Чому західні чиновники безсилі перед Путіним? Чого вони хочуть від опозиції? І як усі домовлятимуться після війни?


11:2524.02.2024

За майже два роки повномасштабної війни західні лідери і дипломати так і не змогли хоч скільки-небудь вплинути на Володимира Путіна. Введені санкції не заважають Росії, як і раніше, продавати нафту і отримувати мікрочіпи західного виробництва, щоб використовувати їх у зброї, виробленій для війни в Україні. Відвернувшись від партнерів у Європі, Росія знайшла нових союзників серед країн Глобального Півдня і тільки сильніше зблизилася з Китаєм. Про те, як за два роки війни змінилася російська дипломатія, як на неї реагує Захід і чи можна завершити війну дипломатичним шляхом, “Медуза” поговорила з Борисом Бондарєвим. До початку повномасштабного вторгнення він працював радником представництва Росії при ООН у Женеві, а після початку війни, єдиний з російських дипломатів, публічно подав у відставку.

16 лютого стало відомо про те, що Олексій Навальний помер у колонії в селищі Харп у ЯНАО. 2021 року Джо Байден говорив, що, якщо Навальний помре у в’язниці, наслідки для Росії будуть руйнівними. Поки найпомітніше з того, що зробили американські та європейські політики, – запровадження санкцій проти співробітників колонії в Харпі та рішення назвати ім’ям Навального санкційний режим. Як ви думаєте, що може довести їх до реальних рішень, які могли б стримати агресію Росії, якщо ні війна, ні очевидне політичне вбивство, про можливість якого говорили ще 2021 року, цього не зробили?

-По-перше, у 2021 році не було війни і не було санкцій проти Росії. Те, про що Байден говорив 2021 року, він, імовірно, реалізував 2022-го. Сприймати його слова [сказані тоді] зараз буквально – це несерйозно.

По-друге, смерть Навального, на жаль, [на мою думку] насправді не така масштабна міжнародна подія. Я розумію, що зараз, на емоціях, це може бути складно сприймати, але це так. Досі триває війна, яка все ще може перерости у світову війну з потенційним застосуванням ядерної зброї. Вона може перекинутися на різні регіони. Питається, чому, якщо в нас є така глобальна подія, яка так за два роки й не призвела до рішучих дій західних країн, має щось змінитися через смерть Навального? Можливо, ця трагедія дасть їм додатковий поштовх, але щось я в цьому сумніваюся.

Захід, на мій погляд, уже практично вичерпав можливості для тиску. Ті, що залишилися, – мова сили. Говорити цією мовою вони, судячи з усього, бояться. Вони не готові до цього. Усі повоєнні роки вони росли в тепличних умовах, особливо Західна Європа. Нікому не хочеться ризикувати, всі моляться на те, що Путін раптово одумається і вирішить з усіма миритися. Але такого не буде.

Після смерті Олексія Навального його вдова Юлія заявила, що продовжуватиме справу чоловіка. Вона вже зустрілася з лідерами Євросоюзу. Як ви думаєте, чи можливо навколо неї створити уряд у вигнанні або хоча б якусь силу, з якою західні чиновники і дипломати почнуть співпрацювати?

-Це складне питання. Для початку, щоб такий уряд був, у нього має бути якась легітимність. Незважаючи на те що Навальний був яскравою зіркою, не можна сказати, що він був універсальним лідером російської опозиції. До останніх днів із ним багато хто сперечався і не з усім погоджувався. Тому базувати якийсь “уряд” на пам’яті про Олексія Навального досить складно.

Головне питання – що його спадкоємці пропонують робити. За ці три роки, що Олексій не керував безпосередньо своєю командою, вони робили все те саме, що робили з ним. Вони займалися розслідуваннями, пробивали персональні санкції, робили [відео на] ютьюбі. Більше якихось політичних ініціатив і пропозицій я не пам’ятаю. Були якісь незрозумілі листи на захист [мільярдера і засновника “Альфа-груп” Михайла] Фрідмана, були якісь інші незрозумілі речі.

-Була мережа підпільних штабів.

-Що відбувається з підпільними штабами, достеменно невідомо. Але гаразд. Для того щоб стати обличчям опозиції, на мій погляд, недостатньо бути спадкоємцем людини, яку замучили у в’язниці. Для цього потрібно пропонувати порядок денний, який об’єднував би всіх. Поки не видно, на якій основі пропонується всіх об’єднувати, та й чи пропонується?

Якщо зараз цим займатиметься команда ФБК, яка експлуатуватиме спадщину Олексія Навального, то на якусь коаліцію надій у мене, зізнатися, небагато. Команда Навального – вибачте, я старий солдат і не знаю слів любові – останні два роки робить у соціальних мережах усе, щоб створити про себе таку думку, що тільки вони – власники єдиної істини. А всі, хто з ними не згоден, або дурні, або проплачені. На якийсь субстантивний діалог вони поки що не йшли. Тож це все велике питання.

-Як ви думаєте, чого хочуть європейські та американські чиновники від російської опозиції?

-Я думаю, вони були б щасливі, якби російська опозиція сформувалася в те, з чим можна розмовляти, і запропонувала б конкретні ідеї. Тому що європейці зараз явно відчувають дефіцит нових ідей. Російська опозиція могла б виробити і запропонувати конкретний план дій та інші заходи. Наприклад, переглянути санкційну політику, щоб визначити, які санкції ефективні, а які зовсім ні, які треба доопрацювати. Або обговорити підтримку “іноагентів”, яких додавлюють останніми законодавчими новелами в Росії. Насправді тем для конструктивного діалогу і конкретних пропозицій багато. У принципі, на мій погляд, зараз вельми затребуваний якийсь російський незалежний мисленнєвий центр в еміграції, який міг би зосередитися на цих речах.

Проблема в тому, що мало прийти з якоюсь ідеєю і закликати: “Давайте ви зробите те-то і те-то”. Потрібно прийти з конкретним планом, сказати: “У нас конкретні опрацьовані пропозиції, ось вам діаграми, графіки. Усе продумано, давайте над цим працювати”. Тоді з вами будуть охоче спілкуватися.

Ви пішли у відставку 23 травня 2022 року. Як ви провели ці два роки? Чи спілкуєтеся з колишніми колегами?

-Нічого особливо не відбувалося. У Німеччині 14 лютого у мене вийшла книжка “У міністерстві брехні: російський дипломат – про силові ігри Москви, розрив із режимом Путіна і майбутнє Росії” німецькою мовою. З колегами намагаюся іноді підтримувати контакти, але без особливого ентузіазму. Швидше щоб мати уявлення про те, що відбувається.

Чому ви вирішили припинити свою кар’єру саме 2022 року? Як випливає з ваших інтерв’ю, до початку війни ви теж не в усьому поділяли політику російської влади.

-Я в дитинстві був цілком собі “імперцем” і переживав епоху дев’яностих як епоху слабкості, російського приниження. У двохтисячних прийшов Путін, “сильна рука”. Уже потім на досвіді я почав розуміти, як працює система.

Коли трапився Крим і Донбас, стало зрозуміло, що все це нафіг було не потрібно, що [у країни] будуть проблеми. Але що ми можемо зробити? Я знаю людей, які пішли з МЗС у 2014 році. Вони молодці. Я тоді в політичному плані ще не дозрів. Тим більше я працював не з Кримом і не з Україною. У мене був зовсім інший напрям – питання нерозповсюдження і контроль над озброєннями. І він мені подобався.

Згодом, оскільки моя робота була пов’язана, зокрема, з оборонною промисловістю, я прийшов до розуміння, що все, що показують по телевізору [про російську армію], – повна нісенітниця, в реальності там суцільний бардак. Політики ж наші хотіли боротися із Заходом. Мені це не подобалося, як і мало кому, насправді. Є серед дипломатів чимало ватників, зрозуміло, а зараз їх іще більше – дипломати в масі своїй кон’юнктурники, – але були й люди, які у нас у департаменті, наприклад, щодня відкрито говорили про те, що відбувається, і не приховували свого нерозуміння та невдоволення.

Якби війна не почалася, я б, цілком можливо, і не пішов. З одного боку, це була жахлива безперспективність, з іншого боку, відносно комфортно з побутового погляду. Я вважав, що років через 20-25 це все саме завалиться, і думав, що в якийсь момент обов’язково піду, але не сьогодні: сьогодні ще потерпимо. До того ж дипломат – специфічна професія, з нею складно знайти іншу роботу. Але коли почалася війна, я зрозумів, що залишитися – це все одно що об самого себе ноги витерти.

Як російська дипломатія змінилася за два роки війни?

-Я б не сказав, що вона сильно змінилася. Скоріше вона остаточно скинула з себе лушпиння якихось пристойностей, високих стандартів і перетворилася на придаток пропагандистської машини. Вона займається пропагандою досить незграбними методами: у Росії на перший план вийшла сила. Силою, погрозами і шантажем [на думку російської влади] домогтися можна більшого, ніж дипломатією.

Буквально днями були новини про те, що [президент США Джо] Байден наказав почати переговори з Росією щодо розміщення ядерної зброї в космосі. Це чергове підтвердження того, що Росії дипломатія більше не потрібна. Треба вигадати якусь загрозу, і з тобою самі прибіжать розмовляти.

На що схожа риторика Росії на міжнародній арені?

-Дуже багато запозичено з радянської практики. Боротьба з “колективним Заходом”, “імперіалізмом”, “гегемонією”. Звідти ж іде загравання з країнами третього світу.

Загалом російська риторика – це збірна солянка, в якій немає певної системи. У будь-який момент вона може розвернутися на 180 градусів. Це інструмент збереження влади, за допомогою якого до світу хочуть донести, що дідусі в Кремлі збираються сидіти там до своєї смерті не просто так, а нібито заради якихось цінностей. На це ловляться недалекі люди на кшталт [американського журналіста] Такера Карлсона.

Ви згадали про радянський досвід. Він проявляється не тільки через риторику, а й через певні практики. У середині лютого стало відомо, що МЗС Росії почало позбавляти іноземні диппредставництва можливості самостійно наймати технічний персонал. У ЗМІ згадали, що така практика існувала в радянські роки: так в оточення дипломатів впроваджували розвідників. Чому СРСР став таким хорошим підручником для сучасних російських дипломатів?

-Уся російська еліта була там вихована. Володимир Путін народився 1952 року. Коли розпався Радянський Союз, йому було під 40 років. Це вік, коли людина вже повністю сформувалася. До моменту розпаду СРСР Путін уже подивився всі фільми про німців, вступив у партію, багато років пропрацював у КДБ.

Для нього, як для інших дідусів при владі, СРСР – це час, коли трава була зеленішою і дим був густішим. Пізній совок – це частина їхньої молодості, час, у якому вони почуваються найкомфортніше. Зараз їм теж комфортно, але, мабуть, недостатньо, якщо вони хочуть повернутися в той час.

Крім того, у нас зараз політика обложеної фортеці, де всі навколо вороги. Вона теж перетинається з радянським досвідом, де без [контролю] наглядового органу і кроку ступити було не можна. Тому посилення правил для західних дипломатів – закономірний хід. З одного боку, ми залякуємо їх ядерною зброєю, з іншого – робимо їм неприємно скрізь, де тільки можемо.

З інших радянських практик – за 2023 рік у Росії порушили більше кримінальних справ про держзраду, ніж за попередні 20 років. Судять навіть школярів, а серед справ проти іноземців найгучнішим стало затримання журналіста The Wall Street Journal, громадянина США Евана Гершковича. Як ви думаєте, навіщо Росії потрібні такі справи? Вона шукає “ворогів” виключно для інформаційної війни чи є й інші цілі?

-Ворог завжди потрібен. Зараз війна, [з точки зору російської влади] ми оточені ворогами. Тому очевидно, що їх потрібно шукати не тільки зовні, а й усередині. Для того щоб шукати ворогів, у нас є ФСБ, а співробітники ФСБ хочуть премій і підвищень – для цього вони повинні демонструвати успіхи. Якщо ти цілий рік працюєш і за цей час не спіймав жодного шпигуна і жодного ворога, у твого начальства можуть виникнути запитання. У нормальній структурі можна сказати: “За рік моєї роботи жоден ворожий шпигун нікого не завербував”. У Росії так не працює, ти маєш їх викривати і виставляти на світ божий. До того ж спіймати когось за держзраду – це ж круто. Це ж не просто якогось екстреміста зловити. За держзраду і медаль отримати можна.

Крім того, іноземних громадян можна спробувати використати для обміну. Того ж Гершковича намагаються обміняти на [офіцера ФСБ Вадима] Красикова.

Як західні дипломати реагують на те, що громадяни їхніх країн у Росії можуть стати мішенню?

-Вони не можуть заборонити своїм співгромадянам їздити в Росію, хоча застережливих заяв з цього приводу було багато. Проте деякі [з цих громадян] досі бачать Росію як рай на землі, де борються проти “занепаду”, woke-культури та ЛГБТ.

-Чи є у сучасної російської дипломатії риси, які сформувалися за Володимира Путіна і не були скопійовані з радянської практики?

-Є. Радянська дипломатія базувалася на ідеології. Спочатку – на побудові комунізму, потім – на ідеології конвергенції – і так далі. Зараз жодної ідеології немає, її намагаються побудувати на якомусь примітивному рівні: “Ми росіяни, значить, ми і праві”. [Поняття] “росіяни” тут доходять до ступеня змішування.

Комуністична ідеологія базувалася на працях Маркса, Енгельса, Леніна. Сучасна російська ідеологія базується на примітивному, навіть зоологічному, націоналізмі. І навіть не стільки націоналізмі, а на путінізмі, уявленні про те, що, якщо є Путін, значить, є і Росія.

У цій ідеології дуже багато протиріч. Наприклад, вона ставить суверенітет на перше місце, але постійно відмовляє в ньому іншим країнам. Наприклад, забороняємо Еквадору постачати нам банани в помсту за постачання зброї Україні. Українців узагалі за людей не вважаємо.

Путін трактує суверенітет надзвичайно розширено як своє право вказувати іншим, що робити. Він вважає, що його суверенітет поширюється не тільки на Росію, а й щонайменше на територію прилеглих країн. Він розглядає суверенітет Росії як своє особисте верховенство – він може робити все, що хоче, і ніхто не повинен туди лізти.

Як би ви описали те, як західні дипломати і політики реагують на те, що відбувається з Росією в останні два роки?

-Я думаю, що спочатку вони шкодували, що все так закрутилося, і не розуміли, чому так, власне, сталося. Через два роки розуміння того, що сталося і що потрібно робити, з’явилося далеко не у всіх. Вони намагаються повернути все на старі рейки, кажуть: “Давайте домовлятися”. Навіть якщо зараз не час, вони розуміють, що колись доведеться домовитися. Вони дипломати, вони звикли домовлятися.

Нікколо Макіавеллі [у філософському трактаті “Государ”] писав, що в політиці є дві рольові моделі: лисиця і лев. Лев налякає ворогів, а лисиця обійде пастки. Розумний політик знає, коли потрібно бути лисицею, а коли левом. Зараз не час бути лисицею і намагатися загравати з п’яним ведмедем, який уявив себе левом.

Західні політики поводяться як лисиця. Встати і пригрозити кулаком вони бояться. Це скоріше страх невідомості та невизначеності. Путін його дуже вигідно експлуатує: наприклад, погрожує ядерною зброєю. Такі погрози дуже сильно вибивають західних політиків із колії, у результаті вони не можуть придумати якогось нормального рішення. Навіть підтримка України [зараз] дуже обмежена.

Ця половинчастість показує, що на Заході не розуміють, що робити. Вони спочатку не розуміли, у що вплуталися. Те, що вплуталися, – це добре, але від самого початку вони не продумали, що від них вимагатимуть. Вони придумали санкції зі словами, що “зараз російська економіка буде порвана на шматки”. За два роки чомусь вона так і не порвалася. Вони заявили, що будуть з Україною так довго, скільки це буде потрібно. Мабуть, доти, доки не зміниться адміністрація президента США або американський конгрес. Усе не продумано. У цьому плані західна дипломатія цілком гідна російської – у поганому сенсі цього слова.

Як ви думаєте, як західні дипломати мають поводитися в поточних умовах?

-Спочатку вони мають зрозуміти, що вони зробили за два роки. Це необхідно для того, щоб рухатися далі. Тому що очевидно: те, що вони роблять зараз, не дуже допомагає.

Вони мають зрозуміти, що Путін не договороздатний. Він нагадує персонажів фільму “Пірати Карибського моря” з девізом “Бери що хочеш і не віддавай нічого натомість”. У російської дипломатії такий самий девіз. Ні про які взаємні поступки тут не йдеться.

Захід, як і раніше, думає, що зможе домовитися на нормальних умовах, але з Путіним так не пройде. Поки він не буде розуміти, що йому реально може прилетіти, він буде і далі гнути свою лінію. Якби якийсь американський лідер насправді сказав, що, якщо Росія не завершить війну так-то і так-то, вони, наприклад, введуть свої війська в Україну, то Путін би почухав свою голову і подумав: “Так, справа набуває серйозного обороту”. Тому що воювати зі США він явно не хоче. Він готовий робити це на словах, але, коли російська армія понад 130 днів не може взяти Авдіївку, про які військові загрози для НАТО може йти мова?

Дипломатія має виробляти стиль поведінки, який ефективний із конкретним співрозмовником. Ти не можеш спілкуватися однаково і з професором, і з гопником. Західні дипломати чомусь вважають, що можуть.

Від початку повномасштабної війни Росія ніби порвала всі дипломатичні зв’язки із західними країнами. З боку Росії з’явився список “недружніх країн”, з боку Європи і США – “віза-бани”, санкції. Наскільки в реальності серйозний цей розрив відносин і чи можливо його буде відновити?

-Варто почати з того, що вся війна і конфронтація із Заходом ґрунтується швидше на суб’єктивних настроях і прагненнях верхівки російської еліти, ніж на об’єктивних інтересах російського суспільства. В Азію добре їздити відпочивати, але реально відвертатися від Європи ніхто не хоче. Росія в культурному плані країна все ж таки європейська. Хоч і своєрідна, але не більш своєрідна, ніж країни Східної Європи. Тому цей розрив – розрив демонстративний, з образою, дуже поверхневий, тому що інтерес до Європи нікуди не дівається.

Відновлення відносин з боку Заходу (коли до цього дійде справа) буде дуже обережним. Це не буде такою ейфорією, як наприкінці 1980-х років. Це, навпаки, буде дуже акуратний і неспішний рух. Росії доведеться доводити, що вона заслуговує на нормальне ставлення до себе. Що довше ця банда сидить у Кремлі, то складніше буде повертатися на нормальні рейки.

Проте я не думаю, що відбудуться якісь незворотні зміни. Росія – і через свій ядерний статус, і через територію, і через ресурси – становить великий інтерес із політичного погляду. У будь-якому разі, західним країнам було б невигідно відгороджуватися від неї і відправляти у вільне плавання.

За час війни у Росії нібито з’явилися нові союзники – деякі країни Глобального Півдня, допомагають і старі – Китай, Іран і навіть КНДР. Наскільки ця співпраця міцна – чи це радше ситуативні партнерські відносини?

-Говорити про союз передчасно. Китаю вигідно, щоб західні країни, особливо США, приділяли більше уваги конфлікту між Росією і Україною і не зациклювалися на ньому самому. Тому що, якщо західні країни швидко розберуться з Росією, вони також можуть захотіти розібратися з Китаєм. За час війни Китай може накопичити сили і зайняти більш вигідну позицію.

Північна Корея, ймовірно, отримує гроші і якісь технології за своє застаріле, неякісне озброєння. На іміджеві витрати їм просто плювати.

Інші країни багато в чому інфіковані антиамериканістськими прагненнями ще з колоніальних часів. До того ж Росію вони асоціюють із Радянським Союзом, який безоплатно їм допомагав. Зараз Росія також допомагає, тож вони воліють бачити “достатні підстави” для нападу на Україну.

Яка у Росії стратегія щодо цих країн?

-Стратегії у Росії ніколи не було. Були одномоментні цілі: просто зараз потрібно щось зробити. Загалом можна сказати, що Кремль хоче змусити країни, готові співпрацювати з Росією, купувати ресурси, давати озброєння і найманців і голосно кричати на всіх заходах, що Росія права.

Це також потрібно для створення іміджу – щоб доводити, що ніякої ізоляції [Росії на світовій арені] не існує. Лавров, говорячи про країни Глобального Півдня, вже називає їх “світовою більшістю”. На практиці це означає, що, якщо є “світова більшість”, значить, є і “світова меншість” – вочевидь, Україна і країни Заходу, – на інтереси якої можна покласти болт.

Що поточний стан російської дипломатії може сказати про можливість переговорів між Росією та Україною?

-Нічого не може сказати, тому що російською дипломатією, і не тільки, займаються не люди, а функції. Їм сказали сьогодні воювати в Україні – вони воюють. Скажуть Лаврову, що він має завтра їхати в Нью-Йорк домовлятися про переговори з [українським постпредом в ООН Сергієм] Кислицею – він поїде і буде перед ним підлабузнюватися. Російська дипломатія озвучує думки Путіна. Там немає людей, які проводять свою політику.

-У якому форматі зараз відбувається взаємодія між двома країнами на дипломатичному рівні?

-Є контакти з обміну полоненими, між уповноваженими з прав людини. Можливо, відбуваються епізодичні контакти під час різних заходів або в ООН, але я не думаю, що вони відбуваються на якомусь політичному рівні. Очевидно, Володимир Путін не вважає Україну самостійним гравцем. Навіщо з нею розмовляти, коли є США? Тому зі США теж відбуваються епізодичні контакти на рівні посольств або якихось неформальних зустрічей. Але за бажання цей діалог можна організувати. У цьому немає нічого неможливого.

Яку роль міжнародні інститути, наприклад ООН, можуть зіграти в завершенні кризи? Чи є в неї реальні важелі впливу на країни?

-ООН може зіграти таку роль, про яку домовляться учасники. ООН – це не світовий уряд, її можна порівняти з системою управління будинку через мешканців. Якщо мешканці не можуть домовитися, керуюча компанія нічого не може зробити, тому що вона виконує волю мешканців. Тут те саме саме. ООН – це формалізація спільної думки серед мешканців – членів ООН. Останні два роки всі говорять, що ООН [морально] збанкрутувала як організація. Але це не ООН збанкрутувала, це її члени-держави збанкрутували. Усі запитання треба ставити як мінімум державам – постійним членам Ради безпеки ООН: Росії, Китаю, США, Великій Британії та Франції.

Коли є консенсус, ООН може бути дуже ефективною організацією. Якщо консенсусу немає, тоді вибачте. В ООН немає своїх військ та інших сил, вона не незалежний гравець.

А НАТО?

-З НАТО працює такий самий принцип. НАТО – це 31 країна-учасниця. Не факт, що, якщо Путін зараз нападе на Естонію, НАТО захоче її захищати. П’ята стаття НАТО не зобов’язує воювати за іншого, вона зобов’язує надати йому допомогу. Допомогу можна надати і у вигляді моральної підтримки.

Проблема війни Росії та України полягає в тому, що ця війна психологічна. Володимир Путін як гопник у ній досягає успіху: його тупа наполегливість дає йому перевагу перед Заходом, незважаючи на проблеми з армією та економікою.

Чому так вийшло, що у світі немає інститутів, які могли б зупинити війну?

-Інститути створюються державами, щоб вони допомагали їм вирішувати якісь завдання, а не диктували, як жити. У нас немає жодного інституту, який мав би суверенітет над державами. Євросоюз? Але там теж усе вирішують держави. ООН взагалі було створено для відстоювання суверенітету і рівності всіх держав. Це така форма кооперації, часто вона буває дуже успішною.

Якби було створено якусь наднаціональну структуру, світову поліцію, чиї війська підпорядковувалися б цій структурі, а не національним урядам, до неї можна було б пред’являти претензії за невтручання. Але такої організації немає, і, судячи з усього, її не буде створено, тому що жоден президент не дозволить комусь вирішувати за нього. Цей національний егоїзм – найстрашніше, що є на світі. Через нього все і відбувається.

До чого, на ваш погляд, можуть призвести гіпотетичні мирні переговори між Росією та Україною з урахуванням поточної ситуації на фронті?

-Зараз про переговори говорити складно, тому що вони повинні виникнути з бажання сторін про щось домовитися. Такого бажання зараз немає, прагнення сторін взаємовиключні. До того ж варто зважати на те, що переговори проводитимуться не лише між двома країнами, а й із західними державами, бо важливою вимогою Путіна буде зняття санкцій. Поки що я не бачу жодних передумов до того, щоб Україна йшла на переговори.

Які є сценарії завершення війни?

-Є сценарій перемоги Володимира Путіна, за якого він підпише ганебний мир з Україною і західними країнами. За такого сценарію Україні обіцятимуть вступ до Євросоюзу, але років через 20-25. У Європі тим часом відбудеться розквіт правих сил, які говоритимуть, що “демократія нічого не змогла, всім треба робити як Путін”.

Є варіант замороженого конфлікту, але він стане постійним джерелом нестабільності в Європі. Це будуть постійні біженці, постійні витрати на те, щоб утримувати конфлікт у такому стані.

Є сценарій поразки Путіна, але для цього потрібно напружитися, забути всі розмови про дипломатію, за якої треба зберегти обличчя. Ось тут російська опозиція могла б постаратися вплинути на тих, хто приймає рішення на Заході, на користь вибору саме цього сценарію, оскільки тільки він здатний потенційно спровокувати серйозні внутрішньополітичні зміни в Росії.



© Inshe.tv

Share Button
TwitterFacebookGoogle PlusYoutube