Окупаційний суд у Донецьку 7 липня «засудив» до довічного ув’язнення командира 36 окремої бригади морської піхоти, Героя України Володимира Баранюка, а також двох його заступників — Дмитра Кармянкова і Віталія Ярошенка — і командира 501 окремого батальйону морської піхоти Миколу Бірюкова.
Про це повідомила ГО «Медійна ініціатива за права людини» (МІПЛ).
Так званий Верховний суд “ДНР” 7 липня 2026 року засудив до довічного ув’язнення командира 36-ї окремої бригади морської піхоти, Героя України Володимира Баранюка. Такий самий вирок отримали двоє його заступників — Дмитро Кармянков і Віталій Ярошенко, а також командир 501-го окремого батальйону морської піхоти Микола Бірюков. Як стало відомо МІПЛ, Баранюк, Кармянков і Ярошенко у “суді” заявили, що заперечують усі обвинувачення.
Справа у 121 томі
Наприкінці серпня 2025 року стало відомо, що у Донецьку “судитимуть” Володимира Баранюка і ще трьох офіцерів-морпіхів. Про це повідомили російські інформаційні ресурси. За версією обвинувачення, у 2022-му українські командири організували кругову оборону північної частини Маріуполя з метою “насильницького утримання влади”. Слідство РФ стверджує, що підлеглі офіцерів, виконуючи “злочинні накази”, використовували цивільне населення як “живий щит”, перешкоджали евакуації та вбивали мирних жителів, які підтримували так звану СВО. Російська сторона також заявляє, що внаслідок цих дій загинули 93 цивільні особи, ще 46 зазнали поранень, пошкоджено або зруйновано 87 об’єктів житлової та цивільної інфраструктури.
Іншими словами, Росія вирішила інкримінувати четвірці всі епізоди, за якими упродовж 2022–2026 років вже переслідувала і засудила морських піхотинців, деяких — до довічного ув’язнення. Баранюка та інших командирів звинуватили в тому, що вони віддавали накази.
На момент передачі справи до “суду” нікого з фігурантів у Донецьку не було. До СІЗО в окупованому місті їх привезли у середині листопада 2025 року. “Судовий процес” розпочався майже одразу. Щотижня відбувалося одне засідання у закритому режимі. Лише “вирок” оголосили публічно. Справа проти морпіхів налічує 121 том.
Оборона Маріуполя
Володимир Баранюк — полковник, морський піхотинець. До 2014 року служив у Криму, був заступником командира 1-го окремого батальйону морської піхоти у Феодосії. Після окупації півострова вийшов звідти разом із підрозділом, залишившись вірним присязі. У серпні 2021-го очолив 36-ту окрему бригаду морської піхоти ВМС ЗСУ імені контрадмірала Михайла Білинського.
Після початку повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року Баранюк був одним із командирів, які очолили оборону Маріуполя. Півтора місяця об’єднані сили гарнізону Маріуполя, а це морпіхи, нацгвардійці (зокрема азовці), прикордонники та інші суміжні підрозділи, намагалися втримати місто на березі Азовського моря.
19 березня 2022 року полковник Володимир Баранюк та майор Денис Прокопенко, командир окремого загону спецпризначення “Азов”, отримали звання Героя України за мужність та захист Маріуполя.
Під час оборони міста частини 36 бригади були розкидані по різних районах, часто без зв’язку між собою. У березні зосередилися на території “Азовмашу” і Металургійного комбінату імені Ілліча. Це два різні промислові об’єкти, розташовані поруч у північній частині Маріуполя. Тримати широкий фронт уже не було змоги.
Паралельно тривали розмови про необхідність деблокади міста. Зв’язок із Києвом у військовослужбовців був завдяки Starlink. Спочатку йшлося про перекидання додаткових сил для оборони міста, згодом — про створення умов для виходу з оточення.
Але з кожним днем ситуація ставала критичнішою: вікно можливостей стрімко зачинялося.
За словами захисників, уже на початку квітня запаси боєприпасів майже вичерпались, а протитанкові засоби були повністю використані. В оборонців залишалися лише гранати і стрілецька зброя, яку застосовували лише, коли ворожі армійці наближалися впритул.
Уже 2 квітня російські сили встановили контроль над більшою частиною центральної частини Маріуполя. Як результат — сектор оборони основних сил 36-ї окремої бригади морської піхоти був відрізаний від українських підрозділів, які утримували “Азовсталь” — переважно “Азову”.
Свідки тих подій розповідають: штаб “Азову” пропонував командуванню 36-ї бригади прориватися до “Азовсталі”, щоб об’єднати сили. Відстань між позиціями становила до десяти кілометрів у межах міської забудови. Та командир бригади Володимир Баранюк і його заступники запропонували інший план. Вони наполягали: необхідно прориватися з оточення. Цей вихід обговорювали на кількох нарадах у штабі.
4 квітня 2022 року російські медіа опублікували відео, на якому кілька десятків українських військовослужбовців ідуть із піднятими руками. Виявилося, що 267 морських піхотинців 501 батальйону, що є складовою 36 бригади, разом із комбатом Миколою Бірюковим опинилися під контролем російських військ.
Як з’ясувала МІПЛ у своєму розслідуванні, план здачі в полон Бірюков розробляв разом зі своїм заступником — старшим лейтенантом Костянтином Безсмертним, який комунікував із ворогом (нині Центральний районний суд Дніпра заочно слухає справу про державну зраду лейтенанта Безсмертного — за даними обвинувачення, під час оборони Маріуполя він вивів у полон бійців свого підрозділу). Про цей план Бірюков Баранюка не повідомив.
Здача у полон батальйону призвела до того, що сектор, який він обороняв, опинився без прикриття. Тим, хто продовжував утримувати позиції, довелося терміново створювати нову лінію захисту.
“До оборони меткомбінату стали всі: зенітники, мінометники, тилові підрозділи – усі, хто є, за винятком поранених”, — розповідає командир іншого батальйону морпіхів на позивний “Арістід”.
Він уточнює, що Баранюк пропонував виходити з Маріуполя. Про прорив також говорила більшість.
На настрої бійців впливали і розмови про можливий “екстракшн” — евакуацію за участі третьої сторони, як це було під час Дюнкеркської операції 1940 року. Частина військовослужбовців повірила, що такий сценарій можуть реалізувати і для захисників Маріуполя. Ідею поширював майор 36 бригади Сергій Волинський із позивним “Волина”, який мав контакт із нардепом Давидом Арахамією.
Зрештою, 10 квітня комбриг морпіхів Володимир Баранюк ухвалив рішення прориватися з Маріуполя. “Арістід” уточнює: за планом, вони мали рухатися на північ від Маріуполя, в бік окупованої Волновахи, а десь за 30 кілометрів, на Кременівці, звернути у напрямку Запоріжжя. Таким чином військовослужбовці мали перетнути лінію фронту та з’єднатися з основними силами ЗСУ.
Військовики, які служили з Баранюком ще в Криму та були свідками ухвалення рішення про вихід, говорять, що він — людина, яка ретельно зважує кожен крок і не схильна до необдуманого ризику, навіть коли є ті, хто підштовхує не зволікати.
Першу групу бійців, у складі якої були комбриг Володимир Баранюк, начальник штабу бригади Дмитро Кармянков і заступник командира Віталій Ярошенко, росіяни обстріляли, звʼязок із ними зник. Після російського вогневого удару колона розпалася. Далі українські захисники рухалися пішки.
Після цього 36 бригада зробила ще одну спробу прориву, переважно малими групами.
За словами Віктора Сікози, командира 36-ї ОБрМП з травня 2022 року, з оточення загалом вийшло 186 військовослужбовців.
Частина морпіхів разом зі згаданим вже Сергієм Волинським перейшла на “Азовсталь”.
Прорив та полон
“Коли Маріуполь був в оточенні, ми спілкувалися телефоном, але вже скоро перейшли на повідомлення”, — говорить МІПЛ Анна, дружина Володимира Баранюка.
Щоранку і щовечора вона запитувала, як справи, на що отримувала короткі відповіді.
“Пізніше я змінювала телефон, але всю ту переписку зберегла. Навіть не знаю, як це пояснити. Тоді було дуже важко. Мені здавалося, що ці повідомлення ще матимуть для нас якусь цінність”, — додає вона.
Востаннє перед полоном Володимир зателефонував Анні 10 квітня. “Ми говорили, як справи, а наприкінці розмови він сказав: “Я тебе кохаю”, — згадує жінка. — Про прорив, який готується, навіть не згадав”. Пізніше дружина зрозуміла, що чоловік, власне, тільки й зателефонував, щоб сказати ці слова, бо не знав, чи виживе.
Після цього зв’язок зник. Тільки з розмов колег і новин Анна зрозуміла, що в ніч із 10 на 11 квітня її чоловік із військовослужбовцями 36 бригади пішов на прорив, і частина особового складу загинула.
14-15 квітня проросійські Telegram-канали почали поширювати відео, в якому стверджувалося, що командир 36 бригади Володимир Баранюк нібито загинув. Це відео побачила й Анна.
“Було видно, як росіяни здалеку стріляли по машині. Не знаю, чому по машині, адже вони проривалися саме на бетеері. Потім показували уламки, які палають, тіло у новенькій військовій формі, погон полковника. З вогню дістали й автомат, на якому була прикріплена біла бірка з написом “Баранюк”, — згадує дружина.
Анна була шокована, але водночас розуміла, що багато чого не сходиться — її чоловік із бірочкою “Баранюк” не проривався б. І форма за півтора місяця облоги Маріуполя не могла бути в такому ідеальному стані.
“Попри це, було дуже страшно, бо я розуміла: якщо він живий і в полоні — з ним можуть зробити що завгодно, бо Росія оголосила, що він загинув. Тієї ночі я не спала. А вранці сказала собі: “Він — живий, а все це вистава”, — згадує Анна.
8 травня стало відомо, що Баранюк потрапив у полон. Таку інформації оприлюднило російське урядове інформагентство “РИА Новости”. У підписах до цих відеофрагментів не було вказано, коли саме зроблений запис. При цьому зазначалося, що це нібито відбулося на окупованій росіянами території Донецької області “в одному з населених пунктів “ДНР”. Крім Баранюка, на інших викладених відео свідчення дає начальник штабу 36 бригади полковник Дмитро Кормянков.
Де спочатку утримували Володимира, Анна не знає: “Говорили, що це могла бути Лефортовська в’язниця у Москві або якась інша. Точної інформації я не мала. Наскільки розумію, він перебував в одиночній камері й навіть сам не знав, де саме. Лише згодом мені сказали, що наприкінці березня 2023 року його перевезли до виправної колонії №7 у Пакіно Володимирської області”.
Після Пакіно Баранюка перевели у Таганрог Ростовської області — дружина припускає, що там проводили слідчі дії.
У вересні 2024-го комбрига 36-ї знайшли вже у СІЗО №3 у місті Кізел Пермського краю. Цей слідчий ізолятор росіяни використовують для незаконного утримання українських військовополонених і цивільних затриманих. Установа відома жахливими умовами і систематичними катуваннями. У Кізелі Баранюк, зріст якого сягає двох метрів, важив 60 кілограмів. Про це свідчать звільнені з полону.
Згодом українського полковника відправили до Вязьми Смоленської області у СІЗО №2, де у карцері він просидів майже рік.
Поза стандартами доведення
Повного тексту рішення окупаційного суду щодо Володимира Баранюка та інших офіцерів не оприлюднили. Процес відбувався в закритому режимі, публічно оголосили лише вирок. Неможливо встановити, які саме епізоди лягли в основу обвинувачення, які докази “суд” визнав належними та чим обґрунтував довічне позбавлення волі.
Водночас практика вироків, які російські та окупаційні суди вже винесли у справах про оборону Маріуполя, дає змогу припустити, за якою логікою будувалося обвинувачення.
Зазвичай українським військовослужбовцям інкримінують воєнні злочини та порушення норм міжнародного гуманітарного права, зокрема обстріли цивільної інфраструктури, вбивства цивільних, незаконне позбавлення волі, перешкоджання евакуації, використання цивільних як живого щита та інші епізоди, пов’язані з перебуванням цивільного населення в місті під час бойових дій.
“Головна проблема таких обвинувачень у тому, що російське слідство й суд оцінюють дії українських військовослужбовців так, ніби збройного конфлікту не існує. Ніби зброю застосовували не під час оборони міста від російської агресії, а поза будь-яким воєнним контекстом, — говорить адвокат Андрій Яковлєв, експерт МІПЛ із міжнародного гуманітарного права. — Російська сторона свідомо ігнорує той факт, що саме РФ розв’язала агресивну війну, вела в Маріуполі непропорційні атаки на цивільну інфраструктуру, тоді як Сили оборони України здійснювали своє законне право на оборону”.
Навесні 2022 року Маріуполь зазнавав масованих обстрілів із застосуванням авіабомб, артилерії та ракетної зброї. Значна частина міста була зруйнована. Російські війська завдавали ударів по місцях, де переховувалися цивільні, міська влада фактично втратила можливість виконувати свої функції, а безпечні гуманітарні коридори для евакуації населення Росія не забезпечила.
“Оцінювати дії українських військовослужбовців у таких умовах потрібно з урахуванням обмеженої інформації, яку вони мали на той момент, і постійної загрози, а не заднім числом лише за наслідками, — вважає Андрій Яковлєв. — Показово, що Росія, яка сама створила цю ситуацію і прикривалася цивільними як “живим щитом”, що прямо заборонено міжнародним гуманітарним правом, тепер обвинувачує в цьому тих, хто боронив місто”.
У міжнародному кримінальному праві самої лише констатації руйнувань, загибелі цивільних або пошкодження цивільної інфраструктури недостатньо, щоб дійти висновку про вчинення воєнного злочину. Для цього необхідно перевірити, чи наявні всі елементи складу такого злочину.
“Зокрема, відповідно до Римського статуту Міжнародного кримінального суду, потрібно встановити факт існування збройного конфлікту, зв’язок інкримінованого діяння з цим конфліктом, обізнаність особи про фактичні обставини конфлікту, а також наявність об’єктивних і суб’єктивних ознак конкретного воєнного злочину. Крім того, кожну атаку необхідно оцінювати за трискладовою формулою, що випливає з принципів міжнародного гуманітарного права”, — говорить експерт.
За його словами, спочатку суд має визначити характер цілі. Об’єкт вважається військовою ціллю не за своєю назвою, а за тим, як його фактично використовували на момент атаки. Він має бути пов’язаний із воєнними діями, а його знищення, захоплення чи нейтралізація — давати конкретну військову перевагу.
Далі суд зобовʼязаний оцінити військову необхідність атаки: чи справді вона давала військову перевагу, і чи можна було досягти цієї ж мети менш руйнівними засобами.
Насамкінець суд має проаналізувати пропорційність — співвідношення між очікуваною військовою перевагою та передбачуваними втратами серед цивільного населення, а також те, чи були вжиті всі можливі запобіжні заходи.
Саме такого аналізу в російських процесах немає. Суд не з’ясовує, що саме атаковано, який статус мав об’єкт на момент удару, якою інформацією володів командир, і яку роль відігравав кожний обвинувачений. Натомість застосовується спрощений і політично вигідний підхід: будь-які руйнування чи загибель цивільних автоматично покладають на українських військовослужбовців, а будь-яку атаку трактують як умисний напад на цивільних або цивільні об’єкти — без належної перевірки фактичних обставин атаки і її правової оцінки. У підсумку індивідуальне доведення провини підміняється наперед сформованим висновком про винуватість. Фактично російські суди виходять із презумпції винуватості.
Навіть якщо не брати до уваги проблеми з кваліфікацією та доказуванням, окремо постає питання, наскільки обґрунтовано відповідальність покладають саме на командира. Міжнародне гуманітарне право не передбачає автоматичної відповідальності командира за всі події в районі бойових дій. Необхідно довести, що він мав ефективний контроль над підлеглими, знав або повинен був знати про вчинення конкретних злочинів і не вжив необхідних та можливих заходів, щоб їм запобігти або покарати винних.
Самообмова як “доказ”
“Окрема особливість таких процесів — примушування полонених погодитись із обвинуваченням, змусити їх визнати вину, фактично обмовляючи себе”, — додає адвокат Андрій Яковлєв.
Для цього застосовують різні форми тиску — від нелюдського поводження до катувань. Ці практики неодноразово фіксували міжнародні органи захисту прав людини.
У випадку Баранюка вже звільнені з полону військовослужбовці, яких у різний час утримували разом із ним, говорять, що комбрига, як і всіх військовополонених, били та катували. Окрім того МІПЛ відомо, що росіяни весь час тиснуть на Баранюка та інших офіцерів, зокрема, демонструючи їм відео з України, в яких їх звинувачують у зраді.
Так, упродовж 2022–2023 років у публічному просторі неодноразово лунали закиди на адресу командира 36 бригади Володимира Баранюка. Говорили, що під час прориву він нібито залишив підрозділ. Через втрати особового складу ставили також під сумнів його рішення вийти з Маріуполя. Ці розмови не стали підставою для жодних офіційних обвинувачень в Україні. Водночас російська сторона використовує подібні наративи у своїй пропаганді під час переслідування українського офіцера.
“Показово, що Володимир Баранюк і двоє його заступників заявили про повне заперечення обвинувачень, зробивши це після років ізоляції і тиску. Водночас основу справи могли скласти попередні “вироки”, у яких обвинувачені були змушені свідчити проти себе”, — припускає Яковлєв.
Він зазначає, що у звичайному процесі суд є незалежним арбітром, який перевіряє докази та аргументи обох сторін. Натомість у справах проти українських військовополонених ця модель не працює — суд сприймає лише позицію обвинувачення, тоді як захист часто тільки формальний.
“Адвокати не мають реальної можливості довести необґрунтованість обвинувачення чи ефективно захищати підсудних. Свідків обвинувачення до суду, як правило, не викликають, тому їхні слова неможливо перевірити. Натомість суд оголошує письмові свідчення, отримані під час слідства без участі захисту, і покладає їх в основу вироку”, — пояснює Андрій Яковлєв.
Такі порушення не є поодинокими судовими помилками. Вони мають системний характер. Тобто російський суд перетворився на елемент репресивного механізму.
“З погляду міжнародного кримінального права така практика має ознаки воєнного злочину — умисного позбавлення військовополонених права на справедливий суд, внаслідок чого обвинувачений позбавляється свободи, — додає експерт. — У сукупності вона також може розглядатися як переслідування українських військовополонених як окремої групи. Тому “вирок” Володимиру Баранюку та іншим офіцерам слід розглядати як використання кримінальної юстиції як інструменту війни для криміналізації українського опору та незаконного позбавлення свободи під виглядом судового процесу”.
Після оголошення вироку так званим Верховним судом у Донецьку захист Володимира Баранюка планує подати апеляцію. Її розглядатиме вже не фейковий суд в окупації, а російський. Володимир Баранюк перебуває у полоні вже чотири роки і три місяці.
