Колишній російський офіцер стверджує, що українських чоловіків жорстоко допитували у полоні, у них стріляли та погрожували їм зґвалтуванням.
Костянтин Єфремов – офіцер найвищого рангу, який погодився розповісти про це відкрито.
В інтерв’ю ВВС він сказав , що в Росії його тепер вважають зрадником та перебіжчиком.
За його словами, в одному з місць на півдні України “допити, тортури тривали тиждень. Щодня, ночами, іноді й двічі на день”.
Єфремов неодноразово намагався звільнитися з армії за власним бажанням, але в результаті його звільнили за відмову повертатися в Україну. Зараз він втік з Росії.
За допомогою фотографій та військових документів, наданих Єфремовим, BBC підтвердила, що він був в Україні на початку війни – у Запорізькій області, зокрема у Мелітополі.
Ця стаття містить описи тортур.
Екран комп’ютера сповістив про відеодзвінок.
Потім з’явилася картинка. Кімната. Чоловік сидить у кріслі. Йому є про що розповісти.
Він – російський офіцер. Принаймні, був ним нещодавно.
Він намагався звільнитися з армії, і зрештою його звільнили. І він залишив Росію.
Минулого року колишнього військового, з яким я збираюся говорити, відправили до України. Він погодився розповісти мені про злочини, свідком яких він там став.
Костянтин Єфремов у званні старшого лейтенанта командував взводом розмінування 42 мотострілецької дивізії, дислокованої в Чечні.
“На цій посаді я вбув на навчаннях, на той момент ми тільки це знали, що це навчання, – каже Костянтин. – 10 лютого 2022 року я прибув до Криму на полігон. Ніхто не вірив, що буде війна. Усі вірили, що будуть навчання. Навіть старші офіцери, я певен, не знали”.
“Я боявся піти”
“Ми всі перебували у населеному пункті Джанкой, це північ Криму близько до кордону з Україною, – розповідає Костянтин. – Рано вранці 24 лютого почули гуркіт артилерії. У всіх зникли сумніви: війна почалася”.
Костянтин згадує, як вони наносили білою фарбою букву Z на техніку, перемотували скотчем ногу і руку як розпізнавальні знаки. За лічені дні Z стало символом того, що Кремль називає спеціальною військовою операцією.
Тоді він зрозумів, що не хоче бути учасником цієї війни.
“Я вирішив звільнитися. Підійшов до свого командира, пояснив йому свою позицію. На що він повів мене до старшого командира, начальника штабу дивізії”.
“Начальник штабу назвав мене зрадником, боягузом. Сказав, що прострелить мені ногу”.
“Я його вислухав, розвернувся і пішов. Зброю свою я залишив своєму безпосередньому командиру, сів у таксі і поїхав. Я вирішив… прибути в частину, що розташована у Грозному, написати рапорт на звільнення і пройти процедуру звільнення. Але не встиг я від’їхати далеко, як мені зателефонували мої товариші по службі, сказали, що полковник вишикував весь особовий склад і оголосив їм про мій вчинок, пообіцяв посадити мене у в’язницю від семи до 10 років за дезертирство і сказав, що передав мої дані в поліцію”.
Дізнавшись про це, Костянтин зателефонував військовому юристу, той порадив повернутися й подати рапорт своєму командиру.
“Я зараз розумію, що мені треба було плюнути на все це й поїхати, – каже він. – Але я був у такому стані, що важко було приймати якесь рішення. Було незрозуміло та страшно… Я розумів, що мене можуть покарати, щоб іншим не кортіло”.
Він повернувся до Джанкоя й написав рапорт про звільнення за власним бажанням. Але командири відмовилися прийняти рапорт.
Костянтин наполягає на своїй антивоєнній позиції. Він запевняє мене, що не брав участі в операції анексії Криму, не воював на сході України. 2014 року Росію звинувачували не лише в тому, що вона підтримувала місцевих сепаратистів, а й у тому, що вона направила туди своїх військових. Костянтин також сказав мені, що не брав участі у російській військовій операції в Сирії.
“Я три роки перед цією війною займався розмінуванням чеченської землі, яка пережила дві війни. Я любив свою роботу, я вважав, що я корисний”.
Крали велосипеди та газонокосарки
Костянтина поставили тимчасово командувати стрілецьким взводом у зведеному батальйоні. 27 лютого він та його підрозділ отримали команду “висуватися у бік України”.
“Ми завантажились у машини й рушили колоною у бік кордону, перетнули його і, не зупиняючись, рухалися до самого Мелітополя”.
Наступні 10 днів він провів на військовому аеродромі, захопленому російськими військами.
“Там я побачив перші випадки мародерства, – згадує він. – Солдати та офіцери тягли все поспіль. Бачив, як вони облазили всі літаки, підсобні приміщення. Один військовослужбовець звідкись виніс газонокосарку і сказав гордим голосом: “От віднесу додому, будемо біля казарми траву косити”. Тягли весь мотлох непотрібний, відра, сокири, велосипеди, запихали це все у свої “Камази”.
Костянтин надіслав нам дві фотографії, які він зняв на аеродромі у Мелітополі. На фото – транспортні літаки та будівля, що горить. Ця та інші надіслані їм фотографії та документи дозволили нам верифікувати особу Костянтина, його звання та пересування територією України навесні 2022 року. За допомогою онлайн-мап вдалося підтвердити достовірність фотографій з аеродрому в Мелітополі. А місцеві жителі підтвердили ВВС, що на ще одному фото – село Запорізької області, де, за словами Костянтина, він служив.
Близько півтора місяця йому та ще вісьмом солдатам під його командуванням було доручено охороняти підрозділ російської артилерії у Запорізькій області.
“Ми спали на вулиці весь цей час, – згадує Костянтин. – Голодували, полювали на зайців. Воду економили. Ну, в такі важкі умови потрапили. Мені запам’ятався випадок, коли ми натрапили на величезний маєток… Підійшли, а там уже боєць до нас виходить, каже, ми тут живемо, ми бійці 100-ї бригади моздокської… Будинок цей був дуже багатої людини… Дорогі трактори… Ставок з японськими коропами”, – розповідає Костянтин.
“Солдати, які там жили, вони були натуральне бидло. Маючи стільки їжі удосталь, у холодильниках, живих свиней, там, у цьому особняку, можна було пережити ядерну війну. А вони натомість ловили та їли японських коропів”.
“Я бачив допити і тортури”
У квітні підрозділу Костянтина доручили охорону “тилового штабу” у містечку Кам’янка (раніше Більмак) у Запорізькій області. Допитами полонених українців займався там полковник.
“Одного дня туди привезли трьох українських військовополонених, – згадує Костянтин. – Один із них зізнався в тому, що він снайпер. На цих словах у полковника загорілися очі. Він бив його, спускав штани, запитав, ти одружений? Той відповідає, що, мовляв, так. Полковник каже, несіть швабру, зараз ми з тебе зробимо дівчинку і відправимо відео твоїй дружині”.
У Кремлі дуже хочуть переконати росіян у тому, що в Україні Росія бореться із фашистами, неонацистами, ультранаціоналістами. Хибний наратив покликаний дегуманізувати українців в очах російської громадськості та військовослужбовців російської армії.
“Одного разу полковник запитав полоненого: назви мені націоналістів, кого ти знаєш у своєму полку, зводі. А хлопець не розуміє питання, ми, каже, морська піхота Збройних сил України. За це полковник побив його, вибив кілька зубів”.
“Приставляв пістолет до голови хлопця, у якого була пов’язка на очах, казав: я зараз порахую до трьох, а потім прострелю тобі голову”.
“Рахував, потім стріляв поруч із головою. Ліворуч чи праворуч від голови. Вистрілить поряд з одним вухом, потім іншим. Він його оглушив, і той не чув, які полковник ставить запитання. А він кричати почав. Я кажу, товаришу полковнику, він вас не чує, ви його оглушили. Він мені каже: він обманює. Ось ці допити, тортури, тривали тиждень. Щодня, або вночі, іноді двічі на день приводили”.
“Бранців тримали у гаражі. Полковник заборонив годувати їх нормальною їжею і наказав давати їм тільки воду та хлібці. Я попросив хлопців, давайте накидаємо їм сіна, щоб на голій землі не спали. Ми поклали їм сіна вночі, щоб нас ніхто не бачив. Ми намагалися підкинути їм гарячого чаю, сигарет”.
“Полковник дійшов до того, що під час чергового допиту бранця прострелив йому руку, не зачепивши кістки, і праву ногу, зламавши кістку. Мої хлопці надали йому допомогу, відвели в гараж. Я підходив до офіцерів, не до полковника, він несамовитий, кажу: треба везти пораненого до шпиталю, він до ранку спливе кров’ю, помре. На що вони мені сказали, нічого з ним не станеться, вранці відвезеш”.
“Ми переодягли його в російську форму і відвезли до шпиталю. Я сказав йому: не кажи, що ти український військовополонений, або лікарі відмовляться тобі допомагати, або хтось із поранених почує і застрелить тебе там же. Ми їх не зможемо зупинити”.
Офіс ООН з прав людини документував випадки поганого поводження з військовополоненими в Україні. Представники ООН опитали понад 400 полонених, як українців, так і росіян.
“На жаль, ми виявили випадки тортур та поганого поводження з військовополоненими з обох боків”, – каже Матільда Богнер, голова моніторингової команди ООН в Україні.
“Якщо порівняти порушення, тортури та погане поводження з українськими військовополоненими відбуваються майже на кожній стадії полону. І здебільшого, умови утримання гірші в Росії чи окупованих районах України”.
“Для українських військовополонених найгірші випадки катувань або поганого поводження зазвичай відбуваються під час допитів. Щодо них можуть використовувати електрошок і цілий спектр методів тортур, зокрема підвішування та побиття. Коли вони прибувають у місця утримання, там відбуваються так звані “вітальні побої”. Їм також не дають достатньо їжі та пиття”.
Російські військовополонені також повідомляли про побої та тортури електрошоком.
“Будь-яка форма тортур або поганого поводження заборонена міжнародним правом, – нагадує Матільда Богнер. – Це неприйнятно для жодної зі сторін”.
ВВС не може у деталях підтвердити твердження Костянтина Єфремова, але вони співвідносяться з іншими заявами про знущання з українських полонених.
Російське міністерство оборони не відповіло на запит про коментар у зв’язку з твердженнями Костянтина Єфремова.
“Зрадник і перебіжчик”
Декілька тижнів потому, вже в Криму, Костянтин повернувся до своєї роти з розмінування. Але, як виявилось, ненадовго.
“Шестеро людей і я прийняли рішення [звільнитися з армії], – розповідає Костянтин. – Виїхали прямо з лісу, де ми були дислоковані, у Джанкой. А далі самотужки. За мною приїхав друг з Владикавказа, він мене забрав”.
“27 травня я прибув до своєї військової частини у Грозному, в Ханкалі, і написав рапорт… Мене стали переконувати. Офіцери, які жодного дня не були в Україні, розповідали мені, що я боягуз і зрадник. Не дали мені звільнитися за власним бажанням, підвели під звільнення за невідповідність посаді”.
Костянтин показав нам листи військового керівництва.
В одному документі його звинувачують в “ухиленні від виконання обов’язків військової служби” та невиконанні наказу повернутися до України. Це описано як “вчинення грубого дисциплінарного порушення”.
В іншому листі йдеться про “дострокове звільнення з військової служби… у зв’язку з невиконанням умов контракту”.
“Після 10 років служби мене звинуватили у зраді, дезертирстві лише тому, що я не хотів вбивати людей, – каже Костянтин. – Але я радий, що я тепер вільна людина, що мені не доведеться когось вбивати чи бути вбитим самому”.
Він зміг піти з армії. Але це не означало, що його не можуть повернути на війну.
Після оголошеної президентом Путіним у вересні 2022 року так званої “часткової мобілізації” сотні тисяч громадян Росії призвали до лав армії та відправили воювати в Україні.
“Я розумів, що мені спокою не дадуть. У той момент, коли гребуть усіх поспіль, мені, офіцеру, який був уже там, точно спокою не дадуть”.
“Співробітники військкомату спеціально приїжджали, чергували, чатували біля мого будинку. Я винайняв квартиру і ховався на орендованій квартирі. Я від сусідів ховався, бо полювання на відьом почалося, їхнього чоловіка, сина, брата забрали на війну, а тут якийсь хлопець ходить туди-сюди. Я знав випадки, коли хлопці ховалися, а сусіди викликали поліцію, щоб їх забрали. Я не хотів ховатися, як загнаний собака”.
Костянтин зв’язався з правозахисною групою Gulagu.net, яка допомогла йому виїхати з Росії.
Я запитав Костянтина, що він думає про тих росіян – яких багато – які підтримують рішення Володимира Путіна вторгнутися в Україну?
“Я не знаю, що в них у голові. Як можна було дозволити себе так обдурити? – обурюється Костянтин. – Коли вони йдуть на ринок, вони очікують, що їх обдурять, обрахують. Вони не довіряють своїм дружинам, чоловікам. А людина, яка обманює їх 20 років, вони готові за його словом вбивати і вмирати самі. У мене це не вкладається в голові”.
“Я перепрошую у всього українського народу, що я зі зброєю в руках прийшов непроханим гостем до них у дім. І я дякую богу, що від моїх рук не постраждав ніхто, що я не позбавив нікого життя на тій землі. І дякую богу, що сам не постраждав. У мене навіть немає морального права просити в українців вибачення. Я навіть за себе не можу перепросити, й не чекаю, що вони мене пробачать. Я ніколи не хочу і не буду брати участі в такому безумстві”.
