Як повідомлялося, у Києві на 98-му році життя помер колишній предстоятель Української православної церкви Київського патріархату Філарет.
Багаторічний керівник УПЦ КП Філарет у часи СРСР займав найвищі посади у російській ієрархії, а в роки незалежності став символом боротьби українського православ’я за самостійність від Москви. За це на нього в 1997 році наклали анафему, нагадує ВВС.
Десятиліттями Філарет працював над визнанням української церкви й досягнув мети в 2019 році – Константинополь дарував автокефалію.
Проте внаслідок різних обставин і на прохання Вселенського патріархату він відмовився очолювати автокефальну Православну церкву України.
Цей крок заклав підґрунтя під майбутній конфлікт між Філаретом та автокефальною Православною церквою України, який тривав останні роки життя владики.
Хоча перед смертю Філарет переглянув своє ставлення до ПЦУ та митрополита Епіфанія і здійснив візит примирення.
На момент смерті для ПЦУ Філарет був почесним патріархом і ієрархом на спокої.
Народжений на Донбасі
Філарет – у миру Михайло Денисенко – народився на початку колективізації – 23 січня 1929 року в селі Благодатне Амвросіївського району Донецької області. З 2014 року воно перебуває під окупацією спочатку проросійських бойовиків, а потім Росії.
Після завершення Другої світової війни він закінчив школу й у 1946 році вступив до Одеської духовної семінарії.
Після її закінчення вступив до Московської духовної академії, де в 1950 році прийняв чернечий постриг з ім’ям Філарет.
Невдовзі Патріарх Московський Алексій І висвятив Філарета у сан ієродиякона та ієромонаха.
У 1952 році Філарет завершив навчання у Московській духовній семінарії з науковим ступенем кандидата богослов’я й залишився у ній викладати.
Наступні п’ять років він прожив у Росії, а після отримання сану ігумена у 1957 році Філарет повернувся до України, де невдовзі став ректором Київської духовної семінарії.
Згодом він став керуючим справами української церкви та настоятелем Володимирського кафедрального собору Києва.
Церковна кар’єра
То були часи відновлення структур Російської православної церкви після майже повного знищення більшовиками, а потім відновлення за вказівкою Сталіна. Хлопці з України тоді складали левову частку усього кліру РПЦ.
Після кількарічного перебування в Україні Філарет почав стрімку кар’єру у російському православ’ї. Багато працював за кордоном.
В 1961 році його призначили настоятелем подвір’я РПЦ при Олександрійському патріархаті (Єгипет), згодом його перевели до Ленінградської єпархії, де в 1962 році він став єпископом.
Після цього Філарет два роки був єпископом Віденським і Австрійським.
В 1964 році він став ректором Московської духовної семінарії, через два роки його возвели у сан архієпископа й призначили керівником української церкви та членом Священного синоду РПЦ.
В 1968 році Філарет подолав чергову кар’єрну сходинку – патріарх Алексій І возвів його у сан митрополита – найвище звання ієрархії, окрім патріарха.
У 70-80 роках Філарет зміцнював позиції у РПЦ, очолював низку делегацій на різноманітних міжнародних заходах та отримав кілька почесних звань у радянських та іноземних духовних установах.
Святкуванням тисячоліття хрещення Київської Русі 1988 року, яке надзвичайно помпезно відзначали на державному рівні в СРСР, з боку церкви також керував Філарет.
Боротьба за українську церкву
На 1990 рік припав пік церковної кар’єри Філарета у російській церкві. Після смерті Патріарха Пимена саме його Священний синод РПЦ обрав місцеблюстителем патріаршого престолу для Собору з обрання нового керівника.
Філарет розглядався як головний претендент на найвищий церковний пост, проте ієрархи РПЦ обрали патріархом Алексія II. Як казали потім історики, вибір предстоятеля не міг відбутись без впливу КДБ.
Сам Філарет у майбутньому твердив, що головні церковні рішення в РПЦ були на контролі КДБ, а зі спецслужбами працювали всі єпископи.
“Всі єпископи російської церкви в радянські часи мали контакти в КДБ, не було інших єпископів і не могло бути”, – розповідав потім патріарх.
Натомість сам Філарет після поразки на соборі став предстоятелем Української православної церкви з титулом Митрополит Київський і усієї України. Перед цим РПЦ надала часткову автономію українській церкві.
26 жовтня 1990 року у Софійському соборі Києва патріарх Алексій II оголосив рішення Архієрейського Собору РПЦ і вручив митрополиту Філарету патріаршу грамоту на керівництво УПЦ як частини Російської православної церкви.
З проголошенням незалежності України Філарет зажадав більшої самостійності від РПЦ.
У листопаді 1991 року відбувся помісний Собор УПЦ, який ухвалив рішення про канонічну незалежність. Ієрархи звернулися до Алексія II з проханням затвердити це рішення і надати автокефалію, проте у квітні 1992 року отримали відмову. Показово, що під зверненням про автокефалію стояв підпис і нинішнього предстоятеля УПЦ МП митрополита Онуфрія.
Такі кроки Філарета розгнівали керівництво РПЦ, а тому вони ініціювали новий Собор задля усунення митрополита з престолу.
Проводити його у Києві відмовились. Позиції Філарета в Києві були міцні – його підтримували і тодішній президент Леонід Кравчук, і парламент.
За статутом собор міг скликати тільки предстоятель, але це зробив харківський єпископ. Зібрання відбулось 27-28 травня 1992 року у Харкові.
На цьому зібранні Філарета змістили з престолу через звинувачення у розкольництві, а замість нього обрали більш лояльного до Москви Володимира (Сабодана), який упродовж наступних 22 років і керував УПЦ МП.
Рішення того Собору так і не визнав офіційний Київ, ухваливши спеціальну заяву президії Верховної Ради від 15 червня 1992 року.
Москва тоді виграла першу велику битву за українське православ’я й загальмувала питання автокефалії на багато років, а сама церква стала одним із важелів політичного впливу Росії на Україну часів незалежності.
Філарет тоді не зміг зберегти контроль над Києво-Печерською лаврою, першим настоятелем якої був після відновлення, проте зберіг собі головний тоді храм УПЦ МП – Володимирський собор, а також резиденцію на вулиці Пушкінській (нині – Євгена Чикаленка).
На чолі УПЦ КП
Саме з тих подій розпочався відкритий розкол в українському православ’ї. Вже 25 червня 1992 року відбувся Всеукраїнський церковний Собор, на якому об’єдналися частина УПЦ та Української автокефальної православної церкви в єдину Українську Православну Церкву Київського Патріархату.
Цей Собор назвав незаконним рішення РПЦ щодо Філарета і обрав Патріархом Київським і всієї Руси-України митрополита Мстислава (Скрипника), який повернувся з діаспори. Філарета тоді обрали його заступником.
Після смерті Мстислава у 1993 році керівником церкви обрали Володимира (Романюка), який також повернувся до України з діаспори. А вже після смерті Володимира і його поховання біля входу до Софії Київської у 1995 році Собор УПЦ КП обрав Філарета предстоятелем церкви.
Наступні два десятки років йшла непримиренна боротьба між УПЦ МП і УПЦ КП за паству, храми та прихильність влади у Києві.
1997 року Собор РПЦ навіть видав спеціальний “Акт про відлучення від церкви монаха Філарета”, наклавши на нього анафему. Її скасував Вселенський патріарх у 2018 році.
До 2019 року УПЦ КП Філарета була ніким невизнаною церквою.
Прихильники Московського патріархату з того часу називали Філарета не інакше, як неканонічним розкольником і громадянином Денисенком, а вірні Київського патріархату – борцем за церковну незалежність.
Зміна президента з Леоніда Кравчука на Леоніда Кучму дещо погіршили становище УПЦ КП, а УПЦ МП фактично став державною церквою з режимом сприяння. Хоча церква Філарета теж розвивалась, а держава допомогла відбудувати Михайлівський собор у центрі столиці й передати його УПЦ КП.
Патріарх Філарет під час Помаранчевої революції 2004 року неодноразово бував на Майдані Незалежності й проводив молебні за мир в Україні. У майбутньому УПЦ КП також займатиме активну позицію під час протестів в країні.
Перша спроба томоса
За часів президентства Віктора Ющенка УПЦ КП та патріарх Філарет мали прихильність влади й за її допомогою вели перемовини щодо визнання канонічності з боку Константинопольського патріарха.
Важливим був 2008 рік, коли під час візиту Вселенського патріарха до Києва визнання УПЦ КП було близьким. Але жодних рішень тоді так і не ухвалили.
Як пізніше визнавали учасники тих подій – Константинополь не був готовий дати автокефалію, а тільки відновити Київську митрополію у межах Вселенського патріархату з обіцянкою автокефалії. На це нібито не погодився сам Філарет.
З кінця 2000-х років Філарет мав контакти з предстоятелем УПЦ МП Володимиром щодо можливого об’єднання церков, проте за життя Володимира цього так і не сталося.
На виборах президента України 2010 року Філарет підтримав Юлію Тимошенко, а наступні чотири роки президентства Віктора Януковича Філарет та УПЦ КП були у своєрідній опалі.
“В Україні є намагання реалізувати масштабний план з розвалу та знищення Київського Патріархату. Цей план створений у Москві та запропонований Московським патріархом Кирилом і його підлеглими для реалізації в Україні”, – заявляв у грудні 2010 року Філарет.
Під час подій Євромайдану (2013 – 2014 рр.) Філарет підтримував протести, а Михайлівський монастир УПЦ КП відіграв одну з ключових ролей у найдраматичніші моменти протистоянь на Майдані.
“Силою Майдан не розженеш. Один раз розігнати – на наступну неділю зберуться знов, у ще більшій кількості”, – сказав Філарет під час круглого столу із врегулювання ситуації в Україні 13 грудня 2013 року.
На шляху до помісної церкви
Після обрання президентом Петра Порошенка знову активізувались контакти з Константинополем про надання автокефалії.
Спеціальне звернення до Константинополя схвалювала Верховна Рада, не раз щодо цього звертався і Порошенко.
Проте до 2018 року зрушити питання не вдавалось.
Натомість наприкінці 2017 року стався скандал через останню спробу Філарета налагодити стосунки УПЦ КП з Російською православною церквою.
У листопаді в Москві відбувався Архієрейський собор РПЦ. На прохання російської сторони Філарет направив спеціального листа з пропозицією до налагодження стосунків.
Філарет запропонував почати домовлятись про відновлення “молитовного єднання” та примирення. Проте у російських ЗМІ цей лист оцінили як покаяння та прохання про помилування.
Виник політичний скандал, після якого в українській церкві заявили, що російська сторона можливість для примирення відкинула.
На момент приходу до влади в УПЦ КП Філарета у церкві нараховувала трохи більше тисячі парафій, а за 20 років – станом на 2018 рік – їх стало майже п’ять тисяч.
Томос, але без Філарета
Переломним у житті Філарета та всього українського православ’я став 2018 рік.
У квітні 2018-го президент Порошенко несподівано заявив, що Україна наблизилась до створення помісної церкви.
Тоді президент, Верховна Рада і представники на той час неканонічних УПЦ КП, Української автокефальної церкви, а також частина ієрархів УПЦ МП звернулись до Константинопольського патріарха Варфоломія з проханням надати автокефалію.
Вже у вересні у Константинополі відповіли позитивно. Тоді ж до Києва призначили двох екзархів від Варфоломія, які мали готувати автокефалію.
11 жовтня Синод Вселенського патріархату ухвалив кілька історичних рішень на цьому шляху.
Зокрема, відновив канонічний статус Філарета як єпископа, знявши з нього анафему. Також був визнаний канонічний статус усіх ієрархів та церковників УАПЦ та УПЦ КП, які мали утворити нову Православну церкву України.
Константинополь повернув собі підпорядкування Київської митрополії, яку він тимчасово передавав в управління РПЦ в 1686 році. Це рішення відкривало шлях до об’єднання православних України та отримання томоса.
Пізніше стало відомо, що однією з важливих вимог Константинополя у процесі надання автокефалії була відмова Філарета очолювати нову церкву. Він навіть дав таку обіцянку спеціальним листом.
Логіка Вселенського патріархату могла бути простою – фігура колишнього предстоятеля УПЦ КП могла заважати об’єднавчому процесу в Україні та визнанню ПЦУ іншими помісними церквами.
Проте публічно Філарет у численних інтерв’ю до останнього все ж не давав чіткої відповіді, чи буде балотуватись, вказуючи, що про своє рішення повідомить на об’єднавчому соборі.
29 листопада 2018 року синод Вселенського патріархату затвердив проєкт статуту нової церкви та схвалив текст томоса про автокефалію. Вже тоді була домовлена дата проведення собору – 15 грудня, та навіть дата вручення томоса – 6 січня.
Вже тоді обізнані у перемовному процесі прогнозували й ім’я нового предстоятеля – Епіфанія – намісника Філарета і його праву руку в УПЦ Київського патріархату. Тоді видавалось, що Епіфаній може бути слухняним виконавцем волі свого наставника.
За день до об’єднавчого собору у Києві зібрання архієреїв колишнього УПЦ КП вирішило, що вони мають дисципліновано підтримати на виборах Епіфанія, і саме це була умова відмови Філарета від балотування.
Під час собору митрополит Луцький і Волинський Михаїл не погоджувався з волею Філарета, проте після тривалих перемовин він зняв свою кандидатуру, а переміг ставленик Філарета.
На об’єднавчому соборі УПЦ КП ухвалило рішення про саморозпуск і долучення до нової помісної церкви.
Але створення ПЦУ не здолало розколу українського православ’я. Більшість єпископів УПЦ МП собор проігнорували, тому ці церкви і далі лишились конкурентами, якщо не ворогами. Це розділення триває і досі.
ПЦУ визнана тільки частиною помісних православних церков.
Почесний патріарх
Після об’єднавчого собору Філарет продовжував називати себе патріархом, хоча формально УПЦ КП вже не існувало. А Константинополь визнавав Філарета просто одним з єпископів Православної церкви України та колишнім митрополитом Київським.
Показово, що ні Філарета, ні колишнього предстоятеля УАПЦ Макарія не взяли на церемонію вручення томоса до Стамбула 6 січня.
У Константинополі усвідомлювали можливий занадто великий вплив Філарета і на нову церкву, і на новообраного митрополита Київського і всієї України Епіфанія.
“Я прошу Філарета, дайте можливість Епіфанію бути предстоятелем церкви”, – заявляв тоді в інтерв’ю ВВС колишній екзарх Константинополя в Україні архієпископ Даниїл.
Позиція Константинополя була проста – Філарет може бути “духовним дідусем” церкви, а для “внутрішнього користування” і почесним патріархом.
Хоча в Україні Філарета називали не інакше, як патріархом і духовним батьком церкви, а святкування його 90-річчя 23 січня 2019 року перетворилось на грандіозну подію за участю керівництва держави.
Президент Порошенко після отримання томоса об’їздив з документом велику кількість регіонів країни напередодні виборів, і Філарет обов’язково його супроводжував.
До ювілею Філарета президент дав йому звання Героя України.
На інтронізації митрополита Епіфанія 3 лютого 2019 року у Києві Філарета не було. Офіційно – за станом здоров’я, хоча у пресі висувались різноманітні версії, включно з позицією делегації Константинополя.
Статут автокефальної церкви закріпив за владикою Філаретом постійне членство в Синоді ПЦУ, й він зберігав контроль за найбагатшою Київською єпархією з усіма її головними доходами та Володимирським собором.
Розкол Філарета
Проте такий почесний статус не задовольнив Філарета. Вже навесні 2019 року він пішов у наступ і спробував перехопити владу.
Спочатку Філарет вимагав у митрополита Епіфанія фактично передати йому управління, не виконувати умов томоса та потім навіть самопроголосити патріархат ПЦУ.
Натомість Епіфаній не підтримував таких планів і в інтерв’ю ВВС заявив, що ультиматуми Філарета були приниженням для нього як предстоятеля.
Коли Епіфаній відмовився виконувати настанови почесного патріарха, Філарет спробував заручитись підтримкою єпископів, зібрати помісний собор і змістити молодого предстоятеля.
У численних заявах Філарет наполягав, що його обманули, адже перед отриманням томоса йому обіцяли зберегти вплив на церкву. Мовляв, Петро Порошенко у процесі надання томоса обіцяв йому, що саме Філарет фактично керуватиме церквою, а Епіфаній буде представляти ПЦУ у стосунках із зовнішнім світом.
Джерела ВВС тоді припускали, що подібні обіцянки могли лунати, але жодних формальних доказів цьому немає.
14 травня 2019 року Філарет спробував зібрати єпископів на традиційне відзначення дня святого Макарія, мощі якого зберігаються у Володимирському соборі. Ситуація була серйозна, адже Філарет на той час ще контролював головні фінансові потоки церкви.
Були застереження, що підтримати Філарета може митрополит Волинський і Луцький Михаїл, який був головним конкурентом Епіфанія під час обрання предстоятеля.
Проте у церкві сприйняли це як фактичний заколот проти Епіфанія, тому до Філарета приїхали тільки два маловпливові єпископи з Росії.
Константинополь тоді також дав зрозуміти, що подібна зміна влади у ПЦУ зупинить процес визнання її автокефалії іншими помісними церквами.
Після цієї невдачі Філарет змінив тактику – вирішив відродити УПЦ КП. Але у певний момент здавалось, що він може таки примиритись з Епіфанієм.
25 травня 2019 року він прийшов на святкування іменин предстоятеля ПЦУ Епіфанія, на яку приїхав представник Константинополя. Його поведінка на службі свідчила, що він визнає Епіфанія як керівника церкви, а на святковій частині він навіть побажав йому “Божої допомоги”.
Але вже за кілька тижнів він втілив свій намір – 20 червня зібрав у Володимирському соборі своїх нечисленних прихильників і заявив про відродження УПЦ КП.
З часом він навіть висвятив понад десять єпископів і казав, що існує цілий синод цієї церкви, проте ніякого впливу вона так і не мала.
Філарет різко критикував ПЦУ й навіть почав повторювати багато тез російської пропаганди про її несправжність та залежність від патріарха Варфоломія. Дійшло до того, що у липні 2019 року він навіть дав інтерв’ю російському пропагандистському каналу “Росія 24”.
Врешті ПЦУ позбавило Філарета членства в синоді, а під його контролем залишився тільки Володимирський собор у Києві та резиденція у центрі столиці.
Під час пандемії коронавірусу у віці понад 90 років він перехворів на ковід, а під час повномасштабної війни продовжував працювати та проводити служби у Володимирському соборі.
Час від часу він мав зустріч з іноземними гостями, з якими говорив про війну та протистояння російському вторгненню.
Перед своїм 95-літтям у січні 2024 Філарет навіть зустрічався з керівником Української греко-католицької церкви Святославом.
Показово, що коли ПЦУ та греко-католики у 2023 році перейшли на новий церковний календар, то Філарет з його невеличкою відродженою УПЦ КП принципово залишились на старому.
Під час великого вторгнення Росії гучних політичних заяв він вже не робив і підтримував боротьбу народу проти агресії.
“Ми впевнені, що Україна переможе Росію, тому що Бог з Україною, а не з Росією. Бог з правдою, а не з неправдою. Бог з Давидом, а не з Голіафом. Україна – це Давид, і її перемога буде перемогою не тільки для України, але для всієї Європи та кожної мирної країни”, – казав Філарет в одному з останніх своїх великих інтерв’ю.
Примирення перед покоєм
В останні пів року життя Філарет все ж зробив крок до примирення з митрополитом Епіфанієм і наостанок знову обійнявся з давнім соратником і вихованцем.
Все почалось 19 жовтня 2025 року, коли під час служби у Володимирському соборі оточення Філарета піднесло йому нібито його ж духовний заповіт і змусило підписати. У документі були повторені всі попередні тези про невизнання ПЦУ й низку інших негативних тез, які акцентували на розколі між Епіфанієм та Філаретом.
Проте на опублікованих відео було чітко видно, що Філарет вперше побачив той документ, а близький помічник і родич закликав його не підписувати текст не читаючи.
Але, перебуваючи у складній фізичній формі й дещо розгубленим, владика з труднощами його підписав. Було помітно, що в оточенні Філарета є певне різночитання того, як йому потрібно себе поводити, й точно існують різні групи впливу.
А вже 5 листопада 2025 року ситуація змінилась докорінно – Філарет відвідав з візитом дружби митрополита Епіфанія у Михайлівському соборі.
Обидва владики довго і дружньо спілкувались, з’явились кадри рукостискань та поцілунків, а у пресрелізах було багато теплих слів.
У Православній церкві України тоді розповіли ВВС, що розцінюють той візит як свідчення порозуміння та примирення.
Там до останнього вважали його своїм почесним патріархом та ієрархом на покої.
Також у ПЦУ наголошували, що після того примирення Філарет більше не робив скандальних чи направлених проти церкви заяв, а тому конфлікт вважали вичерпаним.
