“Було два місця, де людей утримували – підвал і яма”, – голова Шевченківської ОТГ Пилипенко розповів про три місяці у россійському полоні


15:2215.06.2022

Голова Шевченківської ОТГ на Миколаївщині Олег Пилипенко був захоплений россійськими окупантами на початку березня, коли віз хліб до одного із сел громади. Лише через 3 місяці, 10 червня Пилипенко обміняли.

Що було з ним у полоні, Пилипенко розповів в інтерв’ю «Преступности.НЕТ».

-Як ви потрапили в полон?

-Те, що ми допомагали нашим Збройним силам, в питанні місцезнаходження зброї, бригад, передавали нашим воїнам цю інформацію, я думаю, що росіяни були в курсі цього. Те, що ми відслідковуємо ці колони, склад цих колон, їхню дислокацію, і наводимо ракетні удари на ці колони, вони могли здогадуватись. Що це десь виходить від когось із жителів, або керівництва громади. Я так думаю, що, можливо, за мною велося певне полювання. В тому числі не відкидаю, що це міг бути не збіг, коли нас обстріляли з гранатомету.

10 березня був перший день, коли ми отримали перший вантаж продуктів, в тому числі свіжий хліб. Нам хлібозавод відгрузив велику партію хлібу. Зрозумійте правильно, у нас 15 днів громада не отримувала продуктів, не було заводу в більшості пунктів. Ми розподілили по машинам, хто в які населені пункти провозить. Я взяв на себе функцію везти у селище Любомирівка, біля якого постійно їздять окупанти. Це було 16:30, було ще видно. Ми сподівалися проскочити, тим більше, що розвідка дала попередню інформацію, що можна їхати. Я визвався це робити і, нажаль, ми потрапили у засідку. Я не можу сказати, чи це вони спеціально нас там чекали, чи, можливо, це когось іншого. Ми потрапили у засідку, потрапили у той військовий підрозділ, чиї військові загинули від тих ударів по координатам, які були скинуті, в тому числі, з мого телефону.

-Хто з вами був?

-Зі мною був мій водій Володимир Хваль. Це дуже літня особа, йому майже 69 років, він також потрапив зі мною в полон. Він дуже мужньо пройшов цей шлях, я завдячую йому за те, що вижив там. Він був обміняний 23 березня, тобто на 14 день. Він був перший, хто був обміняний на миколаївському напрямку.

-Як засідка виглядала технічно?

-Дуже просто, є міст через канал, ти тільки по цьому мосту можеш проїхати, і плюс ти не можеш машиною якось розвернутись і пробувати втікти. Вони просто вискочили з різних сторін, їх було четверо. Вони зупинили машину, зробили догляд по тому, що ми перевозимо. Машину на наступний день БТРом завезли в Любомирівку, без нас, звичайно. На той час Любомирівка була під окупацією. В машині, коли її завезли в село, була якась ще кількість продуктів – мука, наприклад. Ще залишались підгузки, соняшникова олія. Звичайно, що хліб не потрапив до людей. Але хоча б щось потрапило. Єдине що, нікому інформацію по нам не дали, а нам дали можливість в’язатись з сім’єю на 13 день.

-Коли була засідка, вони одразу вас впізнали?

-Ні, у них процедура одна – вони завжди наставляють зброю, вимагають документи. У мене було з собою водійське посвідчення. Нас двох забрали, спочатку, звичайно зв’язаними, і з зав’язаними очима завезли в їхній мобільний центр, а потім вже з настанням темної пори доби відправили на Чорнобаївський аеродром для того, щоб убезпечити, щоб я не втік, мене босим перевезли. Це був березень, досить холодно, в мене були певні наслідки поїздки для ніг не дуже хороші.

В Чорнобаївці, зрозумійте правильно, коли ти потрапляєш у полон до того підрозділа, який поніс втрати від твоєї діяльності, ну… Хорошого очікувати не приходилось. Не хочу детально зупинятись, як це проходило, я думаю, багато військовослужбовців, які потрапили в полон, розуміють, що там не курорт. Певні наслідки для здоров’я я отримав. Якщо чесно, я думав, що живими ми звідти не вийдемо.

В цей самий момент в штабі в Чорнобаївці дві різних структури, одна – це десантники, яки хотіли нас просто ліквідувати, а друга – це військова поліція, яким поставили задачу налагодити канал по обміну військовополоненими, і в мені вони бачили людину, яку можна вигідно поміняти. Вони між собою вже почали з’ясовувати стосунки, у кого більше прав на в’язня, почали дзвонити своєму керівництву. Потім все-таки військова поліція вирішила, що мене можна вигідно поміняти.

БУЛО ДВА МІСЦЯ, ДЕ ЛЮДЕЙ УТРИМУВАЛИ – ПІДВАЛ І ЯМА. ПРОСТО ВИКАПАНА ЯМА НА ДВОРІ.

-Які умови були в полоні?

-Я скажу так. На той момент в Чорнобаївці, це був як штаб, туди звозили всіх полонених, яких ловили на Миколаївському напрямку. Це могли бути люди, які потрапили в полон десь там в районі Олександрівки, Снігурівки. Вони потрапляли всі туди, з ними проводили допити офіцери, визначали для себе рівень, тобто фільтрували їх – кого відправляти на Крим, потім в росію, з ким далі продовжувати допити. Плюс там також утримувались люди з навколишніх сіл, мирне населення, яке потрапляло з різних причин – давали інформацію про рух колон, або іншу.

Спочатку у нас був підвал. Взагалі було два місця, де людей утримували – підвал і яма. Просто викапана яма на дворі. Зверху могла бути палатка. Ну просто дуже велика кількість людей, а їх не було реально де утримувати. Звичайно що з харчуванням на початку війни у самих росіян були проблеми, я вже не кажу, щоб годували полонених. Це був стакан чаю гарячого і якісь армійські галети.

Нас з водієм розмістили в кімнатці два на три метри. Там були нари, на яких ми спали. Ця кімнатка знаходилась безпосередньо в штабі, бо на допити мене досить часто водили, тим більше, що дві різні структури проявили цікавість. Тому ми були в кімнатці весь час, крім першого дня, з 11 по 16 березня ми були на території цього штабу.

-А потім?

-16 березня наші ЗСУ завдали дуже серйозного удару по позиціям окупантів. В наслідок цього удару навіть прозвучала команда: «Всім в укриття!». Нас як в’язнів, звичайно, залишили там, де ми були. Потім, ви знаєте, рвалися снаряди зовсім поруч. Один із снарядів потрапив в машину з боєприпасами, яка була припаркована біля кімнатки, де ми були. Машина почала горіти і ці снаряди вибухали. Знаєте, у нас там вже і стеля обвалювалась, я думав, ще трохи і все. І потім прозвучала команда: «Евакуація штабу», вони евакуювали всіх, в тому числі і полонених, досить оперативно. При цьому, ця колона, коли вона рухалася, вона ще кілька разів потрапляла під артобстріли. Тобто, з однієї сторони, знаєте, я радий за Збройні сили і їхню влучність, але не дуже хотілось вмерти від їхнього снаряду.

Нас повезли в Нову Каховку, у них там такий Центр оперативного командування по цьому напрямку. Туди звозили багато військовополонених з усіх напрямків. Потім, я так розумію, деякі підрозділи повернулись на Чорнобаївку, тому що вони не кидали цей плацдарм. Із хорошого в Каховці уже не було побиття, було більш менш нормальне відношення, плюс, мені надали медичну допомогу. Мене направили до шпиталю. Завядки цьому я дізнався про деяких наших військовослужбовців, які потрапили у полон. Коли ти дізнаєшся про те, як вони самовіддано боролися, як їх захоплювали у полон, при цьому вони не збирались здаватись… Тобто людина, вже охоплена полум’ям, відстрілюється з палаючого танку, прикриваючи відхід механіка танка. Тобто не гасить на собі вогонь, а в полумі відстрілюється. Ці люди викликають величезну повагу, я радий, що по багатьом людям вдалося цю історію почути, я збираюся потім це все доносити людям, бо люди заслуговують поваги. До речі, ця людина була обміняна. Вона вже у нас.

-В Новій Каховці де вас розмістили?

-Це були приміщення Національної поліції, там намагались зробити народну поліцію. Там утримувалися цивільні, місцеві, або ті, яких привозили. Поряд були ще ангари, де утримували військовополонених. Їх там довго не утримували, вели на допит, потім в Крим, потім уже росія. Тобто ті, які в перші дні потрапляли в полон, дуже часто вони опинялись в росії, буквально через 5-6 днів.

Вдалось вийти на контактну особу, це мій друг. Потім уже в контакті з губернатором нашим і з народними депутатами створили канал обміну, був перший обмін, коли обміняли мого водія. Це було 23 березня, в 25 березня обміняли військовослужбовців. Я вийшов на друга… Скажімо так, це була перша людина, якій я зателефонував, потім була ще дружина.

 Крім того, що вони хотіли вас обміняти, яка була в них ідея: вони хотіли вас переманити до себе, чи хотіли, щоб ви були їх інформатором?

– Основний момент був, який їх цікавив – це саме обмін мене на одного з їхніх старших офіцерів, тому що вони вважали мене комбатантом. Але, скажімо так, певні вимоги, які вони висували, були складно виконувані.

 Про які вимоги йде мова?

– Особа, на яку вони хотіли мене обміняти. Потім декілька разів змінювалися пропозиції щодо обміну. Весь цей час я утримувався в Новій Каховці. Мого водія поміняли і в камері я залишився сам. Із хорошого – із сусідніх камер мені передавали книжки. Як людина, яка звикла до щоденної активної розумової праці, коли тебе лишають повністю без можливості знати новини, читати, без можливості навантажувати свій мозок, починаються деградаційні процеси. Я намагався підтримувати в’язнів із сусідніх камер. В тому числі там був секретар Новокаховської міської ради (Дмитро Васильєв, провів у полоні 46 днів, – ред.), його випустили перед 1 травня. Там були люди, які в 14-15 роках допомагали наших військовим, волонтери. Також були і кримінальні елементи, яких затримали ще до вторгнення і окупанти не знали, що з ними робити. Українське законодавство вони не признавали, а російське ще не діяло. Тільки починала формуватися окупаційна поліція і вони не знали, що робити з цими затриманими.

ТАЙСЬКИЙ МАСАЖ, АЛЕ ЗАМІСТЬ ТАЙЦІВ ТАМ БУЛИ БУРЯТИ

 Що від вас хотіли на допитах? Про що питали?

– Допитів в такому вигляді, як вони в Чорнобаївці, вже не було. В Чорнобаївці хотіли дізнатися, де розміщені позиції ЗСУ на території моєї громади. Але на початку березня всі військові зайняли кругову оборону Миколаєва. І наша ОТГ була фактично сірою зоною, на території якої не було українських військових. Росіяни не вірили, чомусь вважали, що я знаю, як переміщаються наші мінометні підрозділи. Але я цією інформацією не володів, бо був звичайним головою ОТГ і не мав доступу до такої інформації.

Звичайно, коли тебе запитують і не отримують бажану інформацію, відбуваються певні процеси, про які я зараз не хотів би говорити. Починаючи з 17 березня, більше пішла робота в гуманітарному напрямку. Вони запустили процес по обмінам, я знав про деяких людей, які потрапляли в списки на обмін. Знав про їхню долю, при яких обставинах вони потрапляли в полон. По деяким нашим людям, які загинули в ході бойових дій, також певну інформацію чув і стараюсь законспектувати зараз, щоб її узагальнити. Тому що по багатьом своїм Героям Україна навіть не знає, як вони загинули, як шли до останнього, прикриваючи відхід своїх побратимів.

Новокаховський період у фізичному плані пройшов спокійно. Я трохи окріп, підлікувався. Ті друзі, з якими я потоваришував, які знаходилися у сусідніх камерах, коли їх відпустили, передавали мені фрукти, елементарні засоби гігієни.

 А як годували у Новій Каховці?

– У порівнянні з Чорнобаївкою Нова Каховка в цьому питанні була більш організована. Їсти можна було, коли в тебе нічого не має. Місцеві мешканці, яких затримали, і які отримували передачі від рідних, відмовлялися від тюремної їжі. Іноді були такі періоди, коли приготували їжу на 50 осіб, і в цей момент привезли ще 20 військовополонених, тому могло не вистачати. В середині травня годувати почали три рази на день. Певно, у них пройшла якась ротація, і з’явилося інше керівництво. І ситуація з їжею покращилася.

 Окрім допитів на вас морально давили, дезінформували, намагаючись переманити на свою сторону?

– Моральний тиск був на багатьох людей. Їм окупанти доносили певні обривки інформації, могли дати місцеву газету, де описувалися події в Маріуполі, здача військовослужбовців в полон. Їм це подавалися в контексті, мовляв, бачите, що ваші масово здаються в полон. Це звичайна їхня тактика. Незважаючи на те, що я обмежено отримував інформацію, все ж були у мене канали отримання інформації. В тому числі від в’язнів із сусідніх камер. У нас була своя система. Ніколи не думав, що людина з трьома вищими освітами буде змушена перегукуватись, перестукуватися по батареям, передавати записки. Але це також досвід і він є.

Загальну ситуацію в світі, Україні, в тому числі по моїй Шевченківській громаді я знав. Можливо, недосконально. Але коли ти знаєш хоча б загальну інформацію, вже легше витримати їх тиск.

 Пропонували перейти на їх сторону?

– Напевно, таке бажання у них було. Але коли вони побачили, що протягом двох місяців я утримував свою принципову позицію і не йду на контакт… Як правило, вони обіцяють відразу тебе звільнити, знайти роботу, гарантують особисту і майнову безпеку.

 А коли ти кажеш ні?

– Вони пропонують, ти не згодився. Наступного разу можуть через місяць знову повернутися до теми.

 А хто з вами спілкувався? Спецслужби чи військові?

– Вони завжди представлялися як військова поліція. Я спочатку думав, що це їхня служба безпеки. Але пізніше я стикнувся з представниками ФСБ і зрозумів, тоді то була не ФСБ. Психологічно намагаєшся аналізувати людину і робиш висновок, здогадуєшся, яку структуру вона може представляти.

У Новій Каховці люди потрапляли в полон різні, займалися ними різні структури. І по-різному, в залежності від рівня їх цікавості для російської сторони, по-різному були підходи і засоби впливу. Пропонували деяким нашим хлопцям дати інтерв’ю.

– А вам пропонували записати таке відео?

– Не думаю, що ви бачили таке інтерв’ю зі мною, тому зробимо висновок, що я витримав натиск. Були в них певні спокуси в цьому питання. Все ж ця війна не лише військового плану, а і інформаційного. Спроби у них були, але вони були невдалі.

– Вас били?

– Давайте скажемо так: тайський масаж, але замість тайців там були буряти. Іноді були калмики, іноді європейського типу люди. У мого водія, якого не били, але він бачив те, що робили зі мною, після обміну стався інсульт. Він намагався по-батьківськи мене обходити, зігріти, бо було дуже холодно. І він ще потім перехворів на запалення легень.

– Що відчуває людина в моменти, коли розуміє, що зараз її будуть бити? Особливо, якщо є варіант цьому запобігти і надати їм певну інформацію.

– Їх задача була не в тому, щоб отримати інформацію, бо я нею не володів, бо це специфічна інформація, якою володіють військові. Їх мотивація була в тому, що вони отримали людину, яка була причетна до загибелі їх підрозділів. Це не був допит заради інформації. Це було просто побиття в багатьох складних формах і проявах.

– Було страшно?

– Я думаю, їх більше злило, що я намагався не подавати звуків в такі моменти, і це їх злило. Бо, як правило, люди по-різному реагують на такі речі. І коли удар за ударом ти мовчиш, вони думають, коли ж ти зламаєшся. Я внутрішньо налаштувався, але здоров’я вони мені попсували багато. Але нічого, все зажило. Пальці цілі. Були обморожені ноги, пальці на ногах вдалося врятувати. Реабілітацію я у них проходив. Самі побили, самі підлікували.

ВОНИ ВВАЖАЛИ, ЩО НА ПІДВНІ ТА СХОДІ ДУЖЕ ВЕЛИКА ПІДТРИМКА ПРОРОСІЙСЬКИХ НАСТРОЇВ

– Опишіть російського окупанта.

– Я би їх поділив на два типи. Перший тип – це ті, які на передовій. У них дуже багато агресії, тому що вони бачать свої втрати, плюс, їм накручують, що потрібно помститися за товариша. І є ще окремо ті, які в тилу. Вони більш емоційно врівноважені. Але і серед них є різні люди. Тому їх стараються змінювати. Насправді, про типового окупанта можуть розказати люди, які знаходяться на окупованій території.

– Чи вірять вони у власну пропаганду?

– До того, як потрапити в полон, я не розумів, чому така велика кількість людей повірила в їх пропаганду, і напала на країну. При чому назвала це не війною, а спецоперацією. Будучи там, маючи змогу читати їх пресу, аналізувати, що саме і як їм доносять… Для звичайного українця Маріуполь росіяни захопили. Для звичайного росіянина Маріуполь росіяни звільнили від нацистів. Одна й там сама подія з різною інтерпретацією.

– Але ж військові розуміють, що відбувається, яка ситуація.

– Військові розуміють, яка ситуація, вони розуміють чітко своє завдання, яке вони виконують тут – повністю окупувати територію.

– І як вони до цього відносяться? Чітко як військові виконують наказ, чи з певним бойовим духом?

– Я не берусь судити в цьому питанні. Тут все досить складно. Дехто прийшов чітко підготовленою пропагандою основою, яка базується на тому, що наші діди воювали с фашистами, а зараз Україну захопили неофашисти. От вони нас звільняють від нацистів, бандеровців, айдаровців.

-У вас був з ними цей діалог, де вони казали: «Ми вас звільняємо від неонацистів?». У вас була змога сказати їм, що це все неправда?

-Я був не в тому становищі, щоб вести такі філософські бесіди, тим більше, що звичайні солдати, які там охороняють тюрьму і під конвоєм водять тебе кудись, вони не налаштовані на такі розмови. Думаю, що офіцери чітко розуміють свої завдання і розділяють де пропаганда, а де конкретні військові питання. Багато в чому, в ході бойових дій, вони отримали для себе певні несподівані висновки. Чому вони для себе назвали це «спецоперація»? Тому що вони вважали, що на Півдні, на Сході дуже велика підтримка проросійських настроїв. Можливо, вони спиралися на якісь соціологічні опитування, можливо, керувалися результатами по останнім виборам, коли були підтримані певні політичні партії. Не берусь судити на основі чого були зроблені такі висновки.

-Вони розуміють, що їх обманули?

-Вони це зрозуміли на другий день. Коли дішли до Миколаєва. Коли не зрозуміли, чого Херсонську область проїхали практично без проблем.

-Спротиву не було?

-Спротив там був окремими підрозділами, які дуже вдало за допомогою, у тому числі авіації, всі ж пам’ятають, як їхні колони потрапляли під обстріл. Дужа багато наших військових опинилися в оточенні і виходили звідки. Дуже багато місцевого населення допомагали нашим військовим, у тому числі, є певна частина населення, яка потім доносила цю інформацію оккупантам.

Я ЗАВЖДИ РОЗПОВІДАВ, ЩО У МЕНЕ ВСЕ НОРМАЛЬНО, ЩО ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ. ВОНА, ЯК МУДРА ЖІНКА, РОБИЛА ВИГЛЯД, ЩО ВІРИТЬ

-Щодо полону. Ви на початку розмови сказали, що думали, що живим вже не повернетесь. Як це жити з такою думкою три місяці?

-Насправді, ця думка з’явилася у мене у перший день. На третій день вона тільки посилилася. Коли вони між собою домовилися про те, яка структура буде далі «опікуватися» військовополоненими, в самій Новій Каховці почали лікувати, почалося нормальне харчування, нарешті припинилися морози, бо ми десь сім днів були у приміщенні, де температура була нижче нуля. Якби тоді там продовжувалося так само як у Чорнобаївці, то навіть фізично сильна людина витримала б днів десять.

-Тобто у Новій Каховці ви зрозуміли, що шанс на життя є?

-Так. Плюс, почав працювати канал обміну. Вдалося обміняти мого водія і для мене це була особиста душевна перемога, тому що я бачив наскільки йому було важко, мені самому було дуже важко.

-Щодо звʼязку. Ви сказали, що ви отримали його на 13 день. Як, можете розповісти?

-Коли вони вирішили, що через мене можуть встановити звʼязок з кимось із Миколаївської обласної адміністрації і запропонувати варіант обміну військовополоненими, то перші кілька телефонних дзвінків зводилися до того, що мене вивозили із зав’язаними очима десь за місто і там давали подзвонити другу. І там вже, за компанію, дозволили повідомити дружині, сказати, що я живий.

-Як вона відреагувала на ваш дзвінок?

-Зрозумійте правильно. Коли чоловік поїхав в зону бойових дій з одного населеного пункту до іншого, пропав і немає жодної інформації взагалі: телефон вимкнений, машину просто БТРом затянули у населений пункт… Чомусь всі думають, що фразу «я у полоні» одразу дають сказати військовополоненому. Насправді не завжди так. Знаю як мінімум одного військовополоненого, якому дали можливість подзвонити до матері. На сорок пʼятий день. Уявіть. Тобто він потрапив під обстріл 24-го лютого, разом з колоною, був поранений, його лікували. Не було жодних звісток від нього додому, а потім, на 45 день йому дали поспілкуватися з рідними.

-Ваша дружина від вас дізналася, що ви у полоні?

-Вона зрозуміла у процесі, що я у полоні. Всі ці 13 днів у неї не було інформації щодо того, живий я чи ні. У мене троє дітей і зрозуміло, що її, як жінку, цікавило чи батько її дітей повернеться додому, чи буде він живий, чи буде інвалід, чи просто його в цій мʼясорубці перемелять.

-Скільки ще разів ви мали змогу поговорити з ріднею?

-Десь раз в три тижні дозволяли на короткий проміжок часу або набрати, або скинути голосове повідомлення.

-І при цьому вас кожного разу вивозили кудись?

-Спочатку так, а потім, зазвичай, це було у приміщенні «військової поліції».

-І що ви казали дружині?

-Саме головне було отримати інформацію стосовно того, чи всі родичі, близькі та знайомі живі. Про себе що казати? Я завжди розповідав, що у мене все нормально, що все буде добре. Вона, як мудраа жінка, робила вигляд, що вірить. Звичайно, що цікавився як там діти, бо найменшому рік. Найстаршій – шість років.

-Вони розуміли де тато?

-Їм сказали, що батько на війні. Вони не розуміли, чому я їм не телефоную, тому що навіть тоді, коли нас в Шевченково обстрілювали, то я все рівно, раз на добу, знаходив час, щоб поспілкуватися. Тут, раз в три-чотири тижні – малувато.

-З ким ще, окрім друга та дружини, ви звʼязувалися?

-Стосовно мого обміну був досить складний процес. Мені потрібно було звʼязуватися з іншими людьми, досить впливовими у цьому питанні. Вони допомагали. Але основним, хто запустив цей процес, був мій друг. Що стосується родини, то вона була в іншій області, і не було розуміння щодо того, яка там ситуація.

-Які були умови утримання?

Ті військовополонені, яких вивозили у Крим, а потім далі у фільтраційні табори, по суті, мали умови утримання як у тюремній колонії. Або могли бути військові казарми. Як правило, це була колонія. Там у них були регламентовані процеси у питанні харчування, гігієни. Але для, хто знаходився в таких місцях, як я, це не була типова тюрьма. Це були просто колишні кабінети міграційної служби Нової Каховки, їхні архіви. З цих кабінетів просто зробили камери для утримання полонених.

-Як вас водили до душу, наприклад?

-Слово «душ» не звучало. У кожного у «камері» було по декілька пляшок з водою. Раз на добу нас по черзі випускали набирати води собі. Для того, щоб пити і щоб елементарно обмитися. Це були пристосовані умови: зі столів та злишків меблів з цих кабінетів робили «нари» або просто місце, де людина могла спати. Те, що у мене була «одиночна каамера» з однієї сторони складно, бо ти не маєш можливості з кимось спілкуватися, але з іншого боку, були приміщення, де було по 8-12 чоловік і умови там були… Хіба що місце, де можна поспати.

Дуже важкими були умови утримання наших військовополонених. Це був ангар, такий великий гараж, і до нього привозили людей. Привезли 15 – тримають 15. Якщо ж у ході бойових дій багато захоплювали у полон, то тримали там усіх. У чому складність такого утримання? Люди спали на чому прийдеться: залишки дверей, картон, якісь дошки під стінками. Але коли людину приводять з допиту, або ведуть на допит, то всім потрібно встати і стояти обличчям до стіни. Допити можуть йти добу, дві, якщо привозять відразу 30 людей. Спати нереально. Цим хлопцям було дуже важко. Особливо у березні. Коли одну партію військових привезли, випав сніг і їх привезли босими. Я відразу згадав себе. Мені все це було видно у вікно. Вони босими сиділи на снігу і чекали, поки для них знайдуть місце. Тримали їх там недовго, доки тривали допити і вони вирішували, хто яку цікавість для них несе. І потім їх відправляли на фільтраційні табори. Складна була ситуація. Особливо у березні. Квітень-травень, тут хлопцям пощастило хоча б у тому, що не було морозів.

П’ЯТЬ ПАКЕТИКІВ ЧАЮ, КУСОК ПАСКИ, МИЛО. ЦЕ ТАКІ ПОДАРУНКИ, ЯКІ ТИ БУДЕШ ПАМЯТАТИ ВСЕ ЖИТТЯ

-Коли вам повідомили, що вас обмінюють?

-Стосовно того, що ведуться перемовини щодо обміну, я знав давно. Про те, що процес дійшов до завершення, мені сказали за кілька днів до обміну. Вони прийшли і сказали, що 10-го, у пʼятницю вас міняють.

-Яке було відчуття?

-Я три дні не міг спати. Було певне хвилювання. У мене була одноразова бритва, якою я поголився перший раз у районі свого дня народження. Цього року воно було на Пасху, 24 квітня.

-Якось ви його там собі влаштували?

-Скажімо так, що це був унікальний день народження, тому що зранку, коли люди йшли, щоб набрати собі води, то люди з цих чотирьох камер, зрозумійте правильно, в таких умовах утримання, дарували свої подарунки. Пʼять пакетиків чаю, кусок паски, мило. Це такі подарунки, які ти будеш памʼятати все життя, тому що в тебе немає цього, і ти не можеш це купити. Другий раз я поголився безпосередньо перед самим звільненням. Це було як свято. Мені сказали, що опів на 12 мав бути виїзд на місце обміну.

-Як це було? Вони прийшли і сказали «Збирайтесь»?

-Вони сказали мені завчасно. Я зробив генеральне прибирання у своїй «камері». Я знав, що вона довго пустувати не буде, і хотілося, щоб нова людина, яка туди потрапить, отримала місце, у якому є трошки порядок. Плюс, треба було себе якось чимось зайняти, бо хвилювання було дуже сильним і було складно. Разом зі мною міняли ще кілька осіб. Вони дійсно патріоти своєї країни.

На жаль ця війна стала тим каталізатором, який дає можливість людині зрозуміти свою ідентифікацію як українця.

-Як ви зрозуміли?

-У мене і до цього було нормально з ідентифікацією. Після того всього, що я пережив, я вже другий день тут у нас на території, і другий день мені знаходять через кого додзвонитися, бо у мене досі немає нового номеру телефону, але люди знаходять через кого звʼязатися. У нас дуже велика громада, яку розкидало і по Україні, частина наразі за кордоном. Є дуже велика кількість друзів, бо я працював у багатьох сферах, і завжди були з усіма теплі відносини. Намагався ще вчора хоча б пару хвилин поговорити з кожним. Звичайно, я розумію їх, думаю, що буде нагода з усіма поспілкуватися. Але я розумію, у якому стані зараз знаходяться ті населені пункти, які входять до Шевченковської громади. Гуманітарна ситуація, дуже багато людей, яких, на жаль, з нами вже немає. Дуже багато чого потрібно відновлювати. Деякі села, я досі не розумію навіщо було стільки всього туди направити, щоб залишити просто руїни. Є такі населені пункти, де немає жодної вцілілої хати.

-Стосовно обміну, як це відбувалось?

-Не можу про це розповідати, процес складний і багатошаровий. Можу сказати тільки одне – це все унікальна історія, наші молодці.

-Коли ви їхали, вам закривали очі?

-Тільки на шляху від камери до автозаку. Потім, коли нас привезли на місце обміну, то вже ні. Там просто всі знаходилися в балаклавах і не було такої потреби. Одна група іде до своїх, та група повертається до своїх. Так як все відбувається у зоні бойових дій, то зрозуміло, що це робиться по відпрацьованій пооцедурі з залученням багатьох структур. Технічну сторону процесу не можу і не буду розголошувати, скажу тільки, що там все відпрацьованого.

-Що ви відчували, коли потрапили до нашого транспорту?

-Коли люди опиняються у транспорті на нашій стороні, то вони починають посміхатися, вони жартують, будують плани на майбутнє. Тому що коли ти знаходишся в тюрмі, то ти не можеш будувати плани на майбутнє, навіть якщо до цього звик, і навіть, якщо вони до цього у тебе були. По моїм відчуттям, я намагався зрозуміти, в першу чергу побачити своїми очима, хоча б всі населені пункти, які знаходяться вздовж траси М14. Хотів зрозуміти масштаб трагедії, яка зараз є. Плюс, мені потім народний депутат України Ігор Копитін, який був в цей період часу у Лучі, заїжджав туди з гуманітарним вантажем, також передав вітання від жителів цього населеного пункту, розповів інформацію про останні декілька тижнів. Вона була не радісна, нажаль. Вона була про руйнування об’єктів. Ця інформація важлива для мене, щоб повноцінно повернутися до роботи голови територіальної громади. Треба максимально швидко отримати всю можливу інформацію.

24 ЛЮТОГО УКРАЇНА ОТРИМАЛА НАЦІОНАЛЬНУ ІДЕЮ

-Можливо, ви хочете відпочити?

-Знаєте, я за ці три місяці якось так навідпочивався, що зараз дуже хочу працювати. Величезне бажання працювати, величезна мотивація. Звичайно, що хочеться побачити свою сім’ю, хочеться побачити своїх дітей. Можливо, трошки, знаєте, поїхати до них. Вчора дізнався, що загинули жителі моєї громади, в тому числі, з близьких людей, тому хочеться трохи позитиву. Вчора момент був для мене дуже емоційний, тому що три місяці я був просто як, знаєте, собака заритий, не знаю, наскільки доречне таке порівняння. Реально, тільки та людина, яка була в неволі, розуміється у тому, що таке свобода. Це не просто фраза, а те, що ти прожив, в тебе був час подумати про те, що насправді цінне у житті.

-І що насправді цінне?

-Якщо взяти звичайнго пересічного українця до війни, то я думаю в кожного з нас будуть якісь там свої цінності. У когось в пріоритеті робота, для когось фінансова незалежність для когось прибуток та можливість подорожувати. Зрозуміло, що для кожного з нас велика цінність – сім’я. Але завжди була відсутня така цінність, таке поняття як держава. Це було там, десь на задніх рядах. На жаль, для багатьох людей в Україні вона була отам. Багато часу українці витрачали на неважливі речі, сварилися між собою, бо хтось віддавав перевагу одній політичній партії, хтось іншій, ламали копʼя та доказували один одному якісь такі моменти. Хтось казав, що Президент сказав щось не те, хтось казав, що попередній був кращий, хтось казав, що хороших президентів взагалі не було в Україні і так далі. Люди втрачали свою енергію на оці сварки.

24 лютого, на мою думку, Україна отримала національну ідею. Звичайно, що такою дуже трагічної ціною, але те, чого ми не здобули за всі роки Незалежності, – народилася наша ідентичність, розуміння того, що ми – одна нація, один народ. Наша національна ідея – ми хочемо бути окремою країною, мати можливість самим обирати собі політиків, владу, робити якісь помилки, виправляти потім ці помилки. Це називається демократія. Європейські країни дійшли до цього років 150 назад. До 24 лютого ми робили трошки неправильно. Багато звертали уваги на те, хто з якої партії, хто краще. Згадайте засідання міської ради чи обласної ради у місті Миколаєві. Беремо, образно кажучи, будь-який обласний центр і там свої певні були моменти.

-Проте така політична приналежність зараз допомагає відрізнити, хто є хто, бо є партія, яка все-таки якимось чином зібрала в собі більшість колаборантів.

-Я подумав, що, можливо, на основі рейтингу цієї партії на півдні України та Росії і зробили свої висновки стосовно всіх моментів “спецоперації”. Але те що у новокаховскій “тюрьмі” знаходиться секретар міської ради, який був обраний від ОП-ЗЖ, який очолював там партійний осередок, і він був у сусідній камери зі мною. Особисто для мене це доказ того, що для них не дуже важливо від якої ти партії. Належність до певної партії не захищає тебе в таких моментах взагалі ніяк.

Як повідомляло Інше ТВ, На Херсонщині у заручниках окупантів — майже 600 осіб, це журналісти і громадські активісти

Понравилась статья? Расскажите друзьям![hupso]

'“Було два місця, де людей утримували – підвал і яма”, – голова Шевченківської ОТГ Пилипенко розповів про три місяці у россійському полоні' не имеет комментариев

Будьте первым!

Желаете поделиться мнением?

© Inshe.tv

Share Button
Twitter Facebook Google Plus Youtube