“Рашизм”: історія “російського фашизму” від теорій Дугіна до ідеології “Брата-2”


06:3502.10.2022

До 24 лютого 2022 року ідеологію Володимира Путіна та його режиму часто описували як “російський консерватизм” або ж “неотрадиціоналізм” – такий собі пострадянський світогляд колишнього КДБіста з аурою православ’я та традиційних цінностей.

Але повномасштабне вторгнення Росії в Україну показало, що реальні погляди господаря Кремля, які він прищепив і мільйонам росіян, значно жорстокіші й небезпечніші, ніж політична ностальгія за СРСР під православними іконами.

І дедалі частіше дослідники описують ці погляди словом “рашизм”, яке є похідним від “російський фашизм”.

“Рашизм” – це дивна постмодерністська суміш, куди увійшли шовіністський “великоросійський” світогляд давно померлої Російської імперії, ностальгія за Радянським Союзом, реваншистські настрої пострадянських силовиків, псевдоісторичні екскурси Путіна, а також православ’я з одночасним вшануванням Миколи ІІ і Сталіна, і на додачу – цитати з фільму “Брат-2”, нанесені на шеврони російських військових.

Це саме та ідеологія, що уможливила мобілізацію сотень тисяч російських громадян на війну з Україною та заклики “вдарити ядерною зброєю”, які можна зустріти в російських соцмережах.

А завдяки публікаціям американського історика Тімоті Снайдера й десятків інших публіцистів “рашизм” вже фактично стає терміном на позначення ідеології путінського режиму, пише ВВС.

Предтечі: Дугін, Солженіцин та інші

Олександр Дугін
Підпис до фото,Олександр Дугін у 1980-х роках цікавився містицизмом у правих ідеологіях, але пізніше задекларував прихильність до православ’я і навіть старообрядництва (фото з сайту Центру “Катехон”, одним з керівників якого є Дугін)

Ідеологія сучасного “рашизму”, на думку більшості дослідників, формувалася за участі низки російських інтелектуалів і публіцистів.

Найвідомішою фігурою тут є ультраконсервативний російський політичний філософ Олександр Дугін.

В основі його поглядів лежить напівконспірологічна теорія багатовікового протистояння морських держав (“атлантистів”) та континентальних сухопутних країн Європи й Азії (“євразійського світу”).

Після Другої світової війни ця боротьба, за Дугіним, точилася між США й іншими західними країнами з “атлантистського” боку та Радянським Союзом – з “євразійського”. А з 1991 року хоругви Євразії змушена нести Росія.

Свою концепцію Дугін детально сформулював у виданій в 1997 році книзі “Основи геополітики”, де багато уваги приділив Україні як “величезній небезпеці для всієї Євразії”.

Книга Дугіна

Ця книга на подив точно описує риторику Володимира Путіна, якою він виправдав вторгнення в Україну у 2022 році.

“Існування України в нинішніх кордонах та з нинішнім статусом “суверенної держави” тотожне завданню жахливого удару по геополітичній безпеці Росії, рівнозначне вторгненню на її територію”, – так Олександр Дугін аргументував потребу в “геополітичній декомпозиції України”, поки вона не приєдналася до “атлантистів”.

“Північний берег Чорного моря має бути виключно євразійським і централізовано підкорятися Москві”, – писав він за 25 років до того, як завоювання всього півдня України було оголошене однією з цілей так званої “спеціальної воєнної операції” російської армії.

За твердженням багатьох джерел (зокрема, американського журналу Foreign Policy), “Основи геополітики” Дугіна всі ці роки були й залишаються навчальним посібником у Військовій академії Генерального штабу РФ та інших військових навчальних закладах Росії.

Іншим російським теоретиком, що прямим текстом заперечував суверенітет України, є літературний критик і теоретик альтернативної історії Сергій Переслєгін. На початку 2000-х він публікував геополітичні прогнози для різних країн на своєму сайті під назвою “Імперський генеральний штаб”.

Сергій Переслєгін
Підпис до фото,Сергій Переслєгін позиціює себе як прогнозиста. Одними з найсвіжіших його прогнозів у серпні 2022 року були скептичні оцінки щодо спроможності ЗСУ контратакувати

“Насамперед Україна, хоча вона й має відповідну атрибутику, не є державою”, – стверджував він у статті про українські перспективи у 2002 році.

“Українці не мають національної мови. Так звана “українська мова” – штучний конструкт, створений з елементів старослов’янської мови та місцевих “дніпровських” діалектів”, – розмірковував Переслєгін (не уточнюючи, втім, чи було це винаходом легендарного “австрійського Генштабу” – такий дискурс у рунеті поширився пізніше).

Через 19 років Володимир Путін у своїй статті “Про історичну єдність росіян та українців” обґрунтовував ідею “одного народу” спільною “давньоруською” мовою XI-XIII ст., існування якої як розмовної у побуті історики давно заперечили.

На початку ж 2000-х років Сергій Переслєгін також переймався “захистом російськомовних”: “У низці варіантів Росії доведеться надавати термінову допомогу якщо не самій Україні, то її російськомовному населенню, а в найбільш несприятливому випадку – брати на баланс все те, що залишиться від країни”.

Загалом же подібні погляди на Україну серед росіян, які вважалися інтелектуалами, геополітиками, філософами чи навіть дипломатами, у 1990-2000-х не були винятковими.

“Дугін був не один. В одному з тодішніх російських журналів якось зобразили демонстраційні ядерні вибухи навколо Києва і наступ на українську столицю з кількох напрямків. Плюс “Русский мир” був фактично офіційною доктриною Російської православної церкви”, – пригадує у розмові з BBC News Україна професор політології “Києво-Могилянської академії” та науковий директор Фонду “Демократичні ініціативи” імені Ілька Кучеріва Олексій Гарань.

Водночас чіткого й доведеного зв’язку між всіма цими “предтечами рашизму” та світоглядом його головного творця Володимира Путіна немає – деякі дослідники вважають, що російський президент як виходець з КДБ і без того мав схоже ставлення до незалежної України.

“Путіну Дугін не потрібен. Путін і так ненавидить українців. Гадаю, що Путін ненавидить українців навіть більше, ніж Дугін – Дугін міг би якось існувати, не вбиваючи українців. А Путін не може, йому зараз важливо знищити Україну”, – розповідав політолог і дослідник ультраправих Антон Шеховцов у ефірі подкасту “Кавачай”.

Олексій Гарань пояснює, що коріння сучасного “рашизму”, як і його “провісників” з 1990-х, походить з радянської ідеології.

“Путін ідеологічно – спадщина Радянського Союзу та КДБ. А там вчили, що “ми оточені й найбільші вороги – це західний імперіалізм, ізраїльський сіонізм, китайський маоїзм та український буржуазний націоналізм”. От зараз хіба що китайської загрози в Росії не бачать”, – каже політолог.

“Згадайте, що говорив Горбачов, найбільш ліберальний радянський керівник, наприкінці 1980-х: “Харьков – русский город”. Або ж статтю Солженіцина “Как нам обустроить Россию”, де була програма “повернення” українських земель, Білорусі та північного Казахстану”, – відзначає Олексій Гарань.

“Все накопичувалося на основі радянської ідеології, яка формально прикривалася словами братерства, а насправді була русифікаторською. І тому вона настільки небезпечна. У часи Перебудови це намагалися переосмислити, й за першого строку Єльцина, так званої “веймарської Росії”, були раціональні спроби знайти точки дотику з Україною. Але з приходом Путіна все повернулося на круги своя”, – додає він.

“Рашизм” Даніли Багрова

Данілу Багрова у фільмах "Брат" і "Брат-2" зіграв Сергій Бодров
Підпис до фото,Данілу Багрова у фільмах “Брат” і “Брат-2” зіграв Сергій Бодров. Ця роль зробила актора “народним героєм” у Росії, але в політику Сергій Бодров так і не потрапив до своєї загибелі в Кармадонській ущелині у 2002 році. Водночас обидва фільми стали культовими для росіян і вважаються одним з культурних джерел нинішнього режиму в Росії

Окрім політичного й релігійного бекграунду “рашизм” має ще й культурний вимір, який розвивався у тих самих 1990-х.

Тому американсько-російський літературознавець і критик Марк Липовецький пропонує вважати “рашизм” і культурним феноменом.

“Десь із середини 2000-х [в Росії] отримує авторитетну підтримку тенденція до порядку, ідея порядку виходить на перший план. І одразу створюється демонізація 90-х років як “лихих девяностых”. Але сама концепція порядку… інтерпретувалася у глобальних термінах: от є Європа й Америка, які “розламують” світовий порядок, і є Росія, яка змушена, так би мовити, майже трагічно цей світовий порядок “охороняти”, – пояснював Марк Липовецький в ефірі YouTube-каналу “Фейгин Live”.

Саме ж “розламування” світового порядку, за його словами, у путінській Росії пов’язують із західною постмодерною фазою розвитку культури: захистом прав етнічних, сексуальних та інших меншин, увагою до різних форм репресій, які раніше ігнорували (ідеї фемінізму, відстоювання свободи слова та релігії), та іншими проявами лібералізму.

“Тому реакція на цей новий “безпорядок” виявляється у расизмі, гомофобії, антифемінізмі й сексизмі. І Росія стає немовби охоронцем цих “священних цінностей”, – відзначає літературний критик.

Тож “рашизм” є своєрідним “постмодернізмом по-російськи”.

Слід відзначити, що такий набір цінностей є мейнстримом не лише в консервативних ісламських країнах, на зразок Ірану, Пакистану чи, віднедавна знову, Афганістану. “Хрестовий похід” проти лібералізму підтримує багато хто і на “колективному Заході”, починаючи з маргінальних праворадикалів і людей з неусвідомленим побутовим расизмом, які є скрізь, і закінчуючи “трампістами” в США, виборцями Марін Ле Пен у Франції, електоратом “Альтернативи для Німеччини” та прихильниками керівної партії Віктора Орбана в Угорщині.

Але лише путінська Росія дійшла до того, щоб власний погляд на культурно-політичні цінності перетворити на агресивну війну з Україною з тисячами загиблих з обох боків.

“Рашизм” виникає тоді, коли російська “ідеологія порядку” переходить в агресивну імперську фазу. Коли вона стає тим, що нав’язується світу: “час навести порядок у світі”, – дає свою оцінку початку “рашизму” Марк Липовецький.

І називає свою дату виникнення “рашизму”: “Перехід відбувся між 2012 та 2014 роками від страху революцій – “якщо ми не перейдемо до активних дій, то станеться революція”. У цей момент народжується “рашизм”, а далі він вже набирає силу і його підживлюють різні культурні джерела”.

Таких культурних джерел “рашизму”, на його думку, було багато.

Наприклад, “Старые песни о главном”, які аж ніяк не були “імперським проєктом”, а починалися просто як ностальгічний музичний фільм у новорічну ніч 1996 року. Однак згодом саме ця мода на радянську ностальгію перейшла в комерційну, а далі й у політичну площину Росії.

Але чи не головним культурним джерелом “рашизму”, яке походить з 1990-х, але дуже явно проглядається зараз у війні 2022 року, стала кінематографічна дилогія режисера Олексія Балабанова “Брат” (1997) і “Брат-2” (2000). Ці фільми – культові для багатьох росіян.

Протагоністом першої частини є Даніла Багров – простий 22-річний ветеран першої чеченської війни, який невимушено розправляється з бандитами й ворогами свого брата у Санкт-Петербурзі кінця “лихих девяностых” під музику легенд “русского рока” Nautilus Pompilius.

"Брат-2"
Підпис до фото,Цитату з фільму “Брат-2” “русские на войне своих не бросают” до цього часу використовують російські політики – вона стала одним з девізів російського вторгнення в Україну

А в сиквелі “Брат-2” Даніла їде відстоювати “правду” вже у США, де його головними супротивниками стають темношкірі американці та українська “емігрантська мафія”. У 2015 році цей фільм заборонили в Україні через “сцени, які є принизливими для українців за національною ознакою”.

“Брат-2” дивовижним чином резонує з агресивним путінізмом, який можна назвати “рашизмом”. Можливо тому, що герой фільму вирушає “повчати” Америку” – йде рух від внутрішніх проблем до повчання всього світу”, – описує цей фільм Марк Липовецький.

“Фрази з “Брата” стали політичними гаслами по всьому спектру російської політики”, – додає він.

Цитати Даніли Багрова дійсно використовували багато російських політиків. Наприклад, бізнесмен Михайло Прохоров слоганом своєї президентської кампанії 2012 року зробив твердження Багрова “Сила в правді” з першого фільму.

А в січні 2021 року дружина російського опозиціонера Олексія Навального Юлія, яка разом з ним поверталася літаком в Росію з Німеччини, записала відео зі словами “Мальчик, водочки нам принеси. Мы домой летим”. Це мав бути жарт, але в Україні такі алюзії на антиукраїнський фільм викликали гнів на російських опозиціонерів.

Безпосередньо перед російським повномасштабним вторгненням до риторики з “Брата-2” вдався один з лідерів ЛДПР Борис Чернишов, який фразою “русские на войне своих не бросают” виправдовував визнання Росією самопроголошених “республік” на Донбасі.

“Але ніякої ідеології у “Браті-2” немає. Головна ідея там полягає у тому, що “у нас є вороги”. І головними ворогами призначені американці й українці”, – резюмує Марк Липовецький.

24 лютого 2022 року цитати Даніли Багрова стали написами на танках, БМД і шевронах російських солдатів, які вторглися в Україну.

30 вересня під час промови у Кремлі на честь “приєднання” до Росії окупованих територій України цей прийом використав і сам Путін.

“За нами правда, а в правді сила – а значить і перемога”, – проголосив Путін.

Такі шеврони продають зараз багато російських магазинів атрибутики
Підпис до фото,Такі шеврони продають зараз багато російських магазинів атрибутики

Що ж таке “рашизм”? Західне бачення

Хоча “рашизм” був виразом, який українці почали вживати з 2014 року, а грузини – з 2008-го, у західний дискурс він увійшов лише зараз. Багато в чому це сталося завдяки статтям американського історика Тімоті Снайдера.

Його видана у 2010 році книга “Криваві землі: Європа між Гітлером і Сталіним”, що описувала втрати українців від нацизму та комунізму між 1933 та 1945 роками, знайшла своє історичне продовження у нинішніх подіях на тих самих “кривавих землях”. Але причиною цього став вже новий режим, що виник у Росії через десятиліття після Гітлера та Сталіна та під прапорами “антифашистів”.

Тімоті Снайдер і президент України Володимир Зеленський
Підпис до фото,Тімоті Снайдер і президент України Володимир Зеленський

“Фашисти, які називають інших “фашистами”, – це фашизм, доведений до своєї нелогічної крайності як культ безумства. Це крайня точка спотворення реальності через розпалювання ненависті, де пропаганда є чистою вимогою… Я назвав це “шизофашизмом”. Але в українців є найелегантніше формулювання. Вони називають це “рашизмом”, – писав Тімоті Снайдер у колонці для New Your Times.

“Нове слово “рашизм” – дієва концептуалізація світогляду Путіна. Значно раніше від західних аналітиків українці помітили схиляння росіян до фашизму за останнє десятиліття”, – пояснив історик в іншій статті.

І описав атрибути “рашизму”: “культ лідера і культ мертвих, корпоративна держава (держава, де економічний вплив мають великі корпорації, підконтрольні владі – Ред.), міфічне минуле, цензура, теорії змови, централізована пропаганда, а тепер і війна та руйнування”.

Тімоті Снайдер відзначає, що поки на Заході сперечалися про те, кого саме із сучасних політиків і партій можна порівняти з “фашистами”, там проґавили “головний випадок відродження фашизму, яким є путінський режим у Російській Федерації”.

Або ж “рашизм”.

“Рашизм” звучить як “фашизм”, але з “р” замість “ф” на початку, що, грубо кажучи, означає “російський фашизм”, – пояснює історик для західної аудиторії термін з російсько-української війни.

“Агресор у цій війні постійно намагається повернутися до минулого, якого не було, до безглуздих і некрофільських образів історії. Причинами того, що Росія має завоювати Україну, за словами Путіна, є хрещення [Русі], яке сталося тисячу років тому, а також кровопролиття Другої світової війни. Але російські міфи про імперію ніяк не можуть умістити в собі картину загиблих українців у новій війні”, – пояснює Тімоті Снайдер.

Зрештою, коли доходить до чітких визначень, то Тімоті Снайдер у своїй статті говорить досить однозначно: “Москва – центр фашизму в нашому світі”.

Російський радбез, 2019 рік
Підпис до фото,Російський радбез, 2019 рік

Інша американська публіцистка та історикиня Енн Епплбаум, авторка книг “Гулаг” та “Червоний голод: сталінська війна проти України”, також наголошує, що терміну “фашизм” недостатньо для того, щоб описати нинішній режим і його методи в Росії.

“Мені не подобається термін фашизм у російському контексті. Лише з однієї причини: бо він нагадує більшості людей у світі про Голокост і масове вбивство євреїв. Це відвертає увагу. Слово “рашизм” тут доречніше, бо воно вказує, що маємо справу з особливою російською версією ідеології винищення – і відтак цей термін конкретніший і корисніший”, – говорить вона у розмові з BBC News Україна.

За її словами, “рашизм” є формою колоніалізму або ж “гіперімперіалізму” сучасної Росії.

“Це держава, яка сприймає себе настільки вищою від сусідів, принаймні якщо говорити про її еліту, що вважає, ніби має право стерти їх з лиця землі, з карти світу, знищувати їх за власним бажанням, вбивати їхнє мирне населення – а не лише солдатів. Ідеологія, яка дає їм виправдання для таких дій, – різновид імперіалізму. “Ми – держава, що має право на існування, а вони – держава, що не має права на існування”. Тож, хоч би яке слово ми обрали, щоб описати цю ідеологію, маємо справу з імперською ідеологією, спрямованою на геноцид і винищення”, – пояснює Епплбаум.

Путін
Підпис до фото,Енн Епплбаум: “Путін є одним із найбільших воєнних злочинців XXI століття”

Володимир Путін, за словами Енн Епплбаум, завдяки “рашизму” тепер точно увійде в історію ХХІ століття: “Путін тепер є одним із найбільших воєнних злочинців XXI століття. Говорити про нього в цьому контексті – потрібно. Він розв’язав проти своїх сусідів непотрібну війну з чіткими інтенціями геноциду. І це його відразу ставить у нову категорію. Бо досі Путіна вважали “м’яко авторитарним” політиком. Тепер він точно став одним із найбільших злочинців нашого часу”.

То коли Росія вирішила знищити Україну?

Всі аналітики, з якими спілкувалася редакція BBC News Україна, визнають: російська мілітарна хмара завжди нависала над Україною, але мало хто серйозно вірив у можливість справжньої грози у вигляді повномасштабної війни.

“Ідеологи українського націоналізму завжди казали, що рано чи пізно у нас буде війна з Росією. Так само різні політичні сили, починаючи від “Свободи” і правіше, казали, що це неминуче. Але не тільки багато політологів в Україні до цього ставилися як до якогось алармізму (надмірних панічних настроїв – Ред.), так думали й на Заході”, – каже професор політології Олексій Гарань.

Вислови Путіна, на зразок фраз про “розпад Радянського Союзу як найбільшої геополітичної катастрофи ХХ століття” у 2005 році чи Мюнхенська промова про незадоволення “однополярним світом” у 2007 році могли б бути індикатором агресивних намірів Росії.

Але не стали.

Виступ Путіна 10 лютого 2007 на Мюнхенській безпековій конференції
Підпис до фото,Виступ Путіна 10 лютого 2007 на Мюнхенській безпековій конференції багато хто сприйняв як початок “нової холодної війни”

Тоді, в середині 2000-х, ніхто це не сприйняв за щось більше, ніж просто ностальгію колишнього агента КДБ, який став президентом Росії.

“Багато дій Путіна, включно з Мюнхенською промовою, сприймалися як ідеологічне обґрунтування необхідності “величі Росії”, повернення до багатополярного світу, підвищення статусу держави через стимулювання конфліктів у різних частинах світу”, – пригадує Олексій Гарань.

“Хоча з ідеологічної точки зору всі бачили ці кроки, починаючи з повернення радянського гімну одразу, як Путін прийшов до влади”, – відзначає політолог.

У 2000 році за ініціативи Путіна Росія повернула мелодію радянського гімну, змінивши слова, залишивши при цьому рядок “Славься, Отечество наше свободное” у приспіві.

“І далі вся ідеологія будувалася на “величі” Росії та відновленні величі Радянського Союзу”, – пояснює Олексій Гарань.

Український історик Ярослав Грицак вважає, що остаточно “рашизм” як агресивна ідеологія утвердився після того, як відбулося так зване “рокирування” та Путін знову формально очолив Російську Федерацію після Дмитра Медведєва.

“Це ідеологія не всього путінського режиму. Радше його другого приходу після 2012 року”, – пояснював Ярослав Грицак в ефірі Радіо НВ.

Олексій Гарань дає свою оцінку: “Росія готувалася до цієї війни, з урахуванням підготовки до анексії Криму, принаймні з 2010-2012 років. А рішення про повномасштабну війну, мені здається, ухвалювалося кілька років тому”.

Водночас більшість українських та західних політологів сходяться у тому, що лейтмотив “завоювання України” так чи інакше був присутній в ідеології Росії ледь не весь час і задовго до того, як у сучасному вигляді це почали обґрунтовувати теоретики на кшталт Дугіна.

“Те, що Росія начебто має право панувати над своїми сусідами, – провідна тема російської історії впродовж багатьох століть. Тож Путін так само легко міг знайти обґрунтування своїх дій у Сталіна чи у царському періоді. Бо історія російського домінування над сусідами – давня”, – каже Енн Епплбаум.

Тож Володимир Путін крізь призму своєї ідеології “рашизму” цілком може сприймати війну в Україні як “священну” – попри всі військові, економічні та інші втрати, які вона несе самій Росії.

“Культ страждання – дуже небезпечний, адже зараз через нього у росіян не виникає емпатії щодо подій в Україні. Адже цей культ створює монополію на страждання – “ми страждали найбільше”. Дивний захисний і агресивний механізм”, – попереджає Марк Липовецький.

А Олексій Гарань резюмує: “Раціонально Путін і Росія вже програли дуже серйозно, тренд Росії буде низхідним, а результати протилежними тому, про що говорив Путін, – подивіться на вступ Фінляндії й Швеції у НАТО. Але ми не знаємо, як він сам усе це сприймає. Виглядає так, що він багато в чому серйозно вірить у те, про що сам говорить, – що він лицар, який воює проти злого колективного Заходу”.

Понравилась статья? Расскажите друзьям![hupso]

'“Рашизм”: історія “російського фашизму” від теорій Дугіна до ідеології “Брата-2”' не имеет комментариев

Будьте первым!

Желаете поделиться мнением?

© Inshe.tv

Share Button
Twitter Facebook Google Plus Youtube