У 2021 році офіційно говорили, що українська балістична ракета “Сапсан” готова вже на 80%, але про її серійне виробництво досі нічого не чути, а надії на це тануть з кожним кілометром наближення фронту до одного з ключових українських підприємств ракетної програми.
Про розробку української балістичної ракети говорять багато та давно, не називаючи назв, але киваючи на проєкт “Сапсан”, він же в експортній версії “Грім-2”. Пускову якого публічно показали ще у 2018 році, як і окремі елементи самої ракети, пише Defence Express.
Попри те, що готовність “Сапсана” на рівні 2021 року оцінювалась у 80%, як тоді заявив тодішній міністр оборони Андрій Таран, за майже п’ять років про масове серійне виробництво цієї ракети нічого не чути. Більше того, з кожним кілометром наближення фронту до одного з ключових українських підприємств ракетної програми, якщо нічого не змінити, надія на це тане.
Що звісно не виключає повідомлення на офіційному рівні про перші випробування у 2024 році, за якими, вже за неофіційною інформацією, стоїть удар на майже 300 км. Але не на заявлену дальність “Сапсана” у 480 км, при реальній потребі мати балістичну ракету для ураження об’єктів на території РФ на дальність від 1000 км.
Водночас сучасна балістична ракета це дійсно складний, високотехнологічний виріб, який починається з твердопаливного двигуна, який Україні ніхто не продасть. А без нього говорити про власну балістичну ракету можна лише у глибокій теорії.
І про реальну складність виробництва твердого палива для ракет та про реальні можливості України на прохання Defense Express розповів Зіновій Пак. Доктор хімічних наук, професор, колишній гендиректор та генконструктор науково-виоробничного об’єднання “Союз”, яке за часи СРСР відповідало за розробку твердопаливних двигунів для балістичних ракет, включно з “Тополь”. Зараз це підприємство відповідає за “Ярс”, “Искандер” та інші ракети.
Зіновій Пак, який народився у Лани-Соколівські під Стриєм, очолював “Союз” до 1996 року, до 2003 року – російське державне агентство з боєприпасів. Зараз живе в Словенії. Більш, ніж два роки тому подав, поки безрезультатно, документи на отримання українського громадянства.
А почати можливо з того, що наразі всі відомі надії на тверде паливо для українських балістичних ракет нерозривно пов’язані із Павлоградським хімічним заводом. Більше того, навіть у профільній спільноті існує враження, що тверде паливо для українських балістичних ракет Україна могла “просто та швидко” отримати із радянських балістичних ракет, зокрема РТ-23 (SS-24 Scalpel), перший та другий ступінь яких мав утилізуватися на ньому.
Але практика довела, що такі “ерзац-рецептури” для повторного використання в окремих ракетних зразках, які розробляли українські підприємства ОПК, були далеко не завжди вдалими. І загалом після гідророзмиву існує можливість повторного використання тільки такого компоненту як октаген, властивості якого не змінювалися в процесі розмиву. Інші складові продуктів гідророзмиву використовувались для промислових вибухових матеріалів. А ще низька проблем була пов’язана з пошуком надійних джерел постачань окремих компонентів, наприклад, каучука.
І потенціалу лише Павлоградського хімзаводу, який зараз відповідає за серійне виготовлення низки зразків твердого палива, в сучасних умовах недостатньо для розвитку цілого напряму спецхімії. Твердопаливний двигун, це не лише хімічна задача – рецепт та виробництво палива, це й механіко-математична задача з його обрахунку та формування. І вирішувати їх треба системно, з орієнтацією на майбутнє, а не в форматі пожежних команд.
Деякі ракетники приїздили з України до Словенії за певними консультаціям. Аби оцінити поведінку заряду ракетного двигуна, вони також їздили до Південної Кореї і там спеціалісти їм розшифровували, як буде себе вести паливо у двигуні. Як забезпечити правильну криву з урахуванням швидкості горіння, залежності швидкості горіння від тиску, бо тиск змінюється – і тому важливо, щоб фронт горіння одночасно підійшов до теплозахисного шару корпусу двигуна. Бо якщо десь це буде швидше, то станеться пропалювання корпусу зсередини і вибух. Такі негаразди з українськими двигунами до “Сапсану” дійсно траплялися.
Тож це означає, що вже зараз вкрай актуальним є питання розширення наукової, лабораторно-вимірювальної, технологічної та кадрової бази для покращення підготовки конструкторів і технологів, забезпечення їх необхідним арсеналом обчислювальної техніки. І це в умовах, коли Україна перебуває під регулярними ракетними атаками з боку Росії.
Також треба зважити на те, що фізично Павлоградський хімзавод вже на відстані 80 км від лінії фронту, що наближається. І говорити про можливість виробництва на ньому ракетного палива важко. Більше того, думки про його перенесення навряд мають реальний грунт. Бо, Павлоградський хімічний завод займає площу десь у 700 га через використання старих виробничих технологій.
Радянська ракетна промисловість, частиною якої було підприємство у Павлограді, була побудована навколо концепції так званої “п’яної бочки”. Змішування в’язкого пального-зв’язуючого і окислювача проводять в ротаційних машинах. Де-факто, крутиться бочка, куди завантажують компоненти і за рахунок гравітації іде їхнє перемішування.
Максимальна тікучість палива з’являється після тривалого змішування. Бочку треба десь 5-6 годин крутити, і ще немає гарантії, що все добре перемішалося. Потім готовою масою заповнюють корпус двигуна. Потім все це витримують деякий час при підвищеній температурі (45-70 °C) в термокамері з поступовим зниженням температури. За такою старою технологію й досі йде виробництво ракетного палива в Росії.
Радянська спадщина свідчить, що всі боєприпасні, порохові і підприємства спецхімії розташовані на колосальних територіях. Це пов’язано з правилами безпеки, аби обмежити наслідки можливого вибуху на окремих майданчиках чи ділянках виробництва. Як наслідок – великі площі, роз’єднуючі земляні вали, жорсткі заходи безпеки на самих майданчиках.
Для України повторення десь у глибокому тилу такого підприємства немає сенсу. Але можливо використати сучасні відпрацьовані технології, коли виробництво продуктів спецхімії розміщується у сферах 20 метрів у діаметрі. Така сфера витримує вибухове навантаження у 1,5 тонни тротилу. Якщо всередині такої сфери підірвати таку масу тротила, то продукти вибуху йдуть вгору вертикально через сітку. Будівля залишається майже цілою. Стійкість від зовнішнього тиску – в межах 5-6 тонн. Цю споруду дуже важко зруйнувати ззовні ударами ракетним озброєнням.
Цей напрям є вкрай важливим і дозволяє визначити будівництво боєприпасних заводів чи підприємств спецхімії в Україні саме за такою схемою як перспективне. Також ця технологія мінімізує використання площі для побудови таких складних і небезпечних об’єктів.
При цьому можливе використання так званих об’єктів “С”, де раніше зберігалися ядерні боєприпаси від тактичних та балістичних ядерних озброєнь за часів СРСР. Місця вибору цих ділянок були оптимально визначені, в цих зонах зараз можна добудовувати такі захищені виробництва спецхімії в рамках державних програм розвитку ракетної та боєприпасної сфери.
