Сьогодні Путін планував гучно святкувати 100 років СРСР. Ми йому все зіпсували


18:1130.12.2022

30 грудня виповнюється 100 років створення більшовиками Радянського Союзу. Путін мріяв відзначити цю дату взяттям Києва та України, але помилився, як колись і Сталін. Фокус згадує – як створювався СРСР та як завдяки недбалості московських чиновників Україна отримала додаткові аргументи для незалежності.

У своїй агресії проти України Кремль постійно експлуатує ностальгію за зруйнованим Радянським Союзом. Важко визначити реальне ставлення до СРСР самих російських можновладців, адже їх особиста кар’єра завдячує своїм успіхом саме руйнуванню Союзу, яке свого часу Володимир Путін назвав найбільшою геополітичною катастрофою XX століття. Не відзначаються прагненням відновлення соціалістичної системи і їх дії, адже сконцентрувавши повноту влади у своїх руках, російська влада могла б продовжувати “вести країну до комунізму”, не зазіхаючи на чужі території.

Доконаним фактом можна вважати те, що в інформаційних кампаніях Кремля, як мінімум — для внутрішнього вжитку, ностальгія за Радянським Союзом зараз відіграє центральне місце. Цікаво, що російські пропагандисти часто намагаються поєднати те, що здоровий глузд поєднувати не дозволяє – імперську та радянську історичні спадщини. Це підтверджує, що російську владу більше цікавлять територіальні здобутки СРСР, а не той спосіб життя, за яким сумує значна частина росіян.

сталин, сталинисты, день рождения сталина
Грудень 2022, день народження Сталiна святкують у МосквiФото: Getty Images

Насправді при детальному аналізі особливостей існування Радянського Союзу можна знайти певну логіку у настільки суперечливих формулюваннях російською елітою свого ставлення до нього. Адже СРСР був досить оригінальним утворенням, де розходження між задекларованим та реальним станом речей було нормою та основною засадою його створення.

30 грудня мине 100 років від проголошення утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік, який декларував побудову “раю на землі”, а насправді став справжнім пеклом для мільйонів своїх мешканців.

Очевидно, що, починаючи повномасштабне вторгнення, російські вожді мріяли відзначити цей ювілей, знову контролюючи ключову частину СРСР – Україну, проте завдяки нашим ЗСУ – не склалося. А ми розставимо усі крапки над “і” у цьому питанні, вибивши чергову опору з-під ніг ворожої пропагандистської машини.

Фейкова дата утворення Радянського Союзу. Як Михайло Фрунзе перетнув дорогу Сталiну

Почнемо з того, що сама дата 30 грудня 1922 року є пропагандистським штампом, який несе дуже символічний підтекст. Адже саме активність українських більшовиків (та сама ініціатива знизу, яку Сталін врешті викорінив, породивши славнозвісну ментальність “совка”) призвела до відтермінування фактичного утворення СРСР на понад пів року. До 1936 року (впровадження “сталінської Конституції”, що вважається формальною точкою відліку класичного СРСР з одноголосним прийняттям рішень, повної монополії партії на громадську думку та держави в економіці) датою утворення СРСР вважалося 6 липня 1923 року. Тоді саме було ратифіковано декларацію та союзний договір, а 30 грудня 1922 року ці установчі документи були лише проголосовані за основу.

Ця затримка відбулася з подання представника української делегації Михайла Фрунзе, вiн з цією ідеєю у досить жорсткій формі виступив проти Йосипа Сталіна, для якого було принциповим питанням все завершити напередодні нового 1923 року. Врешті делегати І з’їзду Рад, на якому все це вирішувалося, підтримали саме представника УРСР.

Михайло Фрунзе, командарм Фрунзе, архивное фото, ретро фото
Михайло Фрунзе у 1919 р.

Майбутній “батько народів”, схоже, не пробачив цього червоному командиру, бо в процесі узурпації влади в руках Сталіна Михайло Фрунзе помер за загадкових обставин на операційному столі у сорокарічному віці. А коли Сталіну врешті вдалося захопити всю повноту влади, він стер з історії згадку про свою невдачу — і так надалі в СРСР святкували несправжню дату свого утворення, що доволі символічно, оскільки саме утворення СРСР було справою доволі бутафорною.

Тож розберiмося, що передувало цій дивній історії та як було утворено чи не найсуперечливішу унію XX столiття, а можливо, й усієї людської історії.

Україна i влада більшовиків. Промені надії у темряві військових поразок

У 1917 році слабкий та нерішучий Тимчасовий уряд Росії було скинуто збройним переворотом радикальної частини російських соціал-демократів – більшовиків. Цей рух виступав за перебудову світу на основі соціальної справедливості, яку його послідовники вбачали в економічній рівності, що мала бути досягнута шляхом ліквідації торгово-грошових відносин. Також більшовики декларували право пригноблених націй на самовизначення. Загалом цей рух виступав “за усе хороше та проти усього поганого”, а практика виявилася більш прозаїчною та достатньо жорстокою.

На жаль, українцям, які саме виборювали свою свободу, довелося на власному досвіді переконатися, чого варті більшовицькі декларації. Наша держава кілька разів захоплювалася Червоною армією упродовж 1917-1920 рр. І кожен раз супроводжувався жорстокими репресіями проти усіх незгодних з новим порядком. При чому, попри декларації про свободу, ворогами оголошувалися усі, хто виступав проти цілісності колишньої імперії. Така ж доля спіткала білорусів, народи Кавказу та Середньої Азії.

Проте хитросплетіння тодішньої міжнародної політики зіграли цікавий жарт з більшовиками та поневоленими ними народами. Так українцям усміхнулася доля, і після військової поразки, яка здавалося мала б стерти усі сподівання українського народу на власну державність, маріонетковій Українській Радянській Соціалістичній Республіці почали передавати реальні повноваження практично в кордонах Української Народної Республіки, яка першою проголосила державність українців у січні 1918 року. Схожа ситуація склалася із кавказькими народами, де було створено Кавказьку конфедерацію, та білорусами, яким теж було дозволено утворити свою радянську соціалістичну республіку.

Водночас народи Середньої Азії було включено безпосередньо до складу Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки. Так Москвою вже тоді було продемонстровано різницю у сприйнятті європейської та азійської дипломатій.

унр, центральна рада, архивное фото, ретро фото
Українські війська, вірні Центральній раді, виступають із Києва для боротьби з більшовиками. Зима 1917-1918 років[–]

Окрім зовнішньополітичних чинників певну роль відігравали і внутрішні проблеми. Влада більшовиків була хиткою. Вони фізично не мали ресурсів задавити незгідних зі встановленням їхнього режиму.

Так після розгрому основних частин українських армій упродовж 1919-1921 років відбувалися Зимові походи – закидання диверсійних груп з підконтрольних Польщі українських земель. Продовжувала діяти Холодноярська республіка і численні менші підпільні організації. При загостренні ситуації Україна могла спалахнути. Тож у Кремлі вирішили приспати пильність завойованих народів та пішли на поступки.

Весною 1921 року більшовики, відступившись від своїх ідеалів пішли на пом’якшення в економічній політиці – так звана Нова економічна політика, яку прозвали “ленінським танго” (тому, що лідер більшовиків заявив, що ці поступки — то тимчасовий крок назад, щоб потім зробити два уперед). Те ж стосувалося і національного питання. Також було важливим виставити формально незалежну українську республіку у мирних переговорах з Польщею у Ризі — та Антантою у подальшій дипломатичній діяльності, щоб делегітимізувати делегації УНР та ЗУНР як представників українського народу.

УРСР: примарний шанс незалежності

У грудні 1920 року УРСР формально визнали незалежною державою. Упродовж наступних двох років молодій республіці почали на місця передавати все більше повноважень. І більшовицькому керівництву УРСР все більше подобалося відчувати себе керівниками незалежної держави, а не російської провінції. Проте з огляду на те, що уродженців України серед них було небагато, можна сміливо припустити, що керівників радянської України мотивувало бажання утвердити особисту владу, а не патріотичні почуття. Але в умовах військової поразки – навіть декларативна незалежність була кращою за повне повернення назад в імперію.

Важливу роль відігравали чвари у керівництві більшовицької партії. Уміло використовуючи внутрішньопартійні інтриги, керівництво УРСР доволі спритно “прослизало між краплями” та навіть почало не погоджуватися з деякими декретами, що надходили йому з Москви. Річ у тім, що попри формальну незалежність та наявність своїх державних органів, Москва контролювала новоутворені республіки через спільну Червону армію та єдину партійну структуру Російської комуністичної партії (більшовиків) – РКП (б). Тобто керівник уряду УРСР Християн Раковський як член РКП (б) підпорядковувався вищим партійним органам, які знаходилися в Москві. Фактично незалежність республік була суто декларативним явищем.

Саме по партійній лінії Сталін добивався згортання “незалежності” щойно утворених радянських республік та входження їх на правах автономій до РРФСР. Цей процес відбувався на фоні відчайдушної боротьби за владу у партії. Володимир Ленін через стан здоров’я все менше міг виконувати свої обов’язки партійного лідера і боротьба за вплив і можливість зайняти місце вождя розгорілася серед його соратників. Тож частина партійного керівництва охоче підігравала противникам плану “автономізації”, щоб таким чином послабити апаратні позиції його автора – Йосипа Сталіна.

І основним тараном цього плану стало керівництво УРСР, при цьому воно клялося у вірності партії та в жодному разі не виступало проти радянського ладу. Мала місце саме внутрішньопартійна боротьба, а не реальна боротьба за національні права українців. Конкретно керівництво УРСР в особі Михайла Фрунзе, Християна Раковського та Григорія Петровського виступалио за посилення свого особистого впливу як в середині УРСР, так і на загальному партійному рівні.

Врешті автономістський план Сталіна (входження новоутворених республік на правах автономій до складу Росії) був заблокований Леніним. Було вирішено утворити формальний союз рівноправних республік. Тоді Сталін поставив за ціль провести це об’єднання у якомога стислі терміни та максимально обмежити суб’єктність республік.

Вже у кінці грудня було скликано І Всесоюзний з’їзд рад, який мав затвердити два документи – декларацію про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік та союзний договір. І тут знову йому наперекір пішла українська делегація. Як вже було згадано, Михайло Фрунзе відкрито виступив проти ініціативи Сталіна та таки добився відкладення остаточного утворення нової держави до 6 липня 1923 року. Це була чи не найбільша поразка Сталіна у його політичній кар’єрі. В результаті договір був змінений у сторону збільшення прав ресупублік, що входили до СРСР, зокрема було введено Раду національностей, яка мала стежити за дотриманням декларованих прав народів СРСР.

З того часу у Кремлі Україну сприймають як небезпечний розсадник вільнодумства, де навіть прислані з Москви керівники стають норовливими вільнодумними “націоналістами”.

Декларативні права, які стали реальними

Відзначимо, що навіть в умовах вже утвореного СРСР в УРСР відбувалася українізація та “червоний ренесанс” (тимчасове відродження української культури; через те, що більшість його діячів було розстріляно у 30-ті роки, його ще називають “Розстріляним Відродженням”). Усі ці процеси Сталін згорнув, коли остаточно сконцентрував владу у своїх руках у 1930-ті роки. Тоді він розправився зі своїми політичними противниками і згорнув будь-яку навіть теоретичну самостійність республік. Її просто не могло бути в умовах, коли самі конституційні органи влади стали бутафорними. Єдиним завданням депутатів у радах було одноголосне затвердження заздалегідь ухвалених рішень.

Тому ліквідацією декларативних повноважень радянських республік з притаманною росіянам недбалістю ніхто вже не займався. Навіть більше. Повністю відчуваючи свою безмежну владу, Сталін увів Українську та Білоруську радянські республіки до складу ООН на правах країн-засновниць. Ці начебто незалежні республіки додавали голосів Москві у новоствореній організації. Варто зауважити, що РРФСР якраз до ООН не увійшла, то сучасна Російська Федерація зайняла місце цілого СРСР ні з ким це не узгодивши (принаймні публічно).

Проте, коли режим послабшав і комуністична партія втратила повний контроль за бутафорними органами влади, Україна сповна скористалася наданими їй на папері у далеких 20-х роках правами, забезпечивши цілком легальний вихід із союзу “рівних та суверенних республік”.

Зараз Кремль за аналогією сторічної давнини продовжує займатися правовим абсурдом, утворюючи маріонеткові держави та підписуючи з ними договори. Декларуючи ностальгію за СРСР, кремлівська верхівка прагне саме до відновлення імперії — у якій би формі та під яким соусом це б не подавалося. А досвіду вражаючої невідповідності форми та дійсності у російської влади більше, ніж потрібно.

Проте натомість свята імперії у підкореному Києві новоімперська влада Російської Федерації отримала шалений опір вже не бутафорної, а реально існуючої по-справжньому незалежної Української держави.

Понравилась статья? Расскажите друзьям![hupso]

'Сьогодні Путін планував гучно святкувати 100 років СРСР. Ми йому все зіпсували' не имеет комментариев

Будьте первым!

Желаете поделиться мнением?

© Inshe.tv

Share Button
Twitter Facebook Google Plus Youtube