Рік тому Україна та Росія провели кілька раундів переговорів про закінчення війни. РБК-Україна поспілкувалося з учасниками тих подій та відновило картину того, як проходили переговори, чого вимагали росіяни та чим відповідали українці – і чому у підсумку переговори ні до чого не призвели.
28 лютого 2022 року. Два вертольоти Black Hawk перетнули польсько-білоруський кордон і сіли на білоруському військовому аеродромі. В одному з них – члени української делегації, які прибули на переговори з росіянами. У другому – польська охорона.
Делегати пересіли на білоруські Мі-8 і полетіли далі, на Гомельщину, до розташованого неподалік українського кордону комплексу, де на них уже давно чекали представники Кремля. Там розпочався перший із кількох раундів українсько-російських мирних переговорів. Переговорний процес розтягнувся на кілька тижнів, поки остаточно не згас у травні, коли весь світ обговорював звірства, скоєні окупантами у Бучі та сусідніх містах і селах.
Стало зрозуміло, що результат україно-російської війни може визначитися виключно на полі бою. Але тоді, рік тому, допускалися й інші варіанти.
Переговори у Білорусі
Ідеї про можливі переговори з’явилися вже у перші дні після масштабного вторгнення росіян 24 лютого. Ініціатива виходила переважно від росіян.
Перший дипломатичний контакт стався вже другого дня після вторгнення, 25 лютого. Росіяни, очевидно, на прохання з Пекіна, звернулися із запитом про евакуацію китайських студентів, які навчалися в Україні, розповідає співрозмовник РБК-Україна.
З російського боку всіма дипломатичними контактами завідував заступник глави адміністрації президента РФ Дмитро Козак, який представляв Росію в “нормандській четвірці” і вважався куратором “українського питання” в Кремлі.
Паралельно як переговорник з’явився і російський олігарх Роман Абрамович – за інформацією РБК-Україна, сконтактувати з ним Києву вдалося через єврейську громаду, хоч і сам олігарх начебто виявляв велику ініціативність.
До процесу підключився і білоруський президент Олександр Лукашенко.
Спочатку як місце переговорів росіяни бачили Мінськ – як майданчик, який раніше вже використовували для переговорів щодо Донбасу. Київ із зрозумілих причин відмовився.
Переговори 28 лютого (фото: belta.by)
Наступний варіант – провести переговори біля українсько-білоруського кордону на українській стороні. Відстань по прямій від Києва – до ста кілометрів, прямо на північ. Але саме звідти росіяни якраз розгортали свій наступ, велися масштабні бої і жодних гарантій того, що українська делегація дістанеться місця призначення, ніхто дати не міг.
Зрештою, зійшлися на тому, що переговори пройдуть біля кордону, але вже на білоруській стороні у Гомельській області. Дістатися туди прямо варіантів не було, тому українська делегація зробила великий гак через Польщу.
До складу переговорників увійшли міністр оборони Олексій Резніков, голова фракції “Слуга народу” Давид Арахамія, радник голови ОП Михайло Подоляк, заступник голови МЗС Микола Точицький, нардеп Рустем Умеров та представник України у “мінському процесі”, нардеп Андрій Костін.
Був і ще один непомітний член делегації – банкір Денис Кірєєв. Заплутану історію його діяльності у перші дні повномасштабної агресії описувало американське Wall Street Journal, але в ній досі багато білих плям. Достеменно відомо те, що на першому раунді переговорів Кірєєв інструктував українську делегацію про переговорників з російського боку, а на другий раунд переговорів так і не доїхав – був убитий у центрі Києва, ймовірно, співробітниками СБУ.
Українська делегація добиралася до Польщі потягом, потім пересідала на польські гелікоптери, далі – на білоруські, до фінальної точки збору доїжджала машиною. З російського боку логістика була простішою – їхня делегація прибула на переговори величезним кортежем із кількох десятків машин, очевидно, з Мінська. У її складі, окрім власне переговорників, була й безліч різних “помічників”. Наприклад, було пару профайлерів – фахівців із виявлення брехні та складання психологічного портрета людини на основі його жестів, міміки, манери спілкування.
Російську делегацію очолював помічник президента РФ Володимир Мединський, крім нього приїхали посол Росії в Білорусі Борис Гризлов, заступник міністра оборони Олександр Фомін, заступник голови МЗС Андрій Руденко, голова комітету держдуми з міжнародних справ Леонід Слуцький.
На тлі непростої ситуації на фронті українцям важливо було від початку захопити ініціативу у переговорах. У хід йшли різні хитрощі. Наприклад, спочатку переговори було призначено на 27 лютого, але українська делегація спеціально не особливо поспішала, змушуючи опонентів нервувати.
– Ми зайшли до зали і такі: “о, привіт!” Важливо було показати, що ми не зламалися та не зламаємося, незважаючи на ситуацію, – каже співрозмовник РБК-Україна.
Українські делегати навіть відмовилися здати мобільні телефони, пославшись на те, що війна відбувається в Україні і їм важливо увесь час залишатися на зв’язку. Під час переговорів це допомагало неодноразово – коли виникала необхідність оперативно уточнити якусь інформацію.
Росіяни свої мобільні телефони склали на барну стійку. Загалом кремлівська сторона не очікувала такої спритності від українців – на переговори вони явно вирушали, просто щоб прийняти капітуляцію. Тоді як тон задавала українська сторона, наприклад, у питанні регламенту: спочатку запропонувавши опонентам зачитати свої вимоги, а потім перейти до їхнього послідовного обговорення. Або наполягаючи на тому, щоб переговори проходили в офрекорд-режимі, а пресі повідомляли узгоджену інформацію, без зайвих “зливів”.
– Ми, звичайно, весь час розуміли, що росіяни можуть “злити” інформацію з переговорів. Довіри спочатку, звісно, не було. Але те, що ця домовленість у результаті не була порушена, допомогло нам встановити хоч якийсь контакт у наступних раундах, – каже співрозмовник РБК-Україна.
Росіяни приїхали з документом під умовною назвою “Мирний договір між РФ та Україною”, хоча де-факто це була вимога капітуляції, на що одразу звернули увагу українські переговорники.
Серед 12 пунктів не було нічого принципово нового: багаторазово озвучені публічно вимоги “денацифікації”, “демілітаризації”, нейтралітету та позаблоковості України, визнання російської окупації Криму та незалежності донбаських “республік”, державного статусу російської мови, “захисту канонічного православ’я”, діяльності російських шкіл, розблокування російських ЗМІ, гарантій постачання води до Криму тощо.
Показово, що саме росіяни мали на увазі під розмитими вимогами “денацифікації” та “демілітаризації”. Зокрема, йшлося про заборону в Україні факельних ходів, демонтаж пам’ятників Бандері та іншим лідерам українського визвольного руху, перейменування вулиць Бандери тощо. Під “демілітаризацією” малося на увазі скорочення чисельності української армії та озброєнь, відведення військової техніки до місць постійної дислокації тощо. При цьому йти на симетричний хід – відводити назад свої війська та техніку, росіяни не хотіли, що фактично означало б здачу їм українських міст, які вони не змогли взяти під час бойових дій.
У першому та наступних раундах переговорів представники Кремля постійно демонстрували повне нерозуміння політичної системи та суспільних реалій в Україні, неготовність до предметної дискусії.
Українська делегація йде на переговори 28 лютого (фото: belta.by)
Аргументи про “утиск російськомовних” відбивалися тим, що в самій Росії становище української етнічної меншини незрівнянно гірше, його мовні, культурні, освітні права взагалі не дотримуються. Вимога зробити російську другою державною розбилася про суху арифметику: у нинішньому складі Верховної ради за це рішення, навіть за максимальними прикидками, не набралося б навіть 226, не те, що 300 голосів.
Діалоги, що виникали, яскраво показували відмінності української та російської політичних культур.
– Вони згадали про пам’ятник Шухевичу на Закарпатті, кажуть нам: ви ж можете подзвонити туди, сказати їм, щоби зняли. Ми говоримо: ні, не можемо, це компетенція місцевого самоврядування. Громада зібралася та проголосувала, щоб встановити пам’ятник. Вони: у сенсі проголосувала?.. – згадує співрозмовник РБК-Україна.
У результаті було вирішено, що російські вимоги обговорюватимуться на наступних раундах переговорів у Білорусі, які відбулися 3 та 7 березня. Вони проходили вже прямо біля польсько-білоруського кордону, у Біловезькій пущі на території резиденції Лукашенка, для української делегації шлях став трохи коротшим, проте все активніше обговорювалося перенесення місця переговорів в іншу країну.
Україна пропонувала, зокрема, Ізраїль та Швейцарію, Росія – Сербію. Зійшлися на Туреччині, чиє керівництво від самого початку активно пропонувало себе як посередника.
Переговори у Туреччині
Ще до повномасштабного вторгнення, за інформацією РБК-Україна, Стамбул або Анкара розглядалися як можливе місце переговорів щодо Донбасу, замість Мінська, що повністю дискредитував себе.
Формально зберігаючи нейтралітет, Туреччина все ж таки виступала більше на українській стороні, причому не лише в плані риторики. Рішення закрити протоки для російських військових кораблів, що йшли із Середземного моря до Чорного, відіграло величезну роль у провалі окупантів на південному фронті.
Ідея перенести переговори на турецьку землю проговорювалася у телефонному режимі між Зеленським та Ердоганом. Для нього посередництво у російсько-українській війні стало й персональним викликом – турецький президент одразу опинився у центрі найважливіших подій глобального порядку денного.
Перші переговори у Туреччині між міністрами закордонних справ Дмитром Кулебою та Сергієм Лавровим відбулися 10 березня в Анталії. І результату жодного не дали.
Переговори в Анталії (фото: https://www.facebook.com/oleg.nikolenko.50)
Кулеба приїхав із реальними повноваженнями домовлятися, був на зв’язку з керівництвом України, будь-які рішення могли бути одразу ж узгоджені з першими особами. А Лавров приїхав без повноважень, сказав, що приїхав лише з поваги до Ердогана. Конкретна українська пропозиція встановити гуманітарний коридор з Маріуполя була відкинута.
Туреччина, яку представляв голова МЗС Мевлют Чавушоглу, грала роль медіатора, Чавушоглу намагався якось менеджувати позиції сторін, хоч і безрезультатно.
Після переговорів Лавров взагалі заявив, що Росія не планує нападати на інші країни, і що “ми й на Україну не нападали”. Звичайно, ні про який конструктив з таким підходом не могло бути мови.
Але Туреччина не припиняла своїх спроб, Чавушоглу зайнявся човниковою дипломатією, послідовно відвідавши Москву та Львів. У результаті 29 березня у Стамбулі відбулася повноцінна зустріч української та російської делегацій – по суті остання реальна спроба покласти край війні дипломатичним шляхом.
Умови, на які тоді була готова піти Україна, звичайно дуже відрізнялися від актуальної зараз “формули миру” Зеленського. І передбачали зокрема відмову від вступу до НАТО в обмін на отримання “міжнародних гарантій безпеки”, відведення російських військ на кордони 23 лютого, статус Криму передбачалося обговорювати протягом наступних 15 років і Україна зобов’язувалася не повертати півострів військовим шляхом.
– У Стамбулі відчувалася різниця в порівнянні з Антальєю, бо делегації знали одна одну, була вже якась комунікація, за столом не було вже супер-напруження, нібито було бажання домовитися. Те, що вийшло на публіку за підсумками, виглядало як основа для компромісу, це була спроба знайти політичне рішення, – каже співрозмовник РБК-Україна.
_1.jpg "Останні переговори. Про що і як домовлялися рф і Україна рік назад (ФОТО) 4")
Переговори у Стамбулі (фото: Getty Images)
Найбільш видимим результатом переговорів стало рішення росіян “кардинально скоротити військову активність на київському та чернігівському напрямках”, по суті деоккупувати Північ України. Співрозмовники РБК-Україна згадують, що це було подано як свого роду “послугу”, хоча за фактом на той момент Росія не могла належним чином постачати свої угруповання в регіоні, і відступ був вимушеним.
Після Стамбула Росія запросила паузу, щоб вивчити українські пропозиції, Україна – щоб скласти драфти “гарантій безпеки” із західними партнерами.
А потім увесь світ дізнався, що російські окупанти творили у Бучі. Переговорний процес став де-факто неможливим. Насамперед – через настрої в українському суспільстві. Та й Захід після Бучі нарешті прокинувся і зрозумів, з ким має справу. Військова допомога Україні почала поступово збільшуватися, дедалі менше стало розмов про абстрактний “мир”, дедалі більше – про “перемогу України”.
Руйнування у Бучі (фото: Getyy Images)
Після Стамбула пройшло ще кілька раундів переговорів по відеозв’язку, але з кожним разом ставало все зрозумілішим, що жодного результату вони не принесуть. Зрештою, Україна просто перестала брати слухавку.
Із сьогоднішнього точки зору багато умов, на які була готова піти Україна під час тих переговорів, виглядають абсолютним капітулянтством. З іншого боку, треба пам’ятати, що рік тому ситуація на фронтах виглядала набагато загрозливішою, ніж зараз, Україна не мала ні західних РСЗВ, ні танків, ні ППО. Можливість отримання “Леопардів” та “Патріотів” виглядала фантастикою. І в цілому, допомагати нам щосили Захід не прагнув.
Нині жодних перспектив у мирних переговорів немає, якщо говорити про політичну частину. Точкові домовленості – про обмін полоненими або продовження “зернової угоди” – можливі, але й вони насилу даються. Більше того, початок будь-яких українсько-російських переговорів на політичні теми небезпечний сам по собі – для багатьох (звичайно, не для всіх) країн Заходу це стане чудовою нагодою повернутися до довоєнного business as usual, вимагати зняття торгових обмежень з РФ, скорочувати допомогу Україні тощо – “адже вони вже сіли за стіл переговорів”. Але нічого цього в осяжній перспективі не станеться.
