Олександр Лієв написав заяву на звільнення з посади тимчасово виконуючого обов’язки департаменту військово-технічної політики, розвитку озброєння та військової техніки Міністерства оборони України.
Про це він повідомив в інтерв’ю Цензор.НЕТ.
“Я вчора написав йому повідомлення, в якому попросив прийняти мою відставку і сьогодні написав заяву”, – розповів Лієв.
Резніков поки не розглядав заяву, оскільки перебуває у відрядженні.
У вівторок, 31 січня, вийшла колонка Віталія Шабуніна, де він згадує про те, що Лієв закликав “почути Крим” під час референдуму у 2014 році та блокував українські маяки у 2006.
Сам Лієв відповів, що це вже третя хвиля звинувачень проти нього, які містять тільки ці епізоди. І що кілька місяців тому, після зверенння народного депутата від “Слуги народу” вже пройшов перевірку і поліграф в СБУ з цього приводу.
Ось що він написав про це у себе в Фейсбуці.
-Цілий день телефонують друзі та знайомі, скидають публікації в ЗМІ і радять терміново відреагувати. Мав інші пріоритети, адже за сьогодні завіз десятки машин боєприпасів, декілька десятків БпЛА та стрілецького озброєння. Власне, як і вчора, і як кожен день з початку війни. Разом із тим, згоден, що відповідати на публічні звинувачення, як і на будь-які інші, треба обов’язково. Саме таким суспільством ми є.
Віталій Шабунін не звертався до мене за коментарями та будь-якими запитами, ми не знайомі. Сьогодні він опублікував матеріал, який багато років «гуляє» по сайтах, немає авторських підписів та має очевидний замовний характер. За вісім років всі ці матеріали з «фактами», які розміщувались, як правило, на ресурсах з репутацією «зливних бачків» багато разів ставали предметом перевірки та спростовувалися.
По суті самих матеріалів, в яких на мене вішають проросійські ярлики, я нещодавно надавав ґрунтовну відповідь. Один народний депутат звернувся до міністра оборони з ідентичними «матеріалами». Я письмово описав кожен з епізодів і попросив міністра оборони призначити перевірку мене на поліграфі. Міністр оборони звернувся до СБУ і мене запросили в кабінет психологічної експертизи в центральний офіс СБУ, що на Володимирській вулиці. Чотири з половиною години доволі нудної процедури. Запитання стосувалися державної таємниці, зв’язків з різними іноземними громадянами та спецслужбами і корупційних ризиків. Відвертість моїх відповідей була підтверджена.
Публікація Віталія Шабуніна – це передрук матеріалів кількох попередніх інформаційних кампаній проти мене, інспірованих конкретними людьми, мотивація яких корислива і зрозуміла.
Першу таку кампанію влаштував власник Чернівецької газети «ЧАС» Петро Кобевко 15 років тому. В той час я працював в Чернівецькій ОДА, а цей пан вимагав щомісячний платіж у 10 тис. доларів США в обмін на лояльність. Про цей шатнаж я розповів місцевим журналістам на прес-конференції. Так зазначений громадянин став моїм «шанувальником» і регулярно публікуює дезінформацію та фейки щодо мене. Але мене це не заводить, адже пан цей дуже кумедний та ціна його «аналітики» відома.
Звідси була взята абсолютна вигадана історія з «кримськими маяками 2006 року», в той час я дійсно був членом команди С. Куніцина, ми були тоді в офіційній опозиції до кримської влади та діяли цілком в українському правовому полі.
Друга потужна хвиля хайпу – це конфлікт Національної суспільної телерадіокомпанії України, де я працював виконавчим директором, з ТОВ «Телекомпанія ЕРА-ТВ», яка належала А. Деркачу (той, що внесений в українські і американські санкційні списки та позбавлений українського громадянства). «ЕРА» з часів Кучми орендувала у НСТУ ефірний час та випускала ангажовані «новини» на каналі, що належить суспільству. Звичайно, такий договір ми розірвали. Відбулися довготривалі суди, а тим часом А. Деркач з метою впливу на НСТУ організував масовану інформаційну атаку проти мене та «створив мою проросійську біографію». Однією з фішок взяли той факт, що я народився в Ухті, де тимчасово знаходилася моя мати, але трирічною дитиною я став мешканцем українського Армянська, АР Крим.
Щодо відео з ніби «виправданням російської агресії». В той лютневий день 2014 року ранком була розповсюджена інформація про референдум, на якому нібито буде запропоновано розширення повноважень АР Крим у складі України. В ті часи українські області та АР Крим практично не мали повноважень. Напевно, зараз після децентралізації це важко пригадати, але пригадайте. На тому відео-коментарі кореспонденту «Громадського» я говорив про необхідність збільшення повноважень АРК і підкреслював, що саме у складі України. Повне відео є в Ютьюбі, більшу частину того коментаря я говорю українською. Але технологи та піарники Деркача нарізали з того необхідні шматочки. Вже через два дні після того відеозапису окупанти заявили про інший зміст референдуму. Вдень я зробив декілька публічних заяв, отримав погрози. Увечері зібрав дітей, речі та виїхав з Криму. За декілька днів окупанти оголосили мене персоною нон-грата, заборонивши в’їзд в Крим, а причиною в своєму «рішенні» сєпаратисти назвали «невизнання легітимності референдуму».
Всі ці нісенітниці щодо «проросійськості», людям, які мене знають, не заходять, адже їм відомо, щонайменше таке:
– Мої діти говорять українською, і навіть в Криму говорили українською (до речі, в київській школі мої діти в україномовній меншості та чи не єдині, хто навіть на перервах говорить українською).
– З 2009 року я був в опікунській раді єдиної україномовної газети Криму «Кримська світлиця». Інформація про це є в Вікіпедії.
– Мій переїзд з Криму в той час був найбільшою трагедією мого життя, але моїм свідомим вибором.
Розумію, що можна з контексту навишкрибати цитат і технологічно змалювати необхідний замовнику портрет, але 9 років мого життя залишили велику кількість інформації в гуглі. Автори сьогоднішніх публікацій намагаються цього не помічати. А саме:
– У 2014 році я створив та очолив Кримську правозахисну групу «20 лютого», яка за 7 років своєї роботи провела десятки заходів, допомогла майже 2 тисячам кримських переселенців;
– Я брав активну участь у розробці «Стратегії деокупації та реінтеграції тимчасово окупованої території АР Крим та м. Севастополя»;
– Очолював Офіс реформ в Мінагрополітики в 2015-2016 роках. Саме тоді ми запровадили велику низку механізмів прозорості (конкурси, тендери та інше);
– М’яко кажучи, причетний до створення в Україні Суспільного мовлення, яке сьогодні є зразком журналістики;
– Три роки я обирався експертом Українського культурного фонду. І до речі, Маріуполь став «Великою культурною столицею України» за моєю участю;
– Три роки я за контрактом працював консультантом американського проєкту USAID та займався розвитком малого та середнього бізнесу Приазов’я та Сходу України. Та ще багато іншого. Кому цікаво – погуглять. А кому більше цікаво – можуть запитати. Тим, кому гуглу не достатньо, повідомляю: у 2014-2022 роках я 4 рази успішно пройшов спецперевірки з допуску до державної таємниці; маю нагороди ГУР, ГК ЗСУ, МО.
24 лютого 2022 року зі зброєю в руках захищав Київ, а вже в березні та квітні організував та доставив 14 тисяч тон зброї в зони бойових дій.
З Віталієм Кімом озброювали Миколаївщину, з Дмитром Живицьким – Сумщину, з Сергієм Гайдаєм – Луганщину, з Віталієм Ковалем – Рівненщину, Олексієм Кулебою – Київщину. З травня був переведений на інший напрям роботи, з того часу щоденно координую процеси, про які і писати-то не можу.
Лише декілька речень, які вже лунали в публічному просторі:
– Розробив нормативне регулювання по спрощенню процедури допуску до експлуатації озброєння та військової техніки. Наразі ця процедура займає три тижні та є найпростішою в світі;
– Організував укладання та виконання 16 державних контрактів на БпЛА українського виробництва;
– Організував постачання більше 500 бронемашин до ЗСУ.
Але, найважливіше, це боєприпаси. Тут не все так просто, як хотілося б. Це надскладне та надважливе завдання, яким я живу. Навіть зараз, коли пишу цей блог, дуже шкодую про кожну хвилину.
27 січня ГУР МО попередило, що очікує найближчим часом інформаційно-психологічну спецоперацію з дискредитації військово-політичного керівництва. Ні, звичайно, я ніяке не військово-політичне керівництво. Я організатор, виконавець. Сфабрикований «вкид» відриває мене від роботи, ускладнює стосунки з контрагентами-постачальниками, дискредитує мене в очах офіцерів моєї команди, але направлений він не проти мене, очевидно, це спроба дискредитувати міністра оборони. Хто за цим стоїть і для чого це робить, я не знаю. Впевнений, що цим питанням займаються більш компетентні люди.
Я готовий знову пройти поліграф по всіх згаданих питаннях, цього разу публічно. І одразу даю дозвіл на оприлюднення результатів. Я готовий в будь-яку хвилину подати заяву про звільнення та продовжувати роботу задля перемоги в будь-якій іншій формі, в тому числі, рядовим солдатом. (До речі, жоден журналіст не звернувся до мене за коментарем, хоча 26 українських ЗМІ сьогодні зробили однакову публікацію. Друзі, не забувайте про інформаційну гігієну. Перевіряйте джерела, аналізуйте).
Це Лієв написав вчора. А сьогодні – заяву про звільнення.