Їй приписують грандіозний вплив на чоловіка, намагаються вгадати і вгодити — і завжди помиляються. Вона ненавидить лестощі, протокольну галантність і з першого погляду розуміє, хто друг, а хто ворог її чоловіку і президенту Володимиру Зеленському. Це — перша леді Олена Зеленська.
Олена Зеленська дала перше телевізійне інтерв’ю у “VIP з Наталією Мосейчук”. Повну версію оприлюднив ТСН.ua.
– Два роки. Сьогодні якраз день інавгурації. Я дуже добре пам’ятаю цей день. Ви сиділи в трибунах Верховної Ради дещо знічена, дещо навіть сумна. Чесно кажучи, я навіть хвилювалася за те, як ви виглядаєте і що у вас відбувається взагалі. Ви пам’ятаєте цей день?
– Дуже добре пам’ятаю. Це був наче день весілля. Від раннього ранку всі приготування…
– Наречена була сумна?
– Наречена була не сумна. Наречена була зосереджена і схвильована. Дійсно, це була важлива подія. І ми не знаємо, що було важливіше в нашому житті. Коли я виходила за нього заміж, ми такого не планували — було все зрозуміло і весело. І тут твоє життя змінюється назавжди. Ти бачиш свого чоловіка, який стоїть на трибуні Верховної Ради і промовляє свою інавгураційну промову. Мені здається, кожна людина хвилювалася б. Дивно, якщо не хвилюються — це така урочистість! Я вперше була в сесійній залі. Мені було цікаво. Поруч зі мною сиділи наші президенти. До речі, моїм сусідом був Леонід Макарович — і він мене розважав, як міг. Він мені стільки цікавого розповідав. Я навіть приємно проводила час поруч із ним. Тому я не була засмучена — я була схвильована. Можливо, мої емоції…
– У вас на обличчі було, як у мами: “Краще я була б на його місці”. Коли дитина твоя щось переносить в житті, ти думаєш: “Боже мій, краще я б вступала до цього університету. Краще б я виходила заміж чи одружувалася замість нього”. Одним словом, коли мами так хвилюються. У вас було щось таке навіть материнське, коли ви дивилися на Володимира. Як воно — зустрітися очима з людьми, які, м’яко кажучи, виливали літри бруду?
– Чесно? Я з ними очима не зустрічалася. І це було не навмисно. Ніхто не намагався зустрітися очима. Ніхто до тебе не підходить, з тобою не вітається. Я розуміла, що всі ці люди тут, поруч. Ну що ти зробиш? Ну от так. В той момент я про це не думала. Я думала про урочистості.
– Моменту, так? Парубій тоді сказав: “Було весело”. Пам’ятаєте останню фразу?
Йому було весело.
– А вам після того стало невесело, тому що почався хейтинг. І саме щодо вас — навіть не проти Володимира… Я згадую, як вам перепадало. Ви вже зараз адаптувалися? По-перше, його стало менше. Але до цього можна звикнути?
– Мені здається, до цього не можна звикати, тому що ти стаєш іншою людиною. Звикаєш до чогось, тому що, коли якісь події повторюються, ти розумієш: це вже було і вже не цікаво.
– Це технологія?
– Іноді бачиш технології. І коли ти розумієш, що це технологія, ти розумієш, що хтось її застосовує. Навіщо? Це питання. Я розумію так: розхитати мою нервову систему означає нервову систему президента. Мабуть, хтось вважає, що я буду вдома ридати — і від цього щось змінюється. Не буду нікого розчаровувати. Я можу поридати, але це ніяк не вплине на поведінку мого чоловіка. Читаєш про себе безліч якоїсь маячні. Іноді можна навіть посміятися, тому що взагалі буває якась дурня.
– Коменти читаєте?
– Читаю.
– Мені один політик порадив: “Наталіє, не читайте коменти”. А сам читає.
– Усі читають. Тому що треба бути в курсі, мабуть. Іноді емоційно розхитує, так. Потім я заспокоююсь. Я минулого року в січні взагалі видалила в себе всі соцмережі з усіх гаджетів. Потім через пів року все ж таки зайшла — щось мені потрібно було почитати. І зрозуміла, що до цього просто по-іншому треба ставитися, спокійніше. Задля того, щоб розуміти тенденції, про що зараз згадують, що ще пам’ятають, і які фейки ще живуть, а які нові. Іноді можна почитати. Але намагаюся робити це на мінімумі. Тобто не витрачати на це багато часу і емоцій, тому що це важко дійсно. Я не звикаю і не звикну ніколи, наприклад, до того, що ображають дітей. Я розумію, я можу викликати негативні емоції — і це нормально. Мене можна критикувати — і це також нормально. Критика іноді навіть правильна і чесна. Але коли зачіпають дітей або батьків, тут я вже ніколи не погоджуся з такою поведінкою. Я вважаю це непристойним і неприйнятним. Так не можна робити.
– І по чоловіку проїхалися.
– Їздять постійно.
– А до того його збивав “КамАЗ”.
– Тут про образи не йдеться. Це просто “чорнуха”.
– Коли його обзивали наркоманом.
– Це було смішно, тому що всі, хто знають, знають, що це просто маячня. Я розумію, що весь передвиборчий період шукали — і не знайшли. Треба було вгадувати.
– У вас після цього всього є якась ненависть до Петра Порошенка?
– Ненависть? Ні, немає. Взагалі немає ніяких емоцій глибоких.
– Я подумала, чи ставили ви себе на місце Марини Анатоліївни Порошенко, коли жартували про її чоловіка з великих сцен?
– Завжди. Але це жанр — і в нього є правила. Цей жанр називається сатира. І це не ганьба і не образи. Це не тоді, коли тебе називають брудними словами. Це іронія. Вона може бути жорсткою навіть — і ми це розуміємо. І я розумію, що я і мій чоловік можемо бути об’єктом такої іронії. Поки що я не бачу якоїсь цікавої сатири. Буде — я буду навіть задоволена, тому що мені цікаво подивитися, як і за що можна зачепитися.
– Ви з Мариною Анатоліївною зустрічалися?
– Ні, не зустрічалися.
– У перших леді передачі справ не було?
– Немає і не було. Я дуже сподіваюсь, що буде. Я дуже сподіваюсь, що мені вдасться цю традицію започаткувати. Тому що було важко спочатку. Ти не розумієш, за що хапатися, з чого починати, як це взагалі все збудовано, яка структура. Взагалі в нашій країні не було досі процедури передачі влади між президентами.
– Те, що робила Марина Анатоліївна, — інклюзивна освіта — зараз припинилося, на цьому поставлена крапка? Чи ви підхопили все ж таки деякі напрямки?
– Не можна ставити крапку на такому важливому напрямку. І я вам скажу, що в моєму напрямку, який називається “Безбар’єрність”, місце для інклюзивної освіти, авжеж, є. І ми продовжуємо цю справу, тому що це дійсно важливо. Не можна сказати, що зараз інклюзія в освіті вже сталася. Є у нас школи, де дійсно це є. Але поки що більшість шкіл не готові до цих нововведень. Вчителі не знають, як поводитися з дітьми з інклюзіями. Батьки дітей з інклюзіями не хочуть віддавати своїх дітей до школи. Велика робота попереду. Її не можна кидати. І я буду продовжувати її, тому що, дійсно, зроблено вже багато, але треба зробити ще більше.
Я вивчала досвід у Нідерландах, як там поводяться з маленькими дітками з інклюзивними моментами. Мені сказали: “Ні, ми ніколи не посадимо таку дитину в колектив абсолютно здорових дітей без особливостей зі здоров’ям, тому що діти з інклюзією мають виховуватися в тому середовищі, в якому їх навчають насамперед жити потім в звичайному житті: ходити в магазини, розраховуватися карткою, обслуговувати себе”. Тобто для них створені спеціальні школи. Мені розповіли, що в Роттердамі живе така родина. Вони захотіли, щоб їхня дитина навчалася в звичайному шкільному колективі. Вони питали дозволу навіть у прем’єр-міністра. До такого ступеня в них порядок — і він не піддається сумніву. Дуже важко перевести такую дитину з інтернату до школи.
– Але щодо вашого напрямку роботу. Був певний місяць після інавгурації, коли всі питали, чим буде займатися Олена Зеленська. Всі чудово знали, що ви сценарист “Кварталу” — і для всіх була таємниця і сюрприз. Ви обрали шкільне харчування.
– Не тільки. Можу розповісти, що ще.
– Чому харчування і що ще?
– Я вирішила спочатку подумати про те, що мені як мамі і дружині важливіше за все, — це здоров’я дітей. Я подумала, що наші діти, коли навчаються в школі, 5 днів на тиждень харчуються не вдома. Харчуються тим, що їм дають у школі або вони купують у шкільних буфетах або крамницях біля школи. Всі ми звикли до того, що шкільна їдальня — це котлети, які неможливо їсти, це каша, коли ти перевернув тарілку, а вона висить…
– У мій час такого не було.
– У мій час було по-різному.
– У ваш час було вже по-різному?
– Початок 1990-х — я закінчувала школу. Це було якраз, коли взагалі нічого не було. Сосиски, варена ковбаса, яку варили в таких великих кастрюлях. Я майже нічого не їла в школі. Кожна школа унікальна — і все залежить від керівника навчального закладу. Коли є енергія, людина дійсно “хворіє” своєю роботою – все буде. Але були дійсно речі, які треба було змінити. Це насамперед нормативні документи, за якими школи працюють. Вони були дуже застаріли. Цього року ми могли вже 30 років відзначати цим нормативним актам. Останній раз 30 років тому їх оновлювали, але за основу були взяті ще радянські документи. За ними вже не можна харчувати дітей. Коли ми почали спілкуватися з Євгеном Клопотенком, я запитала: “Що найголовніше? В чому проблема?” Він каже: “Не можуть вони готувати в школі нормальну їжу за старими нормами. Це не дозволено”. Було заборонено безліч спецій — майже нічого зі спецій використовувати не можна було. Була така тема, як наприклад варена сметана.
– Це що таке?
– Просто не можна давати дітям сиру сметану. Сметану кип’ятили, а потім цією субстанцією поливали сирники, лениві вареники.
– Серйозно? А що з нею відбудеться, якщо її зварять?
– Це не сметана — це просто напій. Тобто були такі речі, які треба було змінювати. Від самого початку держава мала про це подбати.
– У нас час молоко, пряник-зірочка із варенням були безкоштовними. Був специфічний запах молока ще — мені дуже подобалося. Можливо, воно було навіть пряжене.
– Частина школярів все одно харчується безкоштовно. Ми хочемо, щоб середній рівень харчування у школах підріс. Тобто є ідеал ресторанний, який недосяжний — це зрозуміло. Але потрібно зробити так, щоб дитина у будь-якому разі отримувала якісне харчування, щоб зростати, не мати хвороб, пов’язаних із харчуванням. Мені здається, школа може це дати.
– У вас малий від ранку до вечора у школі?
– Від ранку до 16-ої. Іноді до 18-ї, коли в нього гуртки.
– Це подовжений день, він там робить уроки?
– У них взагалі така система.
– Коли приходить додому, він робить уроки?
– Ні.
– Старшій Олександрі 16 років. У вас вступна кампанія. Ви вже визначилися?
– Мені здається, що я вже маю вступати.
– Це моменти, коли “краще я б вступав у цей університет”.
– Краще, чесно. І я б зараз хотіла б. Я доросла до того моменту, що я хочу до університету піти. Коли я закінчила школу, такого бажання не дуже було в мене. У неї наступного року ЗНО. Ми вже до нього морально готуємося — і фізично також. Вона за деякими предметами займається додатково.
– Є репетитори? Не витягуєте школою тільки?
– Я її запитала: “Ти як? Потрібно тобі ще додатково”. Вона сказала, що хоче математику.
– Математика тепер обов’язкова до здачі ЗНО.
– Вона додатково займається математикою і українською.
– А вона гуманітарій?
– Мені здається, так.
– І який університет?
– Обираємо. У нас щодекілька тижнів різна думка. Зміна профілю. Поки що дали до кінця цього навчального року вирішувати. Зараз травень закінчиться — і все, рішення буде ухвалене. В Україні. І я дуже щаслива, що вона так вирішила. Ми не тиснули, але вона сама вирішила так. Я дуже рада, тому що я хочу, щоб вона була поруч якомога довше.
– Це мамине егоїстичне бажання.
– Мамине егоїстичне бажання, так.
– Вона буде нагодована, вдягнена і в шапці.
– Бачити хоча б її буду. Не хочу відривати поки що від себе. Володимир спокійніше до цього ставиться. Тобто він їй дав більше свободи — обирай, що ти хочеш. Вона вагалася, а потім сказала: “Ні, тут залишаюся, буду поступати тут”. Зараз просто обирає.
– Багато дітей їдуть з її класу?
– Мені здається, майже всі. У батьків можливість є. Але хтось залишиться, мені здається, все одно.
– Ви.
– Ми залишимося, так.
– Скільки побуту у вашому житті? Журналіст Михайло Ткач написав, що ось вже, здається, 10 місяців як родина президента тимчасово живе на президентській дачі.
– Він звітує щомісяця про це. Це його турбує — і це зрозуміло.
– Ви в курсі?
– Я навіть іноді заходжу на його сторінку. Дивлюся, що він там написав. Мені навіть це корисно. Він пише, о котрій годині президент виїхав з ОП — я можу звіритися, коли він приїхав додому. Це чудово, дякую їм за їхню роботу. Тимчасово мешкаємо на державній дачі. Я не можу сказати, що я в захваті від цієї ідеї була від самого початку — і зараз не в захваті. Коли ми все ж вирішили, що треба так зробити, я розуміла реакцію негативну. Я сама так реагувала. Але це вимоги державної охорони — ми нічого не можемо зробити.
Ми намагалися цього уникнути декілька місяців, навіть рік. Якимось чином зробити так, щоб все працювало, а ми жили в своєму помешканні. Не виходить. До всього звикаєш. Ми зробили мінімальний ремонт, тому що вперше, коли я туди зайшла – золоті люстри, мармурові ванни…Дачу будували для Леоніда Даниловича (Кучми – ред.), але він там прожив, як мені розповідали декілька місяців. Потім там 10 років мешкав Віктор Андрійович Ющенко і полишив цю дачу 2014-го. Глечики залишилися. Там є таке приміщення – басейн. Він не працює, тому що там аварійна ситуація і в нас, мабуть не вистачить коштів його відремонтувати. Ремонтували все інше за власний кошт. Треба було збити позолоту і пофарбувати в спокійніші кольори. Меблі в нас були, тому що ми переїхали після того, як продали свій будинок. Коли ми його полишимо, там можна буде мешкати іншій президентській родині, або, можливо, використовувати її для інших цілей.
– Дуже часто питають, чи робить Зеленська щось своїми руками? Чи готує вона сніданки?
– Я раніше не дуже часто готувала. Зараз готую менше. Але ж готую. Коли ти постійно на роботі, вдома постійно снідають тільки всі. І вечеряють декілька людей. Я не вечеряю майже ніколи. Вечеряють діти, чоловік. Раніше дітям готували окремо. Зараз всі разом їмо. Зараз є люди, які готують. Ми не питаємо, що в нас там є. Ми не робимо замовлень. Що дали – те і з’їли. Але там не лобстери. Можна не переживати. Сьогодні була яєшня і салат. І в такому руслі ми і живемо. Якщо дітям чогось хочеться, я їду в магазин і купую окремо.
– Про 40 машин охорони мені дуже цікаво.
– Я не знаю, хто це вигадав – цього немає. Я навіть запитала – можливо ми чогось не бачимо? Я спілкувалася з керівником Служби охорони – одна машина.
– Ви заходили у владу і біля Володимира були одні люди. А зараз цих людей немає. Залишилися одиниці. Це президент сам змінює команду, чи це результат інтриг навколо нього чи виживає сильніший? Як це відбувається на ваш погляд?
– Мені здається – все разом. Авжеж президент ухвалює рішення. Ті, хто відходять самі – це їхнє рішення.
– Є люди в оточенні президента, яких ви, м’яко кажучи, ненавидите?
– Ні, таких немає. Є ті, яким я просто не дуже симпатизую. І все. Але це мої особисті відчуття. Я не знаю, які вони професіонали, тому, можливо, я й помиляюся.
– Є такі, яким ви не довіряєте і говорите про це Володимиру Олександровичу? Ви застерігаєте його від якихось людей?
– Авжеж є. Якщо мене запитають, я можу сказати свою думку. Але я завжди думаю про те, що, можливо, я не знаю професійних якостей цієї людини і я зараз буду щось там розповідати і потім це може вплинути на її долю. Навіщо мені це робити? У Володимира Олександровича великий обсяг терпіння. Він може терпіти дуже довго. Тобто він може навіть ухвалити рішення про те, що вже все, і ще дати час собі на роздуми. І було на нашому шляху багато таких випадків, коли він роками давав людині останній шанс. І потім так боляче, але назавжди. Мені здається, він все бачить краще за мене, тому я тут можу не втручатись.
– Дуже часто закидають, що ми влаштовуємо теплі ванни політикам. Вам не здається, що оточення президента влаштовує йому теплі ванни: не договорює, обманює, підставляє?
– Іноді. Я не думаю, що це теплі ванни. Іноді бояться щось договорити до кінця, але він у фіналі все ж таки сам знайде відповідь. Іноді бояться за свою шкуру, тому що гонець, який приніс погану звістку – має бути страчений. Підставляють? Я все ж таки сподіваюсь – ненавмисне. В команді дуже важко постійно тримати на увазі. Люди іноді таки дурниці роблять, що ти взагалі не розумієш, як таке спало на думку.
Коли людина, афільована до Офісу президента, не закриває свій ресторан під час карантину, торгує, обслуговує, а потім говорить про те, що я нагодую лікарів за те, що я так зробив.
Публічно виступати і наголошувати, що так не можна – це не справа президента. Це добре, що є такі відгуки суспільства. Нікого це не влаштовує. Це не чесно. Так не можна робити. І добре, що ми всі це бачимо. Це погано.
– Я почала дивитися серіал “Слуга народу”. Чому він такий близький до того, що відбувається зараз в житті?
– Ми взагалі цей серіал не згадуємо. Робота над сценарієм велася тоді, коли…Це фантазія.
– Ви, як дружина, відчуваєте небезпеку біля Володимира?
– Біля нього завжди небезпека. Він людина, яка завжди “лізе на рожон”. Тому я не можу сказати, що зараз це більше, ніж колись. Зараз це, можливо, важливіше не втратити, тому що дуже багато процесів запущено, які мають мати продовження. І було б дуже сумно, якщо б ще зупинилося б в один момент. Про це він думає. А про особисту безпеку, рейтинг він думає менш за все.
– Ви готові до тюрми і суми?
– Не зарікайся, як кажуть. Мені здається, що такого не може бути. Є речі, які він ніколи не зробить. Якщо він цього не зробить, то і тюрми не буде жодної.
– Вас часто порівнюють з дружиною президента Горбачова Раїсою Максимівною. І говорять, що за рівнем впливу – ви саме та людина, хоч як би ви зараз ніжною і слабкою не прикидались. Говорять, що ви маєте великий вплив на президента. Де цей вплив починається і на чому він завершується.
– Можна було б відповісти, що, де починається, там і завершується. Але це була б не повна правда. Я розумію, звідки тут ноги ростуть. Володимир в багатьох інтерв’ю каже: моя дружина на мене сильно впливає. І я щоразу в нього питаю: “Навіщо ти це кажеш?”. Можливо впливаю емоційно. Але я впливаю на свого чоловіка, а не президента. Я йому нічого не раджу щодо його роботи, тому що, чесно кажучи, в мене вже не вистачає експертності. Порад президентові я не даю взагалі. Поради чоловікові можу давати. Він настільки впевнена в собі і самостійна людина, що я можу казати йому все що завгодно – він зробить все одно по-іншому. І те, що він став президентом – це приклад того, що я казала – не роби. А він зробив.
– Давайте поговоримо про зовнішній вигляд.
– У мене просто болюче це питання про сукні. Не через те, що мене хейтять. Чомусь усі вважають, що для того, щоб одягатись та гарно виглядати я користуюсь якимись державними коштами. Мені дуже важливо сказати, що це не так. У все, що я одягнена, це тільки мій клопіт та мої витрати. Як я виглядаю, можна критикувати. Я розумію, що я іноді допускаюсь помилок. Але це тільки мій вибір і я за це відповідальна.
– Ви ж особисто не бідна людина, правильно?
– Всі бачили мою декларацію. У мене вистачає можливостей самостійно вирішувати ці питання.
– Тобто ви якось вдягались до президентства і продовжуєте це зараз?
– Так, але зараз мені потрібно якось змінити вектор, тому що раніше я могла дозволити собі по-іншому виглядати. Зараз є критерії, яким я маю відповідати.
– Усі знають, хто вдягав Катерину Ющенко, мало хто знає або і ніхто не знає, хто вдягав Людмилу Янукович, дещо відомо про стилістів Марини Порошенко. А ви абсолютно сама?
– У мене є консультант. У нас із Володимиром одна стилістка на двох, тому що немає такого в Офісі президента, де будуть люди, котрі працюють тільки на мене.
– Ви кардинально змінили образ. Тобто два роки тому ви так не вдягались?
– У мене не було потреби вдягати ділові костюми щодня. Я могла ходити в джинсах. У мене творчий колектив.
– А коли ви зустрічаєтесь із іншими першими леді, ви що у них підглядаєте, вчитеся? Хто для вас ікона стилю?
– У мене з ними усіма дуже добрі стосунки. І чим більше ти зустрічаєшся, тим кращими вони стають. І це чудово, це завжди цікаво. Я не можу визначити для себе якусь ікону стилю. І це не тільки серед дружин президентів. Я взагалі для себе ніколи кумирів не визначала. Є образи, які ми всі знаємо. Наприклад, Жаклін Кеннеді в рожевій шапочці.
– Я запам’ятала цей «хрест» на сукні в дружини Еммануеля Макрона. Це було щось від мушкетерів.
– Взагалі вона смілива жінка. Під час нашого спілкування вона мені казала: «Не зважайте ні на кого. Це – ваше життя і вам його жити. Робіть так, як вам хочеться». Я не можу сказати, що я роблю так, як вона мені порадила, але вона вільна внутрішньо. Вона смілива. Ми можемо собі уявити за всі роки, які вона поряд із Еммануелем Макроном вислухала всього на світі і через різницю у віці, і її зовнішній вигляд постійно всіх не влаштовував. Мені ж здається, що вона просто не зважає на це. Вона робить тільки так, як їй хочеться.
– Вас у перший раз, коли Володимир їздив «дивитись в очі Путіну» не взяли із собою.
– Не те, що не взяли. На такі речі із дружинами не їздять. Дружини за сталою традицією супроводжують президентів під час офіційних візитів і інколи робочих зустрічей. Тому я і не хотіла туди їхати.
– Війна з РФ – це такий головний трек президента Зеленського. І я не просто так сказала про «подивитись в очі Путіну», тому що дуже часто цю «шпильку» вставляють Володимиру Олександровичу, мовляв: «вже подивися»? А як ви ставитесь до тих, хто на ти з президентом?
– Погано ставлюсь.
– Ви вірили у цю зустріч?
– Треба завжди сподіватись. Я знаю, що він їхав впевненим. Всі хвилювались і це було важливо. Я пам’ятаю нічний прямий ефір і я тоді не спала та дивилась. Всі довго чекали, більше двох годин. Тоді на одному із каналів люди почали переписуватись один із одним в чаті: вони спочатку сміялись, потім вітали один одного. Потім у чаті почали писати гімн України, потім хтось написав, що він піде собі бутерброд зробить. Така чудова атмосфера була у цю ніч. Я розумію, що він тоді був, як натягнута струна, але він може з цим впоратись. І я за нього не хвилювалась. Я хвилювалась про те, як пройдуть перемовини, що там буде.
– Ви вірите, що він принесе мир?
– Я дуже хочу. І я вірю. От коли це буде.
– І ви вірите в український Донбас?
– Потрібно вірити. Це ж наш Донбас. Є люди, які хочуть туди повернутись. Є люди там, які очікують, є інші люди. І як з цим бути мені здається час покаже. Але я вірю.
– Як президент переживає втрати на фронті? Я пам’ятаю, як загинув Журавель. Це – і донька з портретом, і батько.. А як для президента?
– Для нього це і є ідея фікс та ціль життя. Для нього це важко. Він не може рахувати десятками тисяч поранених і вбитих та просто спокійно дивитись на це, як на перебіг подій. Щоразу він дуже переживає, розбирається. Щодня надходять зведення і він читає. Дуже круто, коли там нічого немає. А коли є – починаються довгі телефонні перемовини з Міністерством оборони про те, що це і як це могло статись.
– Зазвичай все хороше, що відбувається в країні, належить всій країні, все погане – це проблема президента. Вам доводилось бути в ОП, коли на Банковій протести?
– Ні, не доводилось. Я там і не щодня буваю. Але це завжди неприємно по телевізору бачити.
– Як вам «зігування» ветерану?
– Я не бачила.
– Там йде людина із гвоздиками та молодик у балаклаві «зігує» ветеранові.
– Це ж провокація. Чому він у балаклаві? Тут важливо розуміти, хто і навіщо. Це свято ветеранів у будь-якому сенсі. Всіх ветеранів. Треба пам’ятати загиблих і зробити все, щоб ніколи цього не сталось знову. І навіщо у цей день дратувати одне одного, я не розумію.
– Вам буває соромно за чоловіка?
За чоловіка мені ніколи не буває соромно. А за президента взагалі ніколи. Я можу не зовсім бути щасливою через якісь його дії або слова. Але, як за мого президента, мені ніколи не буває соромно. Я розумію, наскільки важко буває йому робити те, що він робить. І мені здається, що це у нього виходить.
– Люди вважають, що два роки минуло і вони побачили іншого президента.
– Він не змінився, він завжди таким був. Я знаю його дуже добре. Просто настав час діяти. Можливо, у нього змінилась публічна риторика на жорсткішу, бо більше бути лояльним і посміхатись вже сил немає. Але він не змінився.
– Вас звинувачують у тому, що ви продаєте якісь продукти росіянам.
– Ми нічого не продаємо. Якщо ця історія цікавить, я можу розповісти, як це відбувається. Багато років у Каннах проходить телевізійний ринок і всі продакшини їдуть туди і представляють свою продукцію, контент, проєкти, формати. Усі спілкуються і є великі компанії, які можуть придбати твій контент – серіали, програми і потім займатись дистрибуцією. Ми багато років працюємо із шведською компанією. Продаються проєкти, тобто декілька продуктів одразу. Компанія, яка свій продукт хоче просунути на міжнародний ринок не має із цим продуктом бігати і всім його пропонувати. Є великі компанії, які цим займаються.
Наприклад, ви продали комусь квартиру, а він продав її іншим. І ви не можете бути незадоволеним, кому перепродали.
– Тому що дуже часто порівнюють із Липецькою фабрикою, ви розумієте?
– Маніпуляція у тому, що це зробити найпростіше. А можна під іншим кутом подивитись на цю справу і буде виглядати по-іншому.
– Вас ображає, що чоловіка називають коміком, клоуном?
– У тому контексті, в якому називають, це не приємно. Але той, хоча б раз мав дотик до цих професій, розуміє, що це важкі професії, якими може володіти зовсім не кожен. Якщо на це так дивитися, то я не бачу в цьому жодної проблеми. Він був коміком, це була його професія. Він не був клоуном, це – інша професія. Тобто люди, які називають його клоуном, хочуть образити цілу професію. Мене ображає, що, наприклад, ображають Кривий Ріг, цілий регіон. А це – майже мільйонне місто. І до них може хтось поставитись зверхньо. Так не можна.
– Тому що в тих людей, які це говорять, є певне уявлення про Кривий Ріг – це «ватники», це – не українці.
– По перше, це – козацький регіон. І можна посперечатись, хто там більший українець. По друге, так, дійсно це – російськомовне місто, тому що коли в 1953-ому будували «Криворіжсталь», безліч людей із всього Радянського союзу їхало туди. Вони розмовляли російською мовою. Так вже сталось. Але там, де я зростала, у мене було багато сусідів, які розмовляли українською і все було чудово. Мені взагалі не дуже подобається тенденція ділити українців на хороших чи поганих. На тих, хто «натуральний» і на тих, хто «ненатуральний». Це – погана тенденція і так не можна робити. Ми всі різні. У нас безліч регіонів в країні. І якщо ми шукатимемо різності, ми ні до чого не дійдемо. Ми маємо шукати те, що в нас однакове. І це нас буде об’єднувати.
– Завжди питають, як родина чоловіка сприйняла, але я запитаю, що говорила ваша мама. Чи казала вона: мені здається, що ти не за серйозну людину виходиш заміж?
– Була одна така розмова: «Ти впевнена? І чим він буде займатись? Зараз КВН закінчився і що?». Я кажу, що він щось вигадає, не бійся. Мама сказала, «ну добре, якщо ти так кажеш». А потім одразу після весілля, коли вона побачила його у дії, як чоловіка, як людину, яка про мене піклується, який взяв на себе якусь частину побуту, поки я народжувала дитину в Кривому Розі, він тут робив ремонт у нашій першій квартирі. І все. Це – вже кохання на все життя. І зараз я не знаю хто, чи він її рідний син, чи я її рідна донька. Зараз є постійні мені дорікання, мовляв, «ти не так з ним розмовляєш, навіщо ти так сказала, так не красиво».
– Коли ваша мама дізналась, що він іде в президенти?
– А я не пам’ятаю, коли ми сказали. Вже перед виборами.
– Але ніхто не радів?
– Всі були перелякані. Ну тобто для всіх, це було як? Яким президентом, чому?
– Є в родині хтось, хто не дозволяє Володимиру відірватись від землі, хто говорить йому, що він не те робить, треба по-іншому?
– Ми всі так. Бідна людина не може розслабитись навіть вдома. У нас немає ніякої субординації через те, що він президент. Вона не з’явилась. У нас є родинні нормальні стосунки.
– Подейкують, що тато президента нав’язав міністра освіти.
– Це – брехня. Я коли про це почула, мені здалось, а може я чогось не знаю. Я запитала прямо і мені сказали, що ні. Так, Олександр Семенович має стосунок до вищої освіти, він працює в університеті в Кривому Розі. Але я навіть не можу собі уявити ситуацію, в якій це могло б статись. Що це? Тобто під час телефонної розмови набрати сина і сказати: “Постав міністром?!”.
– Ви часто спілкуєтесь?
– Проблема у тому, що свати живуть в Кривому Розі.
– Пишуть, що у вас великі багатства. Я не розумію, чому президент не може перевести до Києва батьків.
– Ні, вони живуть в Кривому Розі досі. І тато хоче працювати доти, поки у нього вистачить сил. Мені здається, що мама б хотіла бути поближче до сина, але поки що такої тенденції немає. Але вони були у нас буквально вчора, гостювали декілька днів та поїхали додому.
– Чим будете займатись через три роки? Ви заглядаєте туди, що буде після державної дачі?
– Я, коли сказала, що мрію про свій будинок, отримала купу неприємних відгуків. Але від цієї думки не хочу відмовлятись. Це – нормальна мрія кожної людини. Я хочу, щоб поруч зі мною були діти, а можливо і онуки. Хочу якесь гніздо. І якщо мені вдасться щось побудувати, я буду щаслива. Але це не тільки про матеріальні цінності. Я хочу щось встигнути зробити за цей час, який ще є. Є великі плани і я починаю все швидше бігти – треба прискорюватись. Багато чого ще треба зробити. Я намагаюсь втриматись у своїй професії. Я менше часу зараз можу витрачати на роботу над сценаріями. А це погано, бо сценарист має працювати щодня. Сподіваюсь, що якось можна буде надолужити. Але все ж таки, у мене є чоловік і він капітан нашого корабля і ніхто не знав, що він нас заведе у цю гавань, у якій ми зараз. Але можливо, він нам ще якийсь сюрприз приготує. Будемо очікувати, що він там собі ще придумає.-
– Заручники?
– Я б не сказала. Це – цікаво. Раніше я більше нервувалась і завжди була у стані: «Боже, коли вже буде спокій». Це ж неможливо. Але ніколи не було спокою. Постійно щось нове, екстраординарне.
– Раніше, це – до цих двох років?
– Завжди. Тобто, коли створювався «Квартал» – це ж було так: у нас було весілля і він сказав, що поїхав до Києва, бо у нього була ідея. А через місяць ми вже зняли перший випуск.
– У вас були легкі гроші чи вони вам тяжко діставались?
– Вони діставались, я б не сказала, що тяжко. Бо тяжко, коли ти не хочеш, але працюєш. Працювали завжди залюбки, на себе. Я пам’ятаю, коли у нас були перші репетиції, всі розходились тоді, коли вже просто не було сил стояти на ногах. Це була 10-12 година ночі. Тобто розходились, щоб поспати десь. Тоді всі знімали житло. І потім зранку одразу збирались, щоб бігти. Ніколи не було вихідних.
– А як діти переживають цей новий статус?
– Усім потрібно призвичаюватись. Можливо, за два роки вони починають звикати.
– Гуляти під охороною – це ще те задоволення..
– Олександра це все боляче одразу сприймала, протестувала і не хотіла. І зараз постійно є дорікання, чому ви мені таке життя обрали, я не хочу. Але, що ти зробиш. Якось призвичаюються.
– А малий?
– Малий щасливий. Йому подобається.
– Чоловіча компанія?
– І чоловіча компанія. Це – його найкращі друзі, йому подобається.
– Ви з усіма людьми дуже швидко сходитеся?
– Мені хочеться, щоб поруч були хороші люди. І, коли так співпадає, я щаслива і ці люди зі мною потім довгий час. Я до всієї цієї ситуації в першу чергу ставлюсь, як до роботи. Я можу сказати, що за ці останні два роки, я надолужила ці навички про те, щоб знаходити спільну мову з різними людьми. Я раніше була більш закритою людиною. Зараз майже кожного дня, я маю з кимось новим зустрітись, побачити нову людину і зробити так, щоб ми розуміли один одного. Тобто ці навички мені теж додались в останні два роки.
– Хочу зауважити, що це ваше перше телевізійне інтерв’ю.
– Так, і дякую вам.
