона надовго. Як сказав один експерт, “трампізм переживе самого Трампа”. Якщо це так, то які країни здатні перехопити лідерство, поки США стоятимуть осторонь?
Про це пише ВВС.
Морозним лютневим ранком 1947 року посол Великої Британії у Вашингтоні лорд Інверчепел увійшов до Державного департаменту США, щоб передати держсекретарю Джорджу Маршаллу дві дипломатичні ноти щодо становища в Туреччині та Греції.
У цих нотах виснажена й розорена війною Британія інформувала Сполучені Штати, що не може більше підтримувати грецькі урядові війська, які боролися зі збройним комуністичним рухом.
Британія вже оголосила про плани вивести свої сили з Палестини, Індії та згорнути присутність у Єгипті. І тепер просила американський уряд взяти на себе фінансування допомоги Туреччині й Греції.
Сполучені Штати одразу ж побачили реальну небезпеку того, що Греція перейде під владу комуністів, а отже – під радянський контроль.
А якщо Греція впаде, то наступною може стати Туреччина, побоювались американці. Це дасть Москві контроль над східним Середземномор’ям, зокрема над Суецьким каналом – глобальним торгівельним шляхом.
Майже за одну ніч США заповнили вакуум, що утворився після відходу британців.
“Політикою США має стати підтримка вільних народів, що чинять опір спробам підпорядкування озброєною меншістю чи зовнішньому тиску”, – заявив президент Гаррі Трумен.
Це стало початком формування “доктрини Трумена” – програми, в основі якої лежала ідея про те, що допомога в захисті демократії за кордоном життєво важлива для національних інтересів Сполучених Штатів.
За цим послідували дві великі ініціативи США: план Маршалла – масштабний пакет допомоги для відновлення зруйнованої економіки Європи. Та створення 1949 року НАТО, покликаного захистити демократичні країни від Радянського Союзу, що поширив свій контроль на східну частину Європи.
Так лідерство в західному світі перейшло від Британії до Сполучених Штатів, які раніше дотримувались ізоляціоністських поглядів.
Надійно захищена двома океанами, Америка вийшла з Другої світової лідером вільного світу. Та у повоєнні десятиліття стала культурним, економічним й військовим гегемоном західного світу.
Але тепер фундаментальні принципи, на яких Сполучені Штати будували свої геостратегічні амбіції, схоже, змінюються.
Дональд Трамп – перший президент США з часів Другої світової, що поставив під сумнів роль, яку його країна визначила для себе багато десятиліть тому.
Його кроки багатьох наводять на думку, що старий світовий порядок “вмирає”, а новий – ще тільки формується.
Тож постає питання, які країни візьмуть на себе роль світового лідера, та чи зможуть вони це зробити?
Виклик спадщині Трумена
Світогляд Дональда Трампа щодо відносин Америки з союзниками сформувався ще 40 років тому.
Він витратив майже 100 тис. доларів на публікацію “відкритого листа” у трьох найбільших газетах США у 1987 році.
“Десятиліттями Японія та інші країни користувалися перевагами Сполучених Штатів, – писав Трамп. – Чому ці країни не платять Сполученим Штатам за людські життя і мільярди доларів, які ми втрачаємо, захищаючи їхні інтереси?”
“Увесь світ сміється над американськими політиками, коли ми охороняємо судна, що нам не належать. Ці судна перевозять нафту, яка нам не потрібна й призначена для союзників, які нам не допоможуть”, – обурювався Трамп.
Цю позицію він повторює з моменту своєї другої інавгурації.
Неприязнь адміністрації Трампа до союзників у Європі показує також витік з групового чату, де керівництво США обговорювало військові плани.
Під час обговорення операції проти хуситів, яке випадково побачив журналіст, головним аргументом “проти” була думка про те, що Європа не заслуговує на таку послугу від Америки.
“Мені просто дуже не хочеться знову виручати Європу”, – каже віцепрезидент Джей Ді Венс.
“Я повністю поділяю вашу відразу до нахлібництва європейців”, – відповідає міністр оборони Піт Гегсет, назвавши поведінку європейців “жалюгідною”.
Цей інцидент, з-поміж іншого, демонструє дедалі більший розрив між США та їхніми європейськими союзниками.
Позиція самого Трампа, схоже, не обмежується критикою тих, хто, на його думку, користується щедрістю Сполучених Штатів.
На початку свого другого президентства він став на бік російського колеги Володимира Путіна, заявивши, що Україна не отримає членство в НАТО, та що їй не варто розраховувати на повернення захоплених росіянами територій.
Багато хто розцінив це як здачу Путіну двох головних козирів ще до початку переговорів про завершення війни в Україні.
Деякі прихильники Трампа бачать у Путіні сильного лідера, що втілює чимало консервативних цінностей, які вони самі поділяють.
Для декого Путін – союзник у “війні проти woke” (цей термін позначає підвищену увагу до тем соціальної, расової та статевої справедливості).
Сам Трамп неодноразово критикував ініціативи, пов’язані з різноманіттям та інклюзивністю, заявивши, що “наша країна більше не буде воук”.
Сьогодні зовнішня політика Сполучених Штатів визначається, принаймні частково, імперативами їхніх культурних війн.
І безпека Європи опинилася в епіцентрі боротьби між двома поляризованими і взаємно антагоністичними баченнями того, що являють собою Сполучені Штати.
Дехто вважає, що ці розбіжності стосуються не лише поглядів Трампа, і що Європа не може просто сидіти і чекати закінчення його президентського терміну.
“США відриваються від європейських цінностей”, – вважає Ед Арнольд з Королівського об’єднаного інституту оборонних досліджень (RUSI).
“Європейцям важко з цим змиритися, бо це означає структурно, культурно й потенційно довгостроковий процес”.
“Гадаю, сучасна траєкторія розвитку США переживе нинішнього президента. Тобто трампізм переживе самого Трампа”.
Стаття 5 НАТО на апараті життєзабезпечення
Адміністрація Трампа заявила, що США більше не будуть головним гарантом європейської безпеки, і Європа має взяти на себе відповідальність за це.
Трамп запевняє, що не захищатиме членів НАТО, які витрачають мало коштів на оборону.
“Якщо країни НАТО не платитимуть, США не захищатимуть їх. Того, що вони платять зараз, недостатньо”, – сказав Трамп.
Вже майже 80 років наріжним каменем європейської безпеки є стаття 5 Північноатлантичного договору, в якій вказано, що напад на одну країну-члена альянсу є нападом на всіх.
Минулого місяця, перед візитом до Білого дому, британський прем’єр Кір Стармер сказав в інтерв’ю ВВС, що Сполучені Штати залишаються провідним членом НАТО і що Трамп особисто підтримує статтю 5.
Однак інші налаштовані менш оптимістично.
“Я думаю, що стаття 5 підключена до апарату життєзабезпечення”, – сказав колишній британський міністр оборони Бен Воллес.
“Якщо Європа, включно з Британією, не вкладе значні кошти в оборону і не поставиться до цього серйозно, це може призвести до кінця того НАТО, яке ми знаємо, і до кінця статті 5”.
“Зараз я б не розраховував, що стаття 5 спрацює у разі нападу Росії… І що Сполучені Штати точно прийдуть на допомогу”.
За даними опитування французької компанії Institut Elabe, майже три чверті французів не вважають США союзником Франції.
Більшість жителів Британії й Данії – історично проамериканських країн – тепер також дотримуються несприятливої думки про Сполучені Штати.
“Трамп, імовірно, завдав НАТО непоправної шкоди”, – розмірковує Роберт Каган, консервативний коментатор, письменник та старший науковий співробітник Інституту Брукінгса у Вашингтоні, який давно критикує Трампа.
“Альянс покладався на американські гарантії, які, м’яко кажучи, більше не надійні”.
І все ж Трамп не перший президент США, що вказав Європі на необхідність упорядкувати свої витрати на оборону.
2016 року Барак Обама закликав союзників по НАТО збільшити військові витрати. “Європа іноді проявляє самозаспокоєння щодо власної безпеки”, – заявив він тоді.
Почалася фрагментація Заходу?
Усе це – чудові новини для Путіна.
“Система євроатлантичної безпеки руйнується на наших очах”, – заявив він минулого року.
“Європа маргіналізується у світовому економічному розвитку, занурюється в хаос таких проблем, як міграція, і втрачає міжнародний вплив і культурну ідентичність”.
На початку березня, за три дні після провальної зустрічі Володимира Зеленського з Трампом і Венсом у Білому домі, представник Кремля заявив, що “почалася фрагментація Заходу”.
“Подивіться на цілі Росії в Європі”, – каже Арміда ван Рій з Королівського інституту міжнародних відносин Chatham House.
“Її цілі – дестабілізувати Європу. Послабити НАТО і змусити американців вивести звідси свої війська”.
“Поки що до цього не дійшло, але хто знає, що буде за кілька місяців?”
“Ми забули уроки минулого”
Одним з найважливіших викликів Європи є проблема озброєння.
Вісімдесят років опори на Сполучені Штати зробили багато європейських демократій вразливими.
Наприклад, Британія скоротила військові витрати майже на 70% з моменту піка Холодної війни. (На початку 1990-х років Європа дозволила собі “мирні дивіденди” й почала десятирічний процес скорочення витрат на оборону).
“У нас був великий бюджет [під час Холодної війни], і ми отримали дивіденди миру, – пояснює Воллес. – Зараз можна сказати, що це було виправдано”.
“Проблема в тому, що ми перейшли від дивідендів миру до корпоративного рейдерства. [Оборона] просто стала департаментом, де можна було брати гроші. І ось тут ми просто забули уроки своєї історії”.
Минулого місяця прем’єр-міністр повідомив парламенту, що до 2027 року Британія збільшить витрати на оборону з 2,3% ВВП до 2,5%. Але чи достатньо цього?
“Достатньо, щоб просто стояти на місці, – твердить Воллес. – Цього не вистачить, щоб підвищити нашу боєготовність і заповнити прогалини, якщо американці підуть”.
Великою проблемою є набір в армію.
“Захід опинився у стані вільного падіння щодо вербування в армію, і це стосується не лишень Британії, – каже Воллес. – Нині молодь просто не йде в армію. І це проблема”.
Тим часом майбутній канцлер Німеччини Фрідріх Мерц ратує за Європу, незалежну від США. Але “європеїзація” НАТО потребує створення власного європейського військово-промислового комплексу, здатного забезпечити потенціал, яким нині володіють тільки Сполучені Штати.
Думки самих європейців щодо цього неоднорідні.
Одні підтримують ідею військової автономії Європи, інші – ні.
“Ми в ситуації, коли східноєвропейцям, за великим рахунком, не потрібно нічого пояснювати, – каже Ієн Бонд з Центру європейських реформ. – Але чим далі на захід, тим більше проблем”.
З нею погоджується Ед Арнольд з Королівського об’єднаного інституту оборонних досліджень (RUSI).
“Європа зрозуміла, що власна оборона – важлива. Тепер обговорюють як це реалізувати і як швидко. Але проблема в тому, що це потрібно зробити вже зараз”.
Формування нового світового порядку
За словами історика Тімоті Гартона Еша, є “речі, які сьогодні можуть надати тільки Сполучені Штати”.
“Це так звані стратегічні засоби забезпечення, – пояснює він. – Супутники, розвідка, батареї ППО Patriot, які можуть збивати російські балістичні ракети. І за три-п’ять років ми повинні отримати власні версії цього”.
“Головне завдання – під час перехідного періоду до європейської версії НАТО зібрати достатньо сил, щоб захистити себе, навіть якщо Америка відмовиться допомагати”.
Питання в тому, як цього домогтися.
На думку ван Рій, Європа дійсно має створити власну оборонно-промислову базу, однак досягти цього не так просто.
“Найбільша проблема – розбіжності всередині самої Європи стосовно того, як це робити і чи робити взагалі”.
Тим часом Трамп, схоже, готовий змінити міжнародний порядок, що склався після Холодної війни та який базується на правах суверенних держав визначати свою долю.
Він, здається, поділяє прагнення Володимира Путіна до світу, де великі держави вільно нав’язують свою волю меншим і слабшим країнам, як це традиційно робила Росія в царській і радянській імперіях.
А це означало б повернення до системи “сфер інтересів”, що переважала протягом сорока років після Другої світової війни.
Ми не знаємо, що б зробив Дональд Трамп, якби країна НАТО зазнала нападу.
Але проблема в тому, що допомога США більше не є даністю. І Європі треба щось з цим робити.
Її завдання, мабуть, полягає в тому, щоб триматись разом, нарешті почати фінансувати власну оборону і не потрапити у “сферу впливу” будь-якої з великих держав.
