Українська фехтувальниця Ольга Харлан взяла паузу у кар’єрі після Олімпійських ігор у Токіо. Ця перерва тривала 9 місяців, у травні спортсменка повернулася до міжнародних змагань та взяла участь у 4-х турнірах.
У рамках “Інтерв’ю24” титулована українська спортсменка розповіла, як змінилося її життя після 24 лютого, чому її батьки відмовляються виїхати з Миколаєва, девятимісячну паузу у спорті та травму напередодні нового сезону.
Варто знати. Ольга Харлан є олімпійською чемпіонкою та 3-разовою призеркою Ігор. Також вона є 6-разовою чемпіонкою світу та 8-разовою чемпіонкою Європи.
“Прилетіло десь за 2 кілометри від мого будинку”: про батьків у Миколаєві
На момент повномасштабного вторгнення росії в Україну, ви були за кордоном, як дізналися про війну?
Я поїхала з України 15 чи 16 лютого, бо в мене мала тоді розпочатися підготовка до старту, змагань в Афінах. 24 лютого повинна була прилетіти вся моя команда. Вони тоді не прилетіли, бо у них виліт мав бути о близько 14:00. Я про це дізналася від своєї напарниці, яка мені написала о 4 ранку, вона тоді вже їхала з Києва до себе додому у Хмельницьку область. Я коли лягала спати в ту ніч, я це ніколи не забуду, перед цим подивилася звернення нашого президента. Ми ж усі це відчували, бо раніше були чутки, що наступ може бути 16 лютого. Всі ці місяці нас наче готували, бо говорили про бомбосховища, тривожний рюкзак чи щось таке. Ми всі в це не могли повірити. І коли 16 лютого нічого не почалося, я якось заспокоїлася, але все одно це напруження було.
23 лютого ввечері я говорила зі своєю колегою з команди, вона сказала: “Може ми прилетимо, побачимо”. Я їй відповіла: ” Що ти розказуєш, нічого такого не буде”. Моя колега активно стежила за останніми новинами та постійно була тривожною, ми ж на це не так звертали увагу. Вона відчувала це. Коли я 23 лютого побачила, що наш президент звертається до росіян російською, це було страшно та дивно. Я не знала, що коїться, чому це відбувається.
Я довго не спала, зайшла в соцмережі, побачила новини, звернення путіна про те, що він починає цю операцію. Я подзвонила своїй колезі, вона сказала: “Почалася війна, він почав це”. Я не могла зрозуміти, що відбувається, зателефонувала батькам, вони були на той час в Києві. Я почала плакати. Батьки вже прокинулися, почали збиратися, пішли до бомбосховища. Це було пекло. І з того моменту воно почалося, і життя змінилося, як і у всіх у нас.
Раніше в одному з інтерв’ю ви говорили, що ваші батьки відмовилися виїхати з Миколаєва, вони й досі там?
Так, це правда, мої батьки все ще в Миколаєві, я думаю, що вони там і залишаться. Вони не хочуть нікуди їхати, хочуть залишитися там. Там є і моя бабуся, яка ледве ходить. Мої батьки дуже люблять наше місто, дуже вірять в те, що воно буде мирним, що ніяка зараза туди не зайде, ми всі миколаївці в це віримо. Я дуже переживаю, засмучуюся.
Завжди читаю багато новин та постійно з ними на зв’язку. Я намагаюся вірити в краще. Це важко поєднувати з моєю кар’єрою. Як ви знаєте, спорт залежить від емоцій, від твого внутрішнього стану, і це завжди тебе підкошує. Але таке життя, ми повинні з цим змиритися. У мене вже стадія смиренності. Вся моя родина в Миколаєві, крім сестри та племінника.
З батьками все гаразд, вони забрали мою бабусю, їй 83, вона дуже позитивна людина, постійно говорить: “А я вже старенька, що мені, нікуди не поїду”. Ну як і всі старші люди. Чую багато історій про те, що хтось повертається. Мої батьки до війни, 23 лютого, поїхали в Київ, один місяць проживали в Івано-Франківську, але потім вони повернулися. І тільки зараз я розумію це, бо декілька місяців не могла з цим змиритися.
На початку серпня прилетіло десь за 2 кілометри від мого будинку, це той район, де живе моя бабуся, батьки. Це той район, де моя мама фактично кожного дня ходила до магазину, там було АТБ. Слава Богу, вони не влучили в багатоповерхівку. Обійшлося без жертв, але було багато поранених. Знаєте, у всіх цих ситуаціях ти намагаєшся бачити щось позитивне, що то був ранок, чи те, що там не було твоїх рідних, чи вони вже проїхали це місто.
Декілька тижнів тому ці придурки намагалися влучити в міст Інгульський, кожного дня мої батьки їдуть через нього – на роботу, з роботи. Це було посеред дня. Я відразу подзвонила своїм їм, вони сказали, що вже як дві години були вдома, і в них все нормально. У такі моменти думаєш, що головне – не опинитися не в ту годину, не в тому місці.
“Бачилася з батьками десь 30 хвилин”: про приїзд в Україну на початку березня
Ви вирішили забрати своїх рідних до себе в Італію та приїхали в країну на початку березня. Коли прийняли це рішення?
Я приїхала в Україну на 3 години – в Чернівці й поїхала відразу. Побачилася з батьками десь 30 хвилин. Ми поїхали в магазин, закупилися продуктами, були готові до того, що в черзі стоятимемо дві доби. Батьки поїхали в Івано-Франківськ, ми знайшли їм квартиру. Я забрала мою сестру та племінника, це було завдання номер 1.
Що відчували на той момент?
Перші 3 дні я не спала, не їла. Не могла просто спати, завжди була в новинах, просто навіть не вставала з місця. Приїхав мій хлопець, він був на тренувальних зборах. Я подзвонила йому тоді о 6-й ранку, ридаючи. Він не зрозумів, що сталося. Я йому кажу, що путін почав війну. Після тренування він відразу приїхав. Луїджі сказав, що він повинен їхати додому. Рівно через тиждень я поїхала в Україну. Всі ці дні було нерозуміння, в тому плані, що робити, чи залишатися в Києві з сім’єю, чи їхати в Миколаїв.
Мої батьки хотіли повертатися в Миколаїв. Я благала їх цього не робити, бо для них це ціль номер 1, і вони намагалися прорватися туди. Але мене ніхто не чув. І тоді я пробила по своїх каналах, дякуючи Богу, що в мене є такі зв’язки, завдяки яким я можу дізнатися, яка ситуація та що робити. Я написала тоді одній відомій людині про те, що мої батьки хочуть їхати в Миколаїв. Він мені відповів: “Не смій їх туди пускати, вони будуть атакувати сьогодні”. Цей скриншот я надіслала мамі та сестрі. Дякувати Богу, мій менеджер, який живе поблизу Києва, сказав, що забере мою родину. У них було дві години. Тиждень вони жили у нього.
Я хотіла, щоб виїхала вся моя родина, на що мама сказала, що не поїде, бо в неї є свої батьки. Це було важко пережити, тому що я розумію їх, але у мене теж є батьки, і я хочу, щоб вони були в безпеці. Так вирішили, що я заберу свою сестру та племінника. Через тиждень я сказала, що їду. Звісно хлопець не хотів, щоб я їхала, бо він дуже переживав.
Взагалі, я хотіла їхати назавжди в Україну. Я думала їхати у Львів, волонтерити, здавати кров, щось робити. Тому що коли ти тут (за межами країни – 24 канал), то це морально важче, коли ти там, то ти бачиш всю ситуацію, що відбувається. Луїджі мене відмовив від цього, він сказав, що цього не переживе. Якщо я була б там, я не знаю, що б з ним сталося. Луїджі не може виїхати в Україну, тому що він військовослужбовець. Раніше у нього вже були проблеми зі в’їздом в Україну. Тому так, я поїхала, забрала, це була дуже важка дорога, дуже сильно хвилювалася, їхала через Румунію, мені допомагав національний олімпійський комітет Румунії. Вони допомогли перетнути кордон.
Як ваш хлопець Луїджі Самеле відреагував на війну в Україні?
Він дуже сильно переживає це все, хвилюється. І навіть зараз, коли я кажу, що хочу поїхати додому на якийсь тиждень, але я не знаю, коли це буде. Тому, що зараз починаються вже змагання, сезон, і мені потрібно тренуватися. В Україні це неможливо робити, і це повинні розуміти всі, весь світ. Російські спортсмени також повинні розуміти, що ми вдома тренуватися не можемо. Тому мені знайти один тиждень, щоб виїхати додому – дуже-дуже важко. Але я це зроблю, бо дуже сумую за своїми батьками, за Україною, за своєю домівкою.
Луїджі не надто щасливий від цієї ідеї, але він переживає все зі мною, читає всі новини, звісно вони італійські, я питала, що саме він дивиться, бо ми знаємо, як деякі ЗМІ можуть перекручувати інформацію. Він сказав, що там все так, як я йому розповідаю, тому в Італії, на щастя, кажуть правду. І вони підтримують Україну, як можуть. Він дуже підтримує Україну, вболіває, можна так сказати, тому що це вже частина його.
Як відреагували на повномасштабне вторгнення російських військ в Україну в Італії? За кордоном вже не так часто говорять про війну, італійці не втомилися від війни?
Італійці реагували, як весь світ, що це щось нереальне, вони підтримували нас. Що можу сказати про себе, той клуб, в якому я зараз тренуюся, вони й досі допомагають українським спортсменам, надають їм прихисток. Фінансово, морально вони дуже допомагають, дають можливість тренуватися.
Я не можу сказати, що хтось втомився, звісно, про це зараз кажуть менше, тому що це вже не сенсація, як це було 6 місяців тому. Я не припиняю розповідати про війну, в кожному своєму інтерв’ю для іноземного видання я говорю про це, також транслюю цю інформацію в соцмережах. Тому, що це дуже важливо, щоб всі про це пам’ятали. Але я розумію їх, бо це не з ними сталося. Вони не можуть це відчути.
Ваш партнер з проєкту “Танці з зірками” Дмитро Дікусар у перші з дні війни взяв до рук зброю та став на захист країни. Ви підтримуєте з ним зв’язок зараз?
Так, Дімка взяв зброю, я дуже ним пишаюся, пишаюся, що була його партнеркою цілий сезон у “Танцях з зірками”. Дуже вдячна цьому проєкту, що він мене познайомив з такою людиною, як Діма. Коли побачила, що він вже в ЗСУ, то я не здивувалася, бо я знала, що він чоловік свого слова, і він завжди буде за справедливість. Я з ним підтримую зв’язок, якщо це можна так назвати, просто запитую: “Як ти?” і все. Я знаю, що йому не до листування. І якщо він мені відповідає, то це вже для мене знак, що все добре.
Я не чекала, що він мене привітає з днем народження. Але коли він мені написав, я дуже-дуже зраділа, навіть не могла подумати, що він пам’ятає. Тому, що минулого мого дня народження була підготовка до першого прямого ефіру “Танців з зірками”, тобто ми святкували його разом. Коли він мене привітав я навіть я розплакалася, дуже рада, що він пам’ятає. Сподіваюся, що скоро війна закінчиться, він повернеться, і ми підемо на каву, і навіть станцюємо.
“Морально я не стабільна”: як вплинула війна на спортивну кар’єру Харлан
Як війна вплинула на вашу професійну кар’єру?
Я одна із тих, хто постійно накручує себе, бо зараз дуже хочеться здобути щось для України, для своєї родини. І це не працює на мене, зовсім. Дуже важко зараз морально, емоційно. Коли зранку бачиш новини, чи тобі телефонує мама, і вона каже, що за одну ніч було 53 ракети, і тобі після цього треба йти на тренування, фехтувати, щось думати, перемкнутися дуже важко.
Всі мої змагання у цьому сезоні, їх було 4, я почала сезон дуже пізно, мала б почати в березні, але почалася війна. Я повернулася до змагань лише в травні. Цей сезон був дуже-дуже важкий, бо з цих 4-х змагань у мене був чемпіонат Європи та чемпіонат світу. Ті хто виступав увесь сезон, підходили до цих турнірів вже у топформі, а я тільки зайшла. Тому це було дуже важко і морально, і фізично. Багато зараз впливає на нас. Можу сказати, що морально я не стабільна. Це фехтування, це не легка атлетика, єдиноборство, ти повинен реагувати, думати.
Було таке, що за день до змагань я розмовляла зі своїми батьками, чула, що був масштабний обстріл, це дуже тяжко. Багато хто питає у мене про війну, бо всі добре знають мене і те, що я з України, хтось хоче підтримати, комусь просто цікаво. Але кожен раз, коли мене питають, це повертає мене в це. Один раз навіть було на змаганнях. Хтось запитав у мене про ситуацію в Україні, про батьків, у цей момент я просто почала плакати, а мені виходити на доріжку через 15 хвилин. Спорт – це про жертви, про боротьбу з собою, суперником та навіть з усім світом. Я дивлюся на це так, що я борюсь, але ця боротьба інколи бере верх, тому що фехтування і спорт це також про концентрацію. Коли починаєш боротися, це забирає в тебе багато енергії, ти забуваєш про те, як саме перемогти.
Зараз багато працюю з психологом, не зі спортивним – з нормальним, якщо можна так сказати. З ним ми розмовляємо про нове життя, як мені його поєднати зі спортом. Ще війна суттєво вплинула на дівчат з моєї команди, вони залишили країну і переїхали в інші країни. Вони не займаються фехтуванням, і не хочуть продовжувати, тому що немає сенсу, немає ресурсу. Жити в Італії складно, бо це недешева країна, а немає ніяких інших варіантів. Комусь важко морально, хтось залишив свій дім, хтось його просто втратив. В нас є шаблістка, яка жила в Ірпені, ракета влучила в її дім. На жаль, є спортсмени, які загинули, їх понад 100.
Виборовши бронзову нагороду на чемпіонаті Європи, ви написали зворушливий пост в мережі. Чи по-іншому зараз сприймаються здобуті нагороди, ніж рік тому?
Так. Зараз взагалі важко здобути цю перемогу, а коли її здобуваєш, то це потрійне щастя. Це не для тебе, це для країни, батьків, для тих воїнів, які нас захищають, я думаю про них завжди. Коли мені сказали, що нас вітають воїни з передової, які зараз на першій лінії фронту, які дивилися наш фінал, я просто сиділа і плакала, тому що я не могла в це повірити. Дуже вдячна, що вони знаходять час подивитися, вдячна за те, що вони роблять. “Бронза” для нас була, як “золото”.
По-перше, це перша нагорода у командному заліку з 2018 року, тому що зараз ми не в дуже гарному становищі, намагаємося піти вперед та потрапити на Олімпіаду у Парижі. Ми не потрапили у Токіо, тому це був для нас удар. Це знакова для нас медаль була. Також ми почали працювати з новим тренером, він не українець, а італієць. Це взагалі щось нове для нас, нова школа, це круто. Я вважаю, що такі зміни підуть на користь нам. Хочеться трохи більше перемог, медалей, хочеться поїхати в Париж. Взагалі хочеться просто фехтувати у своє задоволення, тому що зараз ти борешся зі своїми емоціями, зі світом, з усім.
“Маємо показувати, що ніщо нас не зламає”: як війна вплинула на спорт в Україні
На вашу думку, як вплинула війна на український спорт?
Дуже складне і легке питання. Я знаю, як це вплинуло на мене, думаю, що так вплинуло і на всіх. Ми не маємо змоги тренуватися вдома взагалі, навіть якщо є зал, де ти можеш тренуватися, а потім може початися повітряна тривога. І яке це буде тренування? Ти боїшся, ти думаєш про ракету чи бомбу, яка може на тебе впасти. Зараз багато спортсменів залишили спорт, вони не знають що робити. Багато хто виїхав, але вони також переживають, бо це не дім, це інша країна, вони не знають як з цим впоратися, не знають, де взяти ресурси для цього. Це дуже-дуже важко.
Перемоги наших спортсменів мотивують, як от чемпіонат Європи з водних видів спорту, чемпіонат Європи з легкої атлетики, перемога Усика. Я все це дивилася, намагаюся надихнутися цими перемогами, мені здається, що ми цими перемогами заряджаємо одне одного.
Наскільки масштабними будуть наслідки війни для українського спорту?
Зараз взагалі говорити про майбутнє дуже складно. Я не знаю, що буде, чесно. Я сподіваюся, що все буде добре. Підозрюю, що все буде дуже складно. Але в мене завжди склянка на половину повна. Ми сильні і все витримаємо. Буде складно, зменшиться фінансування, але навіть це не завадить нам перемагати. Зараз дуже важливо, щоб наші спортсмени їздили на змагання, вони доводять, що український народ дуже сильний. Важливо, щоб спорт завжди був живим в Україні. Ми маємо показувати, що ніщо нас не зламає. Як от Андрій Проценко, він тренувався в полі, ось це герой, це доводить і показує всім, що ми, бляха, можемо все. І не тільки в спорті, ми переможемо, бо по-іншому ніяк, ми такі люди.
Це буде важко, спортсмени їдуть в інші країни тренуватися, але вони ніколи не змінять прапор. Я завжди буду представляти Україну, буду завжди цим пишатися, пишатися тим, що я чую свій гімн, я хочу, щоб всі вставали під нього. Якщо в мене буде така можливість, то я буду співати його дуже-дуже голосно.
До слова. Харлан згадала про українського легкоатлета Андрія Проценка, який понад місяць був в окупації, у Херсонські області. Аби підтримувати форму спортсмен тренувався посеред поля. На щастя, йому вдалося виїхати та продовжити свою спортивну кар’єру. На ЧС-2022 він здобув бронзову нагороду. Андрій потрапив на п’єдестал на Мультиспортивному чемпіонаті Європи, а також здобув “золото” етапу Діамантової ліги у Лозанні.
“Кожен повинен відповідати за свої вчинки”: про спортивні санкції щодо росіян
Наскільки важливим є відсторонення росіян від світового спорту?
Знаєте, це дуже важливо зараз, бо все ж таки – це про справедливість. Українські спортсмени не можуть нормально тренуватися, менше фінансування виділяється на спорт, їхні батьки під обстрілами, хтось втратив рідних. І якщо російські спортсмени будуть їздити на змагання – це буде несправедливо. Тому кожен повинен відповідати за свої вчинки. Я вважаю, що це колективна відповідальність, яка повинна бути. Це важливо для українських та міжнародних федерацій. Вважаю, що це потрібно зараз. Я знаю, що багато спортсменів підтримують це.
Я не знаю, як вони будуть дивитися в очі нам, і як це буде взагалі, тому що це просто неприпустимо. Коли кажуть, що спорт поза політикою, то це вже балачки, які не працюють, коли починається війна, коли гинуть люди. Це вже не обговорюється. Тому зараз повинна бути ізоляція росіян у будь-яких сферах. Коли почалася війна, ми кричали про це, просили, молили допомогти зупинити це, сказати щось. А з тієї сторони було лише мовчання. А як ми могли це розцінювати, як не підтримку війни? Дехто там каже, що боїться щось говорити, але мені все одно, бо коли мені телефонує мама і каже, що за 2 кілометри від них впав снаряд. Ми боремося, щоб вони не виступали у новому сезоні. Буду боротися до кінця, щоб росіяни не були на міжнародній арені.
Коли прийняли рішення перейти на українську?
Знаєте, мені навіть якось соромно, тому що з цього робиться сенсація. Так, це правда, все своє життя я говорю російською, раніше це було нормальним. Не можу сказати, що це легко перейти на українську, але я намагаюся, хочу в цьому розвиватися. Я люблю свою мову, але не розмовляла нею у повсякденному житті. Миколаїв завжди був російськомовним. Зараз я прийняла таке рішення, що хочу розмовляти українською, давати інтерв’ю українською. Ми з сестрою вдома говоримо українською. Для мене це дещо важко, тому що в мене тут 4 мови: англійська, італійська, російська та українська. Часто буває, що коли я спілкуюся якоюсь із них, з мене “вилазять” інші мови.
Мене ніхто не змушував, це було моє рішення. І я вважаю, що соціальні мережі – це рішення кожного, хто як хоче, так і розмовляє. Я перейшла в інстаграмі на українську, але я досі не роблю розмовні сторіс, бо мені не подобається моя вимова, тому я над цим працюю. Коли я буду більш глибоко над цим працювати, то буду впевненішою у своїх можливостях. Мені дуже подобається українська. Я ще почала читати книжки українською, не можу сказати, що це дуже легко. Я не відмовляюся від російської, бо це частина мене, але я українка і хочу говорити рідною мовою.
“Повернення було таким собі”: про підготовку до нового сезону та тривалу паузу
Розкажіть про підготовку до нового сезону.
Зараз у мене тільки починається підготовка до нового сезону. У мене повинен початися збір. Я травмувалася, зараз відновлююся. Декілька днів я ходила на милицях. Зараз вже все окей, все йде по плану, добре, що це сталося на початку, а не під час самих змагань.
Після Олімпіади-2020 ви взяли тривалу паузу. Наскільки вона була важливою? Що відчули після повернення до професійного спорту?
Повернення було таким собі, бо план був іншим, у кожного українця був свій план на майбутнє. Я б мала повернутися 5 березня, коли був Кубок світу, але ми туди не поїхали, підготовка перенеслася, я виступила на змагання лише через 2 місяці. Коли почалася війна, я не тренувалася. Зайшла у зал тільки після 3 тижнів війни, я не могла морально з цим змиритися. Мене туди заштовхував мій хлопець, щоб я хоча б побула у цьому середовищі. Потім знайшла сили повернутися. Подумала, що треба вже щось робити, вся ж країна щось робить. Бездіяльність не допомагає, так би я взагалі здуріла.
Я розуміла, що хочу повертатися, у мене своя ціль, я не дозволю русні її забрати в мене. Я взяла паузу, яка була необхідна мені. Я дуже рада, що брала участь у проєкт “Танці з зірками”, він забирав у мене весь вільний час, я дуже цьому рада. Тоді я була дуже втомленою, але це було дуже круто. Я й досі пам’ятаю це та згадую з усмішкою. Дуже рада, що це зробила, тому що це інший світ в який я потрапила. Світ шоубізнесу він не легкий, але я не збиралася там надовго затримуватися. Вирішила, що потанцюю трохи та повернуся до свого життя. Я спробувала, мені сподобалося, але не назавжди.
Ви так захопливо розповідаєте про “Танці з зірками”, чи хотіли б спробувати себе у подальших подібних проєктах?
Якби мені вдруге запропонували піти на “Танці з зірками”, то пішла б, якби був вільний час. Це про виклики, які ти сам перед собою ставиш. Моє життя – це виклик, я 22 роки в спорті – це кожен день виклик. Це була моя зона комфорту, ти йдеш, коли вже не можеш, через біль, сльози. Це дуже круто було, але тяжко. Тоді я була в класній фізичній формі, у мене пішло 5 кілограмів за перший місяць танців, які я намагалася здихатися все своє спортивне життя. Я знайшла нових знайомих, які далекі від спорту. Інколи дуже корисно спілкуватися з тими, хто не в спорті. Я б теж ще пішла на такий проєкт, як “Останній герой”, тому що це теж про виклик.
У 2016 році ви фехтували з Володимиром Зеленським, як часто згадуєте цей момент зараз?
Це мене запрошували на “Чисто News”, тоді був Зеленський і Жидков. Це було після Олімпіади в Ріо-де-Жанейро, тоді Володимир Олександрович був актором та ведучим. Тоді я не могла подумати, що він буде президентом, а потім – що він буде героєм для всіх нас і для всього світу. Так, я з ним фехтувала. Я недавно побачила це відео, дуже усміхалася, я бачила як він усміхається, чого не можна побачити зараз, він вже інша людина. Я хочу, щоб він колись повернувся до цього, і сміявся так, як раніше. Хочу, щоб у його родині панував спокій, і він повернувся до того життя, але я знаю, що воно вже таким не буде. Але не хочу, щоб воно змінило його наскільки, щоб він ніколи не усміхався.
Як повідомляло Інше ТВ, «Ця медаль для неї – для України»: миколаївська саблістка Ольга Харлан прокоментувала здобуття командної «бронзи» на чемпіонаті Європи (ФОТО)
