8 березня 2022-го, на 13-й день великої війни в Україні, Володимир Зеленський відеозв’язком звернувся до парламенту Великої Британії.
“Ми будемо битися в лісах, на полях, на узбережжях, у містах і селах, на вулицях, ми будемо битися на пагорбах… І я хочу від себе додати: ми будемо битися на териконах, на березі Кальміуса та Дніпра! І ми не здамося!” – пообіцяв він.
Британці аплодували стоячи і були в захваті від алюзій з найвідомішою промовою прем’єра Вінстона Черчилля часів Другої світової:
“Ми будемо битися на узбережжі, ми будемо битися в пунктах висадки, ми будемо битися на полях і на вулицях, ми будемо битися на пагорбах, ми не здамося ніколи”.
На цій духопідйомній частині виступу Черчилля зазвичай ставлять крапку. Однак, як свідчить у щоденниках англійський дипломат, політик та історик Гарольд Ніколсон, промова прем’єра мала продовження, яке особливо гостро відгукується в українцях.
Уже при вимкненому мікрофоні Черчилль нібито додав: “А битися ми будемо пивними пляшками, бо це все, що в нас є”.
Якщо в цьому й було перебільшення, то не надто велике. Аби переконатися, достатньо перечитати листування Черчилля наприкінці літа 1940-го з президентом США Рузвельтом.“Якби можливо було послати нам 40-50 найстаріших есмінців, кілька сотень літаків і сталь…” – пише Черчилль у дні, коли існування країни висіло на волосині.
“Есмінці не можу послати без рішення Конгресу, і зараз немудро їх про це просити. Але постараюся послати зенітки і сталь. І буду тримати флот на Гаваях”, – відповів Рузвельт.
Свої листи Черчилль закінчував ввічливим: “Дякую Вам за добру волю і добрі побажання”.
Одного разу, втім, не стримався і сказав своєму секретарю: “Надішліть цього листа чортовим янкі. Ці напівсліпі все ще напівготові”…
Черчилль – один із тих політиків, без яких перемога над нацистською Німеччиною була б неможлива. Що не врятувало його від вироку виборців у липні 1945-го, коли він мав залишити ключі від резиденції прем’єра на Даунінг-стріт, 10 і піти у відставку.
Війни завжди впливають на архітектуру влади не лише в країнах, які зазнали поразки, а й у тих, що перемогли.
“Українська правда” згадує історії двох генералів, які стали президентами, і одного прем’єр-міністра, який на піку популярності програв вибори.
А також разом із політичним психологом Валентином Кімом аналізує, чим ці історії можуть стати в пригоді українцям.
Черчилль: втомлені кров’ю, потом і сльозами виборці
У липні 1945-го Черчилль вирушив на Потсдамську конференцію – як лідер однієї з країн-переможців над нацистською Німеччиною.
Напередодні поїздки в Британії відбулися парламентські вибори – через війну перші за 10 років. Їхні результати мали оголосити 26 липня. Чинний прем’єр не надто хвилювався з цього приводу. Його особистий рейтинг підтримки в британському суспільстві сягнув 83%, що мало забезпечити консерваторам впевнену перемогу над лейбористами на чолі з їхнім лідером Клементом Еттлі.
“16 липня Черчилль поїхав до Берліна оглянути бункер Гітлера, зокрема приміщення, де той помер. Вісім днів по тому йому наснилося, що він сам лежить у морзі. Він сказав своєму лікарю: “Я бачив – це було дуже яскраве видіння – своє мертве тіло під білим простирадлом на столі в порожній кімнаті. Я розгледів свою голу ступню, що висунулася з-під простирадла”.
Сон виявився віщим. Наступного дня Черчилль пережив політичну смерть – він і його партія начисто програли національні вибори”, – писав Томас Рікс у книзі “Черчилль і Орвелл: битва за свободу”.
Вінстон Черчилль відвідує бункер Гітлера в Берліні, липень 1945-го
Результати виборів зафіксували нищівну поразку консерваторів. Це пояснювали, по-перше, особливостями виборчого процесу в Британії – на відміну від України виборці тут звикли голосувати не за лідерів, а за партії.По-друге, лейбористи обіцяли виборцям мир і розв’язання економічних проблем, які досі були “не на часі”. Англійці втомилися від “крові, важкої праці, сліз і поту”, з якими асоціювався Черчилль.Саджанці українського ківі Альбіон. Крупні плоди. Розпродаж!Потужний подрібнювач для фруктів, овочів, кави та навіть льоду!
Нарешті, по-третє, злий жарт із Черчиллем зіграла його впевненість у перемозі. Дружина Черчилля, Клементина, говорила згодом, що результат виборів закономірний, бо її чоловік не знає, як живуть прості люди – він їздить містом тільки з шофером, а коли одного разу потрапив у метро, не знав, як знайти вихід.
Увечері 26 липня 1945-го Черчилль вручив королю прохання про відставку. Чарльз Вілсон, особистий лікар прем’єра, відвідав його того дня і назвав підсумки виборів “невдячністю” суспільства.
“”Я б це так не назвав. У них були дуже важкі часи”, – відповів Черчилль”, – пише Вілсон у своїй книзі “Черчилль: боротьба за виживання 1945-1960”.
Під час Потсдамської конференції Велика Британія отримала нового прем’єра: за столом переговорів Вінстона Черчилля змінив Клемент Еттлі (на фото – ліворуч)
Черчилль повернеться на Даунінг стріт, 10 лише за шість років – після дострокових виборів у жовтні 1951-го. Попереду був його другий термін на посаді прем’єр-міністра.
Навіщо це було на той момент 76-річному колекціонеру метеликів, живописцю-аматору і автору шести томів спогадів “Друга світова війна”?
“Влада – це наркотик. Хто спробував його хоч раз – отруєний нею назавжди”, – любив повторювати він.
Про велике будівництво міфів, Черчилля і Зеленського
Розповідає політичний психолог Валентин Кім:
– У нас зараз дуже багато політико-психологічних міфів. Один із них – порівняння Зеленського з Черчиллем.
Постать Черчилля для такого порівняння справді комплементарна. Але загалом досвід Черчилля і Британії 1940-х не дуже релевантний для Зеленського й України сьогодні.
Черчилль ніколи не намагався домовитися з Гітлером. Ніколи не пропонував Гітлеру “просто перестати стріляти”. Ніколи не казав “яка різниця”.
Якщо вже порівнювати Зеленського з кимось, то з Чемберленом. Бо той якраз і намагався за будь-яку ціну відтягнути початок великої війни, створити умови, за яких вона була б неможлива. Але Чемберлен – фігура, м’яко кажучи, не настільки приваблива, та й взагалі невідома пересічному українцю.
Черчилль став прем’єром саме як “людина війни”. На той момент у нього була довга політична і воєнна кар’єра. І його імідж під час прем’єрства жодним чином не трансформувався.
Українці обрали Зеленського, коли гарячої фази не було, і всі мали надію, що вдасться її уникнути. Його ніхто не сприймав як лідера воєнного часу. Тому уявлення щодо нього якщо і змінилися, то лише на його користь. У масовій свідомості Зеленський – людина з шоубізнесу перетворилася на Зеленського-“гетьмана” і лідера опору.
Британія на той час – це багато століть досвіду демократії. В Україні ще не вийшло на політичну сцену навіть перше покоління, яке виросло у вільному суспільстві. Ще керують люди, які народилися і виросли за часів СРСР.
Британцям нікуди було тікати. Вони могли втекти від бомбардувань лише на хутори. Україна – не острівна держава. Ми бачимо, скільки українців виїхали за кордон, і це зовсім інший тренд. Дослідження показують, що значна частка цих людей не повернеться. Це одночасно б’є і по економіці, і по стосунках як на рівні людина – суспільство, так і людина – родина. У нас величезна кількість сімей перебуває в стані “на удальонці”, і складно прогнозувати, до чого це призведе.
Нарешті протягом всієї війни другою людиною в коаліційному Кабінеті міністрів у Черчилля був Еттлі, майбутній прем’єр. У нас навпаки – панує монобільшість. В уряді відсутні представники будь-яких інших політичних сил. І тому наше суспільство не отримує сигнали від опозиції, яка позбавлена можливості формувати свою повістку.
В липні 2022-го Володимир Зеленський отримав премію Вінстона Черчилля ФОТО: INSTAGRAM/ZELENSKIY_OFFICIAL
Мені здається, що намагання зробити із Зеленського Черчилля наших днів помилкове. Але, враховуючи наскільки часто команда пана Зеленського вдавалася до популізму, не здивуюся, якщо вони почнуть активніше використовувати прямі аналогії з Британією і Черчиллем.
У повоєнний час вони, звісно, будуть героїзувати і міфологізувати владу, тобто самих себе. Вже створюють міф “якби не цей президент, то…”. Вже намагаються замовчувати величезну кількість питань стосовно обороноздатності країни і підготовки її до війни. Вже помітні спроби не викривати внутрішню корупцію, а звинувачувати журналістів, які викривають таку корупцію.
Трумен і Ейзенхауер: влада у спадок і генерал без війни
22 квітня 1945-го о 17.25 з ліфта на другому поверсі Білого дому вийшов чоловік у двобортному костюмі і з масонським перснем на мізинці.
Він одразу пройшов до кабінету дружини президента Франкліна Рузвельта Елеонори.
– Гаррі, – сказала вона, – президент помер.
Менш ніж за дві години чоловік у двобортному костюмі стояв із Біблією в руках перед головою Верховного суду США Гарланом Стоуном.
“Я, Гаррі С. Трумен, урочисто присягаю, що буду сумлінно виконувати обов’язки президента Сполучених Штатів…” 
12 квітня 1945 року Гаррі Трумен складає президентську присягу на Біблії
До того часу 61-річний Трумен встиг побути приймальником листів у редакції газети, клерком у банку, фермером, командиром артилерійської батареї на фронті Першої світової, окружним суддею, сенатором від штату Міссурі.
Війна війною, а вибори за розкладом – принаймні в Сполучених Штатах. У листопаді 1944-го Рузвельт вчетверте поспіль став президентом, цього разу запропонувавши посаду віцепрезидента Трумену. Навряд чи Рузвельт бачив у ньому свого наступника. Другу людину в державі президент не посвячував ані в тонкощі міжнародної політики, ані в подробиці військових операцій на європейських фронтах. Тим не менш, саме Трумену через кілька місяців після отримання в спадок найвищої посади доведеться віддавати наказ про ядерні бомбардування Хіросіми і Нагасакі.
Наступні президентські перегони мали відбутися 1948-го. Одним із фаворитів вважали Дуайта Ейзенхауера – героя війни, п’ятизіркового генерала, колишнього головнокомандувача союзних військ у Європі. Але переможцем став Трумен.
Ейзенхауер того разу відмовився від участі у виборах. Він пояснив це так:
“Перше – я генерал, і мені неприємно було б думати, що моя політична кар’єра тримається на жертвах, принесених солдатами. Друге – під час війни я командував не республіканцями і демократами, а американцями. І, ставши республіканським президентом, я завжди відчуватиму, що зраджую тих моїх солдатів, які були демократами. Третє – найвищий момент моєї кар’єри – капітуляція Німеччини. Навіщо мені бруднити свою біографію партійними інтригами?”
Генерал Дуайт Ейзенхауер під час поїздки на фронт у Європі, листопад 1944-го
Другий “найвищий момент кар’єри”, цього разу політичної, для Ейзенхауера настане 1952-го. За висунення кандидатом у президенти від Республіканської партії генералу у відставці довелося поборотися з випускником Єля і Гарварда, сенатором Робертом Тафтом. І ця боротьба йшла не в білих рукавичках.
“У листі до Трумена Ейзенхауер скаржився, якими брудними методами користуються прихильники Тафта, щоб республіканська партія номінувала в кандидати їхнього висуванця. Вони пригадали Ейзенхауеру військовий роман з англійкою Кей Соммерсбі, оголосили його дружину Мемі алкоголічкою через часту втрату рівноваги (хоча в неї просто були проблеми з вестибулярним апаратом). Його звинувачували в тому, що він пиячить із Жуковим, його навіть оголосили євреєм і пустили в хід антисемітизм. Трумен відповів: “Якщо це – все, вважайте себе щасливчиком”, – писав професор Колумбійського університету Джин Сміт у книжці “Ейзенхауер за часів війни і миру”.
Айк (зменшувальне ім’я від Дуайт) мав ще одну проблему – у військовій академії Вест Пойнт його навчали чого завгодно, тільки не ораторського мистецтва.
“Він почав кампанію у своєму рідному містечку Ебілін, – пише Сміт. – Лив дощ. На площі перед виборцями стояв старий чоловік (Ейзенхауеру було 62 роки) у дощовику і клейончастому капелюсі, і через силу бубонів з папірця звичайні республіканські банальності про небезпеку громіздкого уряду і збільшення податків. Республіканці були розчаровані: “Схоже, – писали злі місцеві газети, – Айку час додому, до мами, і на Небеса”.
Ситуацію врятував соратник Ейзенхауера – юрист Герберт Бронелл. “Викиньте текст і говоріть те, що думаєте”, – порадив він.
Результат не змусив себе чекати. “I like Ike”, – скандували натовпи на мітингах. За пів року Айк став 34-им президентом США.
“Яструб”-республіканець під час свого президентства відмовився відправляти американські війська до В’єтнаму (це трапилося за демократа Джона Кеннеді), де французи намагалися втихомирити колишню колонію. За Ейзенхауера завершилася активна фаза війни в Кореї. При ньому вирішилася Суецька криза 1956-го.
Бойовий генерал знав ціну миру.
Про довіру до війська, Залужного і Буданова
Розповідає політичний психолог Валентин Кім:
– Україна в стані війни, тому природно, що рівень довіри до війська і військових найвищий. Цей потужний тренд можна побачити з 2014-го. Пам’ятаєте, скільки комбатів увійшли до Верховної Ради того року? Щоправда, в політиці вони тоді надовго не затрималися. Передусім тому що не мали власного політичного проєкту.
Впевнений, що серед військових у майбутньому з’явиться ціла когорта цікавих політичних персон. Вже зараз маємо дві потужні постаті.
Одина з них – пан Валерій Залужний, який уникає навіть натяків на майбутню політичну кар’єру. Але її створюють самі українці без його участі, демонструючи високий рівень довіри до ЗСУ і головнокомандувача.
І в цьому сенсі у пана Залужного потужні можливості саме морально-етичного лідерства. Запит на лідерів, яких називають моральними авторитетами, особливо в політиці, завжди великий, а сьогодні й поготів.
Друга персона – голова ГУР Кирило Буданов. Це абсолютна протилежність Залужному. Якщо Залужний не докладає жодних зусиль, аби бути в медійному полі, Буданов робить все для того, щоб залишатися в центрі суспільної уваги.
Це взагалі безпрецедентна річ, коли голова військової розвідки коментує в медіа все, що тільки можна. З іншого боку, чого ж дивуватися, що головний розвідник має деякі властивості шоумена, якщо нинішній президент – це з самого початку історія про медійність і антисистемність. Українці самі відчинили цю скриню Пандори на виборах 2019-го.
Щодо притаманного українцям неприйняття “міцної руки”, воно лишається, але затулене іншими страхами. Ми – суспільство, яке живе в стані боротьби за існування. Страх перед знищенням держави і кожного з нас затуляє будь-які інші страхи. Тому не думаю, що “міцна рука” своїх – те, що може налякати українця. Принаймні сьогодні для нього військові у владі – це не про диктатуру, “хунту” і “чорних полковників”, а про захист від чужих.
Чи існує варіант, що політичним лідером України стане виходець із військового середовища? Підґрунтя для цього є, тренду на це поки що не бачу. І інституцій, які б допомогли військовим робити політичні кар’єри, поки теж немає.
Де Голль: генерал, від якого чекали дива
“Політика – занадто серйозна справа, щоб довіряти її політикам”, – повторював генерал Шарль де Голль. Історія сходження де Голля на політичний олімп почалася в червні 1940-го – з катастрофи. Прем’єр-міністр Франції, 84-річний маршал Петен погодився на всі умови перемир’я з Німеччиною, фактично капітуляції – роззброєння армії та окупацію німецькими військами 60% території Франції (за винятком заморських територій).
49-річний де Голль перебрався до Англії, де почав з нуля.
“Я спочатку нічого собою не являв… У Франції – нікого, хто міг би за мене поручитися, і я не мав жодної популярності в країні. За кордоном – жодної довіри і виправдання моєї діяльності”, – згадував він.
Завдяки сприянню Черчилля і його визнанню де Голля “главою всіх вільних французів”, тому вдалося сформувати силу, яка увійде в історію як рух Опору.
Генерал де Голль на вулицях Парижа, 26 серпня 1944-го
Чотири роки по тому де Голль пройшов вулицями звільненого від нацистів Парижа. Натовп вигукував його ім’я. Він повернувся додому національним героєм і главою тимчасового уряду, визнаного всіма учасниками антигітлерівської коаліції.
Французи чекали від генерала дива – ні більше, ні менше.
“Не усвідомлюючи весь масштаб руйнувань, страшний брак всього необхідного і тяжкий тягар подальшого ведення військових дій, багато хто вважав, що незабаром у повному обсязі налагодиться виробництво, що постачання швидко покращиться, знову відновиться комфортабельне довоєнне життя.
Союзників вважали персонажами лубкових картинок, володарями нескінченних ресурсів, якими вони готові були поділитися з Францією, заради любові до якої вони сприяли її звільненню, а тепер бажали відновити її могутність у себе під боком. Що ж до де Голля, персонажа дещо казкового, який уособлює в їхніх очах дивовижне звільнення, то він сам по собі був здатний зробити всі ті дива, яких від нього чекали”, – писав де Голль у “Військових мемуарах”.
У наступні півтора року генерал очищатиме авгієві стайні у звільненій від окупантів Франції. 40 тисяч колабораціоністів відправили за ґрати, 2 тисячі засудили до смертної кари.
Відродилося партійне життя, при цьому сам де Голль відмовився створювати свою партію – він хотів стати лідером всіх французів, незалежно від їхніх політичних уподобань.
Вибори до парламенту – Національних зборів – відбулися 21 жовтня 1945 року. Більшість французів проголосували за лівих, першу скрипку серед яких грали комуністи і соціалісти.
Призначений у листопаді прем’єр-міністр де Голль, який мріяв про сильну президентську республіку, а не про постійні торги за міністерські крісла і павутиння політичних інтриг у парламенті, протримався на посаді два місяці. 20 січня 1946 року генерал зібрав міністрів свого кабінету і оголосив: “Мою місію закінчено, тому що знову відродився режим переважання політичних партій. Я його відкидаю. Але в мене немає засобів завадити цьому експерименту, окрім хіба що встановлення сильної диктатури, чого я не бажаю і що, безсумнівно, скінчилося б погано. Отже, мені потрібно піти”.
Ще відвертіше він пояснив причину відставки в листі синові: “Не можна бути одночасно людиною, випробуваною бурею, і людиною низьких політичних комбінацій”.
Де Голль повернеться до влади за 12 років – спочатку в ролі прем’єра, призначеного парламентом. А в 1965-му переможе на всенародних виборах президента. Ще за чотири роки знову, як два десятиліття тому, достроково піде у відставку після студентської революції та програного референдуму щодо реформи влади.
78-річний генерал завжди грав у політиці за своїми правилами або відмовлявся грати.
Про пряму спину, добровільні відставки і переслідування попередників
Розповідає політичний психолог Валентин Кім:
– Генерал Де Голль асоціюється з людиною з прямою спиною, яка двічі – в 1945-му і в 1969-му – добровільно відмовилася від влади, тому що державницьке керування на той момент не відповідало його цінностям.
Але будемо відвертими, пряма спина де Голля – не лише про його принциповість. Але й про розрахунок – принаймні під час його першої відставки в 1945-му – на те, що його наступники, вибачте, облажаються, і він повернеться,
Французьке суспільство мало величезну кількість викликів після Другої світової війни. Ганьба окупації, колабораціонізм, незадоволення союзниками – тими самими “англосаксами”, втрата колоній, програна війна у В’єтнамі, проблеми в Алжирі.
Потрібне було глибоке реформування, і такі реформи завжди проходять складно – з цими самими “потом, кров’ю і сльозами”.
В повоєнний час Україну очікує те саме. Попри ейфорію частини суспільства від заяв Зеленського про те, що олігархи знищені, Росію ось-ось виженемо з Криму, а економіку відновимо, тому що до нас потече неймовірна кількість грошей, не можна не бачити реальність. А вона, мені здається, в тому, що олігархи нікуди не зникнуть так само, як і їхній вплив. І Росія нікуди не дінеться – вигнати її з Криму буде так само важко, як п’ять років тому.
Чи відмовиться Зеленський від другого президентського терміну, аби не асоціюватися з труднощами післявоєнного періоду? Я не впевнений, тому що насправді Володимир Зеленський дуже любить владу, і піти йому буде психологічно складно.
До того ж це може нести загрозу для його найближчого оточення. Його самого не можна чіпати брудними руками, бо він – живий символ, а от для соратників зміна влади може бути небезпечною. Розбірки з попередниками, до речі, теж традиція українського політичного життя.
***
Лютий 1945-го. Крим, Лівадійський палац. На фото троє чоловіків, які під час Ялтинської конференції малюють архітектуру повоєнної Європи.
Від них залежить майбутнє світу, але ніхто з них не має уявлення про власне майбутнє.
Черчилль втратить владу за п’ять місяців на піку популярності.
Рузвельт помре від крововиливу в мозок, не доживши до капітуляції Німеччини 26 днів.
Сталін до останніх днів життя чіплятиметься за владу, перетворивши країну на концтабір, і помре через вісім років.
Висновків про невідворотну відплату, вищу справедливість та невблаганну руку долі не буде. Окрім, хіба що, одного.
Демократія за всіх її недосконалостей і гримас безперервна і не закінчується зі зміною лідера після виборів.
Диктатура вмирає разом із її творцем, яким би не був його фінал – мотузка на шибениці, ампула з отрутою в бункері, лють натовпу на площі чи природна смерть. Побудований диктатором світ зникає разом із ним, залишаючи по собі руїни і прокльони.
І в цьому, мабуть, головний вирок суду історії.
Що, звісно, жодним чином не знецінює вироки Гаазького суду.
