«Відчуття того, що вмираєш, — поки що найкраще, з тих, які я відчував в житті», – той, що був на Чонгарі (ФОТО)


21:0225.12.2023

Колишній військовий розвідник, капітан, 24-річним Богданом Копчатовим, який під час бою зазнав 9 кульових поранень, вижив і був комісований за станом здоров’я.

В інтерв’ю «ФАКТАМ» він розповів, що відбувалося в перший день повномасштабного вторгнення на Чонгарі (капітан разом з побратимами боронив цей півострів), про бій, під час якого опинився на волосинці від загибелі, та про те, чого потребують ветерани після повернення в цивільне життя.

— Досі у багатьох людей немає цілісного уявлення про те, що відбувалося на Чонгарі в перший день великої війни. Чому окупанти змогли пройти через цей півострів швидко, мов нагрітий ніж через масло?

— Можу сказати про те, що сам побачив і пережив, — відповідає Богдан Копчатов. —  Як учасник тих подій знаю: не відповідає дійсності версія про те, що напередодні повномасштабного вторгнення мости на Чонгарі було розміновано. Вони були заміновані — це точно: приблизно за пів місяця до повномасштабного вторгнення ми оглядали ці мости. Вибухівка там була. Але, на превеликий жаль, в потрібний момент не відбулася її детонація. Чому так сталося, це питання до військових інженерів.

— Ви певні того, що якби російська диверсанти спробували розмінувати мости напередодні 24 лютого, то їм не вдалося б це зробити непомітно?

— Так, певен. Власне, ворогу й не треба було розміновувати — достатньо просто перерубати дріт, який вів від вибухової машинки до зарядів.

— Цілком можливо, що так і сталося?

— Могло статися й так. Але найімовірніше те, що дріт перебило вибухами снарядів і авіаційних бомб та ракет під час артилерійської та авіаційної підготовки, яку російські війська провели перед наступом на Чонгар.

Минулої весни вдалось повернути з полону морського піхотинця, який особисто натискав кнопку вибухової машинки. Я з ним зустрівся. Він розповів, що спробував провести підрив штатним способом. Не вийшло. Тоді щось там перемикав, але й це не допомогло. Резервного способу підриву не було. Чому? Це питання знову ж таки до інженерів.

Люди також запитують, як так сталося, що окупанти блискавично захопили Херсон, дійшли до Маріуполя? Але ж поруч з Києвом загарбники також опинилися доволі швидко. А питання ставлять тільки по Херсону. Мені теж цікаво, чому на Чонгарі нас було лише 500 бійців, а росіян, які туди поперли — 25 тисяч? Говорити на цю тему можна багато, але, як то кажуть, після бійки кулаками не махають. Слід розуміти, що я офіцер тактичного рівня, тому не знаю, які були стратегічні плани оборони півдня України.

«Відчуття того, що вмираєш, — поки що найкраще, з тих, які я відчував в житті», - той, що був на Чонгарі (ФОТО) 1
Перші чотири місяці після поранення Богдан не міг ходити

— Напередодні 24 лютого керівництво попереджало вас про високу небезпеку відкритого вторгнення?

— За 5 годин до того, як воно почалося, мені подзвонили й сказали, що, ймовірно, почнеться наступ ворогу.

— Ви вивели солдат з казарм?

– Ні, бо вони знаходились не в казармах, а на позиціях (в окопах).

Після артпідготовки посунули російські військові колони. Вони були довжелезні: початок колони бачиш, а кінця не видно (до того я навіть уявити такого не міг). Вишикував своїх людей, сказав: «У нас великий шанс загинути. Якщо загинемо, то як воїни, а не як раби». На щастя, в той день всі мої бійці лишилися живими.

— Ні, адже ми розвідники, у нас інші задачі — виявити противника, передати зібрану інформацію командуванню.

— Тобто ви по рації передали командуванню про лавину російської військової техніки. Що зробили після цього?

 Інформацію ми передали не по рації (бо противник заглушив радіосигнали засобами РЕБ), а за допомогою звичайних цивільних месенджерів — це єдиний спосіб зв’язку, який тоді був нам доступний.

Кількість військ противника в десятки разів переважала нашу. Ми опинилися в оперативному оточенні (Херсонська область аж до Дніпра була швидко захоплена ворогом). Наш підрозділ відходив колонною — вантажні й легкові автомобілі. Бронетехніки у нас не було взагалі. Ми тоді добралися неушкодженими до Енергодару (міста енергетиків Запорізької АЕС).

— Виходить противник не бачив вашу колону?

— Насправді, бачив. Довжина нашої колони була кілометрів з п’ять — важко не помітити. Над нами неодноразово пролітали ворожі гелікоптери й літаки. На мою думку, пілоти противника помилково вважали, що то російська колона, тому не відкривали по нас вогонь. Нам пощастило — Господь Бог нас любить.

«Відчуття того, що вмираєш, — поки що найкраще, з тих, які я відчував в житті», - той, що був на Чонгарі (ФОТО) 2
Президент України Володимир Зеленський вручає Богдану Копчатову “Хрест бойових заслуг”

— Значить, 500 бійців, про яких ви сказали, їхали в цій колоні?

— Не тільки ці 500. До нас приєдналося командування угруповання військ «Південь». Я їхав в першій машині на певній відстані попереду колони — в дозорі. В той же день, тобто 24 лютого, ми дісталися Енергодару.

— Через кілька днів до цього міста підійшли російські війська. Ви з ними зіштовхнулися?

— Ні. З Енергодару ми рушили на Василівку, щоб доєднатися до інших українських підрозділів. Це вузлове місто — звідти йдуть дороги на Токмак, Мелітополь, ряд інших міст. Зараз там російський контрольний пункт в’їзду-виїзду.

— За яких обставин ви отримали дев’ять кульових поранень?

— Це сталося 2 березня біля Василівки — наша розвідгрупа, виконуючи бойове завдання, потрапила в засідку, яку ворог підготував в лісопосадці. Там складний рельєф: з обох боків асфальтованої дороги яри й лісопосадка. Солдати противника знаходились на примітивно обладнаних позиціях. Але все ж їх не було видно. Тому їхня атака стала для нас несподіваною. Ворог підпустив нашу розвідгрупу на дистанцію 7−10 метрів і відрив вогонь — розстрілював майже впритул. Нас було четверо. Один з наших загинув. Решта були важко поранені. В мене влучили 9 куль, одна з них — в голову. Проте я не втратив свідомості й керував боєм, аж доки мене не евакуювали звідти. Адже те, що я лежав помирав, — це мій особистий клопіт. Йшов бій, і як командир, офіцер я мав ним управляти.

— Ні, це зробили мої побратими, пори те, що самі були поранені В кожному з них було як мінімум по 5 куль. До того, як вони наклали мені турнікети (фактично врятували), я відчував, як швидко втрачаю кров (мав одразу дві артеріальні кровотечі) — з мене щосекунди уходило життя. Смерть сиділа в мене на колінах — думав, що ось-ось помру, що я вже на шляху до апостола Петра. Але вийшло інакше — мені пощастило, що побратими встигли вчасно зупинити кровотечі. Бо вони професіонали високого рівня.

Як це не дивно, відчуття того, як вмираєш, — поки що найкраще, з тих, які я відчував у житті. Коли ти помираєш, розумієш, що всі проблеми уходять — ти просто зараз перестанеш бути й все кінчиться. Відчуваєш від цього полегшення, кайф. Але тебе рятують, і всі насущні турботи повертаються. Думаєш, це ж треба! Краще б я вмер (посміхається).

— Існує стереотип, що коли людина опиняється на межі між життям і смертю, то всі її роки калейдоскопом проходять у свідомості…

— В мене було інше: думка, що прожив і помираю, як належить чоловіку — в бою.

— Що ви відчували, коли в вас влучали кулі?

— Від першої кулі (в лікоть) було таке відчуття, наче електродом в нервове закінчення влупили. Але це не був надзвичайно лютий біль — боляче, але не так, щоб втратити свідомість. Влучання решти 8 куль я майже не відчував. Треба враховувати, що організм відреагував потужним викидом адреналіну, і це гасило біль.

— Якщо поранило в лікоть, то розтрощило кістки?

— На жаль, декілька куль розбили мені саме кістки. Зокрема кістки стопи лівої ноги було розтрощено так, що вони нагадували розчавлену скляну пляшку. Лікарі за допомогою апарату зовнішньої фіксації зібрали їх до купи й врятували ступню. Зараз я ходжу на своїх двох. До речі, у побратимів, які зупинили мені кровотечу, поранення були дещо легшими — кулі пробили їм м’які тканини, не зачепивши кісток.

«Відчуття того, що вмираєш, — поки що найкраще, з тих, які я відчував в житті», - той, що був на Чонгарі (ФОТО) 3
«Лікарі витягли з мене вісім куль, дев’ята лишилася в нозі – чіпати її небезпечно», –  каже Богдан Копчатов

— Як закінчився той бій біля Василівки?

— Ми змусили російських солдатів відступити, попри їхню велику чисельну перевагу.

— Я так розумію, їхні позиції були значно вигідніші за ваші?

— Так, вони знаходилися в хоч якихсь окопчиках. А ми — на відкритій місцевості. Вирішальну роль в тому бою зіграли наш високий професіоналізм і низький рівень професіоналізму ворога. Загарбників було 10, а нас — 4. Якби ми помінялися місцями — тобто я б організовував засідку, і нас було 10, а їх 4 — то звідти живим не вийшов би жоден окупант.

До речі, вже після бою, коли нас евакуювали, інша українська група прийшла за тілом нашого загиблого побратима і зібрала документи знищених солдатів противника. Так ми дізналися, що засідку влаштували російські солдати абхазької національності.

— Ви довго лишалися притомним, бувши пораненим дев’ятьма кулями?

— Я втратив свідомість, лише коли мене доставили в Запоріжжя в лікарню і медики ввели наркоз. А до того я був притомним. Коли мене евакуйовували й бойовий медик ставив в машині крапельницю, я промовляв молитву українського націоналіста. А коли ми приїхали в лікарню, медсестри, які перекладали мене на каталку, казали: «Ви нам кіборга привезли». Мовляв, так багато кульових поранень, а притомний.

— Скільки часу ви не могли самостійно пересуватися?

— Чотири місяці я лежав в ліжку фактично в одному й тому ж положенні. Після того став їздити на колісному кріслі, а потім — знову вчитися ходити. Попервах не згинались обидві ноги. Працювала тільки одна рука. Але з часом розходився — завдячуючи комплексу спеціальних вправ для реабілітації.

— Хтось з рідних доглядав за вами в той важкий період вашого життя?

— Так, моя старша сестра Тамара. В перший день повномасштабного вторгнення я написав їй, щоб їхала з дітьми (в неї донечка і синочок) за кордон. Але вона лишилась в Україні. Дуже багато вклала праці в догляд за мною, поки я був неходячим і під час відновлення. Я їй безмежно за це вдячний.

— Лікарі витягли з вас всі 9 куль?

— Ні, тільки вісім. Дев’ята лишилася в нозі. Її не вилучили, бо вона впирається в артерію, тому чіпати небезпечно. Важливо, що вона капсулювалася — обросла оборочкою і не заважає.

Знаєте, ще до повномасштабної війни я зробив собі татуювання: «Краще вмерти тоді, коли хочеться жити, ніж дожити до того, коли захочеться вмерти».

Міністерство у справах ветеранів України має не допустити, щоб мені та таким, як я, захотілося вмерти, коли ми повертаємося в мирне життя.



© Inshe.tv

Share Button
TwitterFacebookGoogle PlusYoutube