Вільнюський саміт НАТО може ще більше наблизити Україну до альянсу, стосунки з яким вона будувала майже 30 років.
Часто вони були драматичними і нагадували політичний детектив, у якому гравцями були не лише Україна, але і західні лідери чи Кремль.
Згадуємо, який довгий шлях до НАТО вже пройшла Україна і порівнюємо його з іншими країнами, котрі є членами альянсу, пише ВВС.
Перші кроки і перші заяви про вступ
Стосунки України та НАТО розпочалися майже одразу після здобуття незалежності. Президент Леонід Кравчук у 1992 році побував у штаб-квартирі альянсу у Брюсселі, а у 1994 р. Україна першою серед пострадянських держав уклала договір з НАТО в рамках ініціативи “Партнерство заради миру”.
За часів президентства Леоніда Кучми співпраця розвивалася – підписали “Хартію про особливе партнерство НАТО та України”, були різні програми співпраці з альянсом.
На початку другої хвилі розширення НАТО на Схід, у 2004 році, Україна ухвалила стратегію, яка передбачала відмову від позаблоковості, а до військової доктрини внесли положення про подальшу євроатлантичну інтеграцію і вступ до НАТО.
Фактично тоді українська влада вперше проголосила наміри стати членом альянсу.
Але то був час, коли після “касетного скандалу”, а також звинувачень у порушенні Києвом санкцій ООН щодо Іраку Леоніда Кучму мало підтримували в країні, і він перебував у міжнародній ізоляції. Тому в НАТО не дуже зважали на кроки українського президента, підтримуваного Росією.
У липні того ж року, після засідання комісії Україна-НАТО, Леонід Кучма видав указ, яким скасував мету вступу до НАТО, лишивши у військовій доктрині слова про “істотне поглиблення відносин із НАТО та Євросоюзом як гарантами безпеки та стабільності у Європі”.
Протистояння і зради навколо ПДЧ
Третій президент України Віктор Ющенко вступ до НАТО проголошував як головну мету.
У квітні 2005 року він повернув у військову доктрину України слова про стратегічну мету України – “повноправне членство в НАТО та Європейському союзі”.
Але парламентські вибори виграла партія Віктора Януковича, і їй вдалося обмежити команду Ющенка у реалізації цієї мети.
На початку 2008 року президент Віктор Ющенко, нова голова уряду Юлія Тимошенко та спікер парламенту Арсеній Яценюк написали листа до НАТО з проханням приєднати Україну до ПДЧ, але це спричинило парламентську кризу в Україні.
Ще одна спроба отримати ПДЧ була у квітні 2008 року на Бухарестському саміті НАТО, його ще назвали самітом “великих надій і великих скандалів”.
Через Францію та Німеччину рішення про ПДЧ відклали до грудня 2008 року.
На позицію Ангели Меркель та Ніколя Саркозі, тодішніх лідерів Німеччини та Франції, могла вплинути Росія. Тоді ЗМІ писали, що президент РФ Володимир Путін зробив різкі заяви і натякнув, що у випадку вступу України до НАТО, Росія може розпочати відторгнення Криму та Сходу України.
У грудні в НАТО запропонували Україні щорічну національну програму допомоги у здійсненні реформ, необхідних для вступу. Але про ПДЧ вже не йшлося.
Позаблоковість Януковича
Коли президентом став Віктор Янукович, він ліквідував міжвідомчу комісію з питань підготовки України до вступу до НАТО та національний центр з питань євроатлантичної інтеграції.
Згодом з усіх урядових документів, а також із закону “Про основи внутрішньої та зовнішньої політики” були виключені слова про прагнення до членства в НАТО.
Діяла лише річна програма співпраці з НАТО, що передбачала участь української авіації у перевезенні вантажів НАТО, участь у миротворчій операції в Косово, Афганістані та Іраку, навчання українських військових у країнах альянсу.
Порошенко і Зеленський стали однодумцями
Колишні запеклі суперники Петро Порошенко та Володимир Зеленський за кілька останніх років стали однодумцями у ставленні до НАТО.
У 2014 році нова влада на чолі з Порошенком скасувала позаблоковий статус України, запроваджений Януковичем. У засадах внутрішньої та зовнішньої політики знову з’явилися слова про досягнення критеріїв, необхідних для набуття членства в НАТО.
Петро Порошенко однак вважав, що про членство можна буде говорити після проведення референдуму і не раніше ніж через 6-7 років.
У новій військовій доктрині з’явилися слова про досягнення повної сумісності ЗСУ з арміями країн-членів альянсу до 2020 року – задля інтеграції до ЄС та НАТО.
А у Конституції – нові статті вступ до цих організацій.
Володимир Зеленський, ставши президентом, повернувся до необхідності підписання з НАТО Плану дій щодо членства.
На саміті НАТО в Брюсселі в червні 2021 року лідери альянсу підтвердили відданість ідеї Бухарестського саміту 2008 року про те, що Україна стане членом альянсу і що Росія не зможе накласти вето на її вступ.
А з початком повномасштабної війни Зеленський закликав Захід прийняти Україну до альянсу за пришвидшеною процедурою, без ПДЧ.
У вересні 2022 року президент, голова парламенту та прем’єр-міністр України підписали заявку на пришвидшений вступ до НАТО.
На сьогодні швидке членство України в НАТО підтримують 23 країни-члени, тобто більшість. Усі вони підписали з Україною відповідні декларації.
Вступ до НАТО, згідно з опитуваннями, підтримує майже 90% українців.
Проте і Київ, і НАТО визнають, що допоки триває війна, це неможливо. Тому Київ сподівається, що НАТО надасть гарантії членства впродовж короткого проміжку часу після війни.
Від двох до 20 років
Альянс створили у 1949 році 12 країн Європи та Північної Америки. Зараз членами НАТО є 31 держава.
Від моменту заснування альянсу і до початку 90-х років до НАТО не приймали нових членів – їх лишалося 16.
Але після падіння Берлінського муру і розпаду організації Варшавського договору у 90-ті роки країни Центральної і Східної Європи заявили про бажання приєднатися до НАТО.
Польщу, Чехію, Угорщину і Польщу альянс запросив до вступу у 1997 році, а вже через два роки вони стали членами НАТО. Майже одразу після цього, у 1999 році, запровадили нову процедуру – План дій щодо членства (ПДЧ) у НАТО.
Друга хвиля розширення відбулася після того, як у 2002 році сім країн запросили розпочати переговори про вступ до альянсу. Це були Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина та Словенія. На виконання ПДЧ знадобилося два роки і у 2004-му ці країни офіційно стали членами альянсу.
Наступними були Албанія і Хорватія, і їхній шлях до НАТО був довшим.
Албанія отримала ПДЧ у 1999 році, Хорватія – у 2002, обидві країни стали членами НАТО у 2009, тобто, через десять і сім років відповідно.
Чорногорія у 2006 році приєдналася до програми НАТО “Партнерство заради миру”, а у 2009 стала учасницею Плану дій. Офіційно членом НАТО Чорногорія стала через вісім років, у 2017.
Північна Македонія пройшла один з найдовших шляхів до офіційного членства в альянсі. ПДЧ країна отримала у 1999 році, але офіційно членом НАТО вона стала через 20 років, у 2019. Однією з перешкод була офіційна назва країни. Лише після того, як назву “колишня Югославська Республіка Македонія” змінили, країна стала 30 членом НАТО.
І, нарешті, Фінляндія. Ця країна брала участь у програмі “Партнерство заради миру” з 1994 року, і усі наступні роки активно співпрацювала з альянсом у миротворчих операціях. Але була нейтральною.
У травні минулого року вона подала заявку на вступ до НАТО під впливом російської агресії проти України і через рік, у квітні 2023, стала 31 членом НАТО.
Швеція, яка діяла синхронно з Фінляндією, починаючи з угоди “Партнерство заради миру” у 1994 році, офіційно ще не набула членства. Угоду з нею досі не ратифікували Туреччина та Угорщина.
