Командир артилерійської батареї окремої десантно-штурмової бригади старший лейтенант Павло у Збройних Силах України вже близько чотирьох років і встиг зарекомендувати себе як досвідчений командир.
Більш докладно про нього розповідає «АрміяInform».
Хлопець народився в Запоріжжі, здобув вищу освіту, пов’язану з обслуговуванням, експлуатацією та конструюванням металообробних верстатів, а після строкової служби у частині ППО навіть встиг попрацювати за фахом на підприємстві. Дід та батько Павла свого часу також були військовими (батько військовим льотчиком. — прим.ред.), тож рішення підписати контракт із ЗСУ у 2019 році не стало випадковістю. Завдяки здобутій раніше вищій освіті хлопець зміг потрапити на курси лідерства в одному з військових вишів, отже, у 2020 році вже отримав звання молодшого лейтенанта.
— Після закінчення курсів лідерства я одразу потрапив до окремої десантно-штурмової бригади на посаду командира артилерійського взводу, брав участь в ООС, — розповідає офіцер. — Початок широкомасштабного вторгнення я зустрів вдома. На той час я лікувався після перелому ноги, але одразу вирушив до рідної частини. Враховуючи стан та те, що частина вже воювала, мені доручили виконувати обов’язки начальника штабу окремої бригадної артилерійської групи, а тимчасові обов’язки командира ОБрАГ виконував інший молодший офіцер. Нашим завданням було організувати приймання мобілізаційного резерву. Приблизно за два тижні, після розгрому колон російської артилерії, що рухалася з Херсонщини на Миколаїв, у нас з’явилося й перше озброєння. Я із хлопцями привів до ладу та потім успішно використовував п’ять гармат Д-30, інші відмобілізовані підрозділи ОБрАГ отримали та відновили кілька САУ «Нона-С» та «Градів». До речі боєкомплект ми також частково використовували трофейний.
Згодом хлопець разом з відмобілізованими та трьома гарматами прибув до рідної бригади, яка тоді воювала на Луганщині. Тут особовий склад вже розподілили по підрозділах, а нові розрахунки гармат проходили бойове злагодження вже безпосередньо під час бойових дій.
— Під час тодішніх боїв після відпрацювання бойового завдання ми одразу змінювали позицію, але щільність російського вогню була настільки шалена, що неодноразово самі попадали під вогонь у відповідь. Тоді з’явилися перші поранені та навіть була пошкоджена гармата. На нас полювали, бо наша робота дуже дошкуляла ворогу, — наголошує артилерист. — Одного разу нам вдалося зупинити та знищити колону з 13 ворожих танків. Того дня ми отримали команду на ведення вогню одразу з трьох гармат та зробили сім залпів. Після кожного ми отримували корегування, бо ціль була рухома. Втекти тоді вдалося лише одному російському танку.
Ворог не пробачив артилеристам такої поразки, і того ж дня, під час розгортання нашої арти на іншій позиції, накрив хлопців щільним артилерійським вогнем, але вдача тоді була на нашому боці, тож ніхто не постраждав.
Вище командування помітило успіхи молодого офіцера, і вже наприкінці травня 2022 року він очолив мінометну батарею в одному з лінійних батальйонів з’єднання.
— Спочатку начальник артилерії бригади сказав мені, що це призначення тимчасове, але коли командир батальйону особисто відвіз мене до розташування мого нового підрозділу й відрекомендував колективу, а згодом я офіційно прийняв справи та посаду командира, зрозумів, що «немає нічого більш постійного, ніж тимчасове», — усміхається Павло. — Перші бої тоді були доволі важкими. Ми прикривали нашу піхоту з мінімальних дистанцій на Лиманському напрямку. Найважчим був момент тимчасової втрати зв’язку з КСП батальйону. Ми щойно змінили своє місце дислокації, бо ворог трохи продавив нашу піхоту, й чекали подальших вказівок на відкриття вогню. Я не знаю, чому певний час зв’язку не було, але коли комбат нарешті вийшов на нас і поставив завдання, усі видихнули з полегшенням.
Після боїв на Лиманському напрямку підрозділ Павла на певний час вивели на відновлення, й тоді він встиг навчити командирів розрахунків користуватися відповідними артилерійськими програмами на планшетах. Це дозволило зробити кожний міномет окремою, незалежною бойовою одиницею.
— Коли ми заходили в Лисичанськ, я запропонував командиру, щоб мої міномети працювати як самостійні одиниці з різних позицій. Я був переконаний, що це дозволить вести постійний вогонь по ворогу, навіть якщо по одній із позицій буде вестися вогонь. Того разу він мене не послухав, тож ми замаскували три міномети і непоміченими вели вогонь з однієї позиції дев’ять діб. Але все колись закінчується. Ворожий обстріл розпочався під час нашої роботи, тоді я зазнав поранення у спину, — пригадує ті події військовий. — Мені пощастило, що уламок застряг у м’яких тканинах й не наробив шкоди. Наш медик витягнув його, перев’язав рану, і я повернувся на позицію. Того дня моїй молодшій доньці виповнився рік від дня народження…
Після Лисичанська підрозділ передислокувався під Білогорівку. З його слів, там у росіян контрбатарейна боротьба була налагоджена доволі непогано. Одного разу ворог крив їхню позицію близько двох годин поспіль. Ворожа відповідь прилітала по позиціях мінометників доволі регулярно, але завдяки рішенню розосередити розрахунки (цього разу командир погодився з пропозицією. — Авт.) вони мали змогу нищити ворожі цілі 24/7.
Нині Павло зі своїм підрозділом тримає оборону на одному з гарячих напрямків фронту — Мар’їнському. За цей час ворог неодноразово намагався проводити масовані штурмові дії, але наші військові кожного разу ламали його плани.
— За час боїв на цьому напрямку був випадок, коли ми відстріляли всі наявні на позиціях боєприпаси. Через рельєф місцевості вести вогонь було доволі складно. Також вражала поведінка росіян. Вони майже ніяк не реагували на вибухи навколо себе. Після того, як ми з коптера побачили, що вони почали закидати наші окопи гранатами, висадили туди все, що було… — нахмурює обличчя офіцер. — Під час ворожих штурмів наша артилерія та міномети майже не замовкають. Ми онлайн бачимо велику кількість ворожих втрат. Після нашої Перемоги в так званій сирій зоні та в районі ворожих позицій потрібно буде проводити окремі місії щодо розмінування й евакуації та ідентифікації тіл загиблих.
Після війни воїн мріє повернутися додому та виховувати своїх чотирьох доньок, які нині з дружиною очікують на повернення батька в рідному Запоріжжі.
Як повідомляло Інше ТВ, Миколаївська бригада ДШВ – в обличчях: народжений для війни 25-річний капітан
