Найкоштовніший наш скарб – це люди. Люди, які стали на захист нас і нашої землі.
Із зрозумілих причин зараз ми не можемо назвати їх імена – тільки псевдо. Але разом з пресслужбою 123 бригади Тероборони ЗСУ будемо про них розповідати.
«А як можна звільнитися?», – перші слова, які жартома сказав цей гарний і вправний вояк, коли зайшов до укриття. Далі був дружній сміх побратимів.
«Сірко» є легендою бригади, тим, на кого рівняються, і жоден не відмовився йти на завдання, коли в бойовій групі був Сірко.
«Гарне псевдо, – говорить заступник командира роти, – ми пам’ятаємо отамана Івана Сірка. Ім’я, оповите ореолом непереможності. Московія завжди намагалася всіляко очорнити це славне ім’я, вживляючи в літературу і побут наратив про кличку собаки».
«Сірко» призвався 24 лютого 2022 року – в перший день зрозумів, що не зможе відсиджуватися вдома, оскільки має славний рід, козацьку кров і відповідальність за сім’ю і Батьківщину.
Говорить мало. Дуже боляче згадувати жахіття війни, обстріли, загибель побратимів. Але про один з боїв, який організували герої «Борода» і «Вишня», і який був дуже результативним, розповів.
«Я кулеметник, і мій важкелезний «пекач» (кулемет) завжди зі мною. В тому бою я прикривав пацанів. Для росіян наша поява була несподіваною, і вони не встигали приходити до тями…
З ангару вийшов біляво-рудий росіянин, без бронежилета, автомат в руці, форма не камуфльована, вийшов, наче прогулятися. «Пекач» свою справу знає. За секунду з-за рогу вже вибіг ще один окупант. Жалю до них немає», – каже «Сірко».
Кулеметник каже, що за ці півтора роки у нього було безліч моментів, коли прощався з життям, і тоді він згадував батька, маму, дитину, дружину, рідних йому людей. І, звісно, про побратимів.
«Строкову я проходив в «79-ці», багато чого там побачив. Служив на контракті в ДСНС пожежним, теж надивився вдосталь. Але не було такого колективу, в якому я тепер служу, – ці люди стали мені рідними. Це і є моя друга сім’я, з якою я буду до нашої Перемоги!», – каже тероборонівець.
Миколаївські тероборонівці: Chester (ФОТО)
Як пастор став капеланом: історія Євгена Мініна з Миколаєва
