29 квітня 13 видань з усього світу вийшли з публікаціями в рамках Viktoriia Project, що був присвячений загибелі журналістки Вікторії Рощиної.
Страшна доля нашої колеги спонукала багато міжнародних організацій відреагувати на нелюдські умови, в яких утримують тисячі українців у Росії та на тимчасово окупованих територіях України.
Втім, масштаб катувань, що організувала РФ, настільки великий, що в одному тексті не можна було вмістити весь обсяг інформації, яку змогли відшукати журналісти.
У другій частині матеріалу читайте про те, як Росія створювала систему тюрем для катування полонених, які з в’язниць вважаються найстрашнішими, та хто саме задіяний у тортурах над українцями, пише Українська правда.
Спрут ФСБ
Десятки свідчень військових та цивільних полонених і представників розвідок не залишають сумнівів у тому, що система тортур, організована росіянами, має чітку структуру, яка відшліфовувалася не один рік. Робота цієї масової “машини катувань” спочатку апробовувалася на території анексованого Криму та окупованого Донбасу, ще з 2014 року.
Алгоритм дій РФ на контрольованих територіях відпрацювали до автоматизму. Одразу після заходу військових підрозділів російської армії на окуповані території до справи береться Федеральна служба безпеки РФ.
Питаннями України в ФСБ займаються здебільшого 1-а служба контррозвідки, 2-а служба із захисту конституційного ладу та боротьби з тероризмом і найактивніше – 5-а служба оперативної інформації та міжнародних зв’язків.
5-а служба ФСБ відома в Україні за низкою журналістських розслідувань українських та західних медіа. Згадки про представників цієї служби неодноразово виринали у зв’язку з подіями на Євромайдані та у розслідуваннях щодо колаборантів уже після повномасштабного вторгнення.
Одним із найгучніших процесів, де лунали прізвища відповідальних за “українське питання”, став суд над колишнім очільником Кримського управління СБУ Олегом Кулінічем. Наша колега Вікторія Рощина писала про цю справу на сторінках УП.
За даними слідства, задовго до повномасштабного вторгнення на території України діяла мережа “кротів”, координацією якої займався начальник 9 управління департаменту оперативної інформації ФСБ Росії Ігор Чумаков та співробітник цього ж відділу Ігор Коваленко. Останнього слідчі вважали куратором проросійських політиків в Україні на кшталт Віктора Медведчука та Іллі Ківи.
Представники 9-го управління 5-ої служби ФСБ РФ Ігор Чумаков (ліворуч) та Ігор Коваленко
Фото: з реєстру санкцій від НАЗК
До слова, рівень цинізму ФСБшного підходу до “українського питання” можна прослідкувати в тому, що колишнього керівника 5-ої служби ФСБ Сергія Бєсєду правитель Росії Володимир Путін у березні цього року відправив основним перемовником на переговори зі США у Саудівській Аравії.
Однак повернімося безпосередньо до нашої теми.
З перших днів захоплення міст і сіл після повномасштабного вторгнення в Україні за вказівками ФСБ призначали місцеву “владу”, придушували проукраїнські мітинги, тиснули на підприємців та держслужбовців, які відмовлялися з ними співпрацювати.
“На окупованих територіях ФСБ керувала оперативними групами. Їхнє завдання – знаходити людей з проукраїнською позицією”, – розповів журналістам проєкту представник однієї з європейських розвідок.
Для пошуку “незгодних елементів” ФСБ залучала силові структури. У першій частині матеріалу ми згадували, що після затримання Вікторію Рощину спочатку відправили в “офіційний” відділок поліції в Енергодарі, а потім перевезли в Мелітополь, де тримали уже в “неофіційній” катівні, організованій в одній з промислових зон міста (“на гаражах”).
За свідченнями полонених, приблизно за такою ж схемою відбуваються затримання і в інших частинах окупованих територій. При цьому поневолених тримають у нелюдських умовах і завдають фізичних і психологічних катувань.
Подекуди вже на цьому етапі фіксувались вбивства українців, що зокрема довело розслідування “Тіні лівого берега”, присвячене звірствам росіян на окупованій Херсонщині.
Таганрог. СІЗО № 2
Після утримання на окупованих територіях українців переправляють у Росію. Найвідомішим серед правозахисників пунктом поневолення українців у Російській Федерації є СІЗО № 2 міста Таганрог.
“Це їхня головна тилова база в Ростовській області, куди вони спочатку привозять усіх затриманих. Вони створили найнеприємніші умови для перебування там людей”, – розповів журналістам проєкту представник однієї із західних спецслужб.
До початку повномасштабного вторгнення цей слідчий ізолятор можна було назвати звичайним СІЗО в російській системі федеральної служби виконання покарань. Тут на суд очікували неповнолітні та жінки з дітьми. А російські ЗМІ розповідали, що підлітки тут навчалися дистанційно разом із іншими школярами.
На початку 2022 року на території ізолятора відбулося кілька ремонтів: тут оновили з десяток камер і спортзал. Втім, за даними місцевої громадської спостережної комісії, на яку посилалися все ті ж російські ЗМІ, з цього СІЗО вивезли приблизно 400 підслідних углиб країни. А до Таганрогу почали перевозити українських військовополонених.
Перші українці з’явилися тут у квітні 2022 року – коли ще тривали бої за Маріуполь. Попри те, що росіяни не коментували таку зміну в роботі СІЗО, можна говорити, що вони готувалися до прийому полонених. Окрім відремонтованих камер, розмальованих у кружечки й трикутники, які згадувала частина колишніх полонених, до літа 2022-го тут завершили перекривати дах – партнерам нашого проєкту вдалося встановити це за допомогою супутникових знімків.
Також наші колеги проаналізували дані з відкритих джерел щодо державних закупівель. І вони свідчать, що порівняно з 2021 роком обсяги контрактів на закупівлю певних продуктів харчування зросли. Виходячи з цього можна стверджувати, що СІЗО № 2 у Таганрозі могло вмістити більше людей, ніж вже згаданих 400 неповнолітніх в’язнів. Це підтверджує і частина колишніх полонених, з якими вдалося поспілкуватися: вони згадували переповнені камери, у яких одномоментно могли перебувати понад 10 людей, замість 3–4, як зазвичай.
Це СІЗО також важливе й тим, що від Маріуполя до Таганрога орієнтовно 100 кілометрів по прямій, тож логістично цей ізолятор міг працювати і перевалочним пунктом, через який українських військовополонених відправляли далі углиб Росії.
Станом на квітень 2025 року українським правозахисникам було відомо про понад 180 місць несвободи, в яких утримували або утримують українців. Після ознайомлення зі списками від різних організацій можна зробити висновок, що Кремль намагається розпорошити полонених українців на максимально великій території: тож географія тюрем доволі широка – від російського прикордоння до Азії, від помірного європейського клімату до холодів за полярним колом. 
Українським правозахисникам відомо про понад 180 тюрем та СІЗО, в яких тримали українських полонених.
За 6 місяців роботи над проєктом “Вікторія” нам вдалося дізнатися про СІЗО № 2 найбільше. А поміж інших тюрем це СІЗО відрізняється доволі широким списком зафіксованих видів катувань.
За свідченнями кількох полонених, все починалося з “прийомки”, коли полонених тільки привозили до СІЗО. Подеколи люди були із зав’язаними очима, тож не могли роздивитися, що відбувається навколо.
Після автотранспорту всіх переводили в камери попереднього утримання – невеликі приміщення, розраховані на 4–5 осіб. Втім, росіяни набивали туди кілька десятків людей. Після того полонених по одному виводили для “офіційних процедур”, як-от видачі одягу чи попередніх допитів. Майже весь час полонених били. Не лише руками й ногами, але і кийками.
От що про “прийомку” згадує начмед 36-ої бригади морпіхів Володимир Лабузов: “Це для них священний ритуал. Коли ти, із зав’язаними очима та зв’язаними руками, з низько опущеною головою, йдеш у призначеному тобі напрямку, і кожна собака, яка там стоїть, вважає за потрібне чимось тебе вдарити”.
Потім людей розподіляли по камерах. Цивільних полонених і військовополонених тримали окремо.
Далі на людей очікувало “спілкування” з працівниками служби виконання покарань. Нашому проєкту вдалося з’ясувати, що в СІЗО № 2 існувало щонайменше кілька кімнат для тортур – від приміщення зі столом і стільцем, де людей били молотками, до приміщення з великою металевою пічкою, в яку під час допиту росіяни намагалися засунути полонених.
Базуючись на звітах української розвідки та ООН, можна зробити висновок, що в Таганрозі практикували кілька десятків видів тортур. Окрім побиття, тут використовували електрошокери до облитого водою тіла, різні типи удушення, випалювання татуювань запальничкою, погрози розстрілами і зґвалтуваннями, підвішування людей за допомогою наручників до брусів; полонених закривали в клітках із службовими собаками на морозі. Також є згадки про саморобний електричний стілець.
Але і це ще не все. Один із найбільш поширених видів тортур – побиття по ногах. Це відбувалося під час перевірок камер. Полонених виводили до коридору, ставили їх у формі зірки обличчям до стіни, після чого починали бити по ногах. Такі перевірки відбувалися двічі на день. Після такого у деяких полонених буквально починали гнити ноги.
Одна з цілей цих тортур – змусити людей підписати зізнання в злочинах, яких вони не скоювали. Так, відомою стала справа одного з військовополонених Олександра Максимчука з “Азову”. Під час одного із судових засідань у Ростові він заявив про катування. У листі, доданому до матеріалів справи, Максимчук згадує, що його підвішували вниз головою, били струмом, одночасно душили вакуумним пакетом і били по тілу водопровідними трубами.
“Я не можу сказати, скільки тривали ці катування, оскільки я кілька разів втрачав свідомість і мене приводили до тями нашатирним спиртом і обливали холодною водою. Але коли мене поставили на землю, наказовим тоном повідомили наступне: я маю визнати себе винуватим у всіх інкримінованих мені злочинах”, – описував тортури Олександр.
Максимчук також додавав, що тюремники вимагали, щоб у своєму останньому слові в суді він просив вибачення у “громадян ДНР та ЛНР” за злочини, яких він не скоював.
Ми вже згадували, що полонених у таких умовах тримають без зв’язку із зовнішнім світом. До українців не доходять листи і передачі, до них не допускають адвокатів. Так само і родичі не можуть отримати інформацію про тих, хто всередині. Історія Вікторії Рощиної – один із таких прикладів. В рамках проєкту наші колеги також поспілкувалися з Оленою з Мелітополя, в якої в 2022-му році росіяни викрали чоловіка з власного будинку. Жінка змогла з’ясувати, де її чоловік, лише за два роки, в 2024-му.
“З травня 2023 року я написала до 40 листів через Координаційний штаб. Але ніколи не отримувала на них відповіді. У березні 2024-го від ГО “Цивільні у полоні” дізналася, що російська уповноважена з прав людини має список людей, яких планує відвідати. І там було ім’я мого чоловіка. Сказали, що можна написати листа. Для цього були певні умови: писати російською, не можна писати про політику чи війну. Куди саме збиралася їхати уповноважена – невідомо”, – розповіла жінка нашому проєкту.
Влипні 2024-го року Олена отримала листа, в якому було лише три рядки: “Я живий, я здоровий, я тебе люблю. Сподіваюся скоро побачитись”.
Олена не знала, де її коханий. Лише у квітні 2024-го, під час чергового обміну, один із полонених розповів, що її чоловіка тримають у СІЗО № 2 Таганрога щонайменше з січня 2024 року. Жодної офіційної інформації від росіян жінка так і не отримала.
Відповідальні за Таганрог
На жаль, поки що ми не можемо встановити імена усіх людей, безпосередньо причетних до катувань. Проте знаємо імена тих, хто відповідав за умови утримання полонених.
Насамперед варто згадати керівника Головного управління федеральної служби виконання покарань (ГУ ФСВП) Ростовської області Андрія Полякова. Свій пост він тимчасово посів влітку 2024 року, а вже в лютому цього року його затвердили офіційно.
54-річний Поляков більше ніж 19 років служив в оперативних підрозділах ФСВП (російською ФСИН), поки в 2019 році не дослужився до посади голови служби виконання покарань у Республіці Дагестан. У Ростовську область його перевели на місце Дмитра Безруких, який подав у відставку після інциденту із захопленням заручників у ростовському СІЗО-1. 
Андрій Поляков очолив ГУ ФСВП у Ростовській області влітку 2024 року
Фото з відкритих джерел
Ростовська область є найближчою до Донбасу, тож часто стає першою, що приймає українських полонених. І саме тут розташоване сумнозвісне СІЗО № 2.
Згідно з відкритими даними, з осені 2022 року в’язницю в Таганрозі очолює Олександр Штода. До свого призначення начальником 44-річний Штода працював на керівних посадах у цій же в’язниці щонайменше з 2019 року.
З журналістами начальник СІЗО говорити не захотів.
Олександр Штода (по центру) народився у звичайній сім’ї двох поштових працівників
Фото з відкритих джерел
За свідченнями одного з ув’язнених, начальник тюрми намагався спілкуватись з поневоленими ввічливо, періодично радив прийняти російське громадянство і навіть подекуди жартував. І хоча немає доказів того, що він особисто брав участь у катуваннях, однак як керівник установи Штода безпосередньо відповідальний за умови утримання ув’язнених.
Згідно з відкритими даними, за час перебування в СІЗО українських полонених, керівні посади у в’язниці також обіймали Андрій Михайличенко, Олексій Шарапанюк, Андрій Сапицький та Олександр Клюйков.
Окрім того, проєкту вдалося ідентифікувати понад 30 нинішніх і колишніх працівників цього СІЗО. Втім, коли наші партнери спробували зв’язатися з ними, їх або одразу заблокували, або просто лишили питання без відповідей.
Місцеві тюремники і “криваві гастролери”
Найбільша проблема в ідентифікації безпосередніх катів полягає в тому, що полонені часто не бачили обличчя тих, хто здійснював тортури. Під час допитів полоненим забороняли дивитись у вікна, а подеколи використовували пов’язки на очі.
Охоронці носили балаклави або інакше маскували свої обличчя, зверталися один до одного, використовуючи замість імен прізвиська на кшталт “Шаман”, “Вовк”, “Смерть” та інші.
Втім, багато полонених стверджують, що хоча щоденний огляд здійснював персонал в’язниці, під час найбільш жорстких і важливих допитів приходили інші люди, ймовірно, представники ФСБ.
Про системний підхід до тортур і тюрем також свідчить і постійна ротація спецпідрозділів ФСВП, які ФСБ на “вахтовій” основі залучила для “роботи з українцями”.
Валерія Суботіна, прессекретар бригади “Азов”, яка провела місяці в Таганрозі, підтвердила, що охоронці змінювалися приблизно щомісяця. За даними джерел в українській розвідці, підрозділи спецпризначенців ФСВП з Чечні, Дагестану, Північної Осетії та Ростова з назвами груп “Грозний”, “Орел”, “Булат” та “Росна” охороняли полонених, змінюючи один одного.
Як згадував один із колишніх високопоставлених російських чиновників, навесні 2022 року керівник відділення ФСВП у Санкт-Петербурзі Ігор Потапенко наказав командирам елітних підрозділів відомства бути жорстокими з українськими полоненими. Він запевняв, що насильство ніяк не буде обмежуватись, а натільні камери, які до того були обов’язковими для охоронців російських тюрем, приберуть. Пізніше такі ж вказівки отримали співробітники спецпідрозділів ФСВП у Пскові, Москві, Бурятії та інших регіонах РФ.
Самого Потапенка пов’язують із організацією “пресс-хат” (місць, де через тортури вибивають покази) в пітерському ізоляторі Колпино. 
Ігор Потапенко був одним із тих, хто давав накази жорстоко поводитись з українцями
Фото з відкритих джерел
Вже 2024 року він пішов на підвищення і був призначений заступником губернатора Петербурга з безпеки і міграційної політики. Цей факт може слугувати свідченням того, що вказівка катувати українців навряд могла бути одноосібною ініціативою Потапенка.
Медики-кати в Пакіному
Під час роботи над проєктом “Вікторія” нам вдалося встановити, що Таганрог – лише одне з 29 місць несвободи, де катування відбуваються системно. 18 із них розташовані на території РФ, ще 11 – на окупованих територіях України.
Правозахисники передали нам списки тюрем та СІЗО, в яких утримували й утримують українців. З цих документів випливає, що росіяни активно використовують вже наявну систему тюрем та ізоляторів. Не лише на своїх територіях, але й на окупованих.
За рівнем жорстокості у ставленні до полонених українців із СІЗО № 2 Таганрога може зрівнятися, наприклад, колонія № 7 у селищі Пакіно Владимирської області РФ. Зокрема, там уже три роки перебуває ексмер Херсона Володимир Миколаєнко і як мінімум навесні минулого року тримали нашого колегу Дмитра Хилюка.
З документів, які ми маємо, випливає, що в цій колонії станом на осінь 2024 року щонайменше двоє полонених загинули. А кількість видів і типів тортур тут перевалює за два десятки: тут також били людей під час “прийомки”, змушували співати російські пісні та вигадувати злочини, яких люди не вчиняли. Також місцеві тюремники відзначилися імітацією розстрілів (із використанням холостих набоїв) і забороною для полонених сидіти чи лежати в камері впродовж дня.
“Там сидіти взагалі не можна було. Тобто ти цілий день або стоїш, або ходиш. Загалом ходиш, бо навіть стояти забороняли“, – розповів нам один із колишніх полонених.
Він пригадує, що під час “прийомки” їх не особливо били. Втім, цьому знайшлося пояснення: чоловік опинився там у травні 2023-го, а 29 травня до колонії пустили представників Червоного хреста.
“Червоний хрест мав приїхати і нас не сильно били, аби нічого не було видно (слідів побоїв на тілі – УП.). А після Червоного хреста все почалось, як має бути. Вони і самі говорили типу: “Ви не думайте, що це вам так просто минеться”. Під час перевірок зранку били. Під час прогулянок – били. Якщо це п’ятниця і ми біжимо у баню – нас били. Змушували імітувати одностатеві акти. Побити могли за будь-що, навіть якщо сходив у туалет без їхнього дозволу”, – розповідав нам Ігор.
До знущань у селищі Пакіно, за словами колишніх полонених, доклалися і місцеві тюремники, і спеціальна тюремна поліція, яка ходила на ротацію в проміжку між 15–25 числами кожного місяця. Наші джерела в українській розвідці розповіли, що в цій колонії на ротації могли бути російські спецпідрозділи федеральної служби виконання покарань із центральної частини РФ, Північного Кавказу та Бурятії. Останні, ймовірно, зі спецпідрозділу “Стрілець”, місто Улан-Уде.
Також тюремники катували українців голодом і хлібом. Ось що про це пригадує Ігор: “Навмисне не давали хліба і погано годували. А потім давали по хлібині кожному. Ти пів буханки з’їдаєш і не можеш більше, організм не може впоратися. Але тебе змушують їсти далі. І у тебе потім діарея, рвота. Уявіть, коли одночасно з цими симптомами 15 людей. І все відбувається в камері без вентиляції. А працівники колонії відчиняють віконце у дверях і сміються”.
Щодо Пакіного – окремо варто згадати медичну допомогу. Точніше її відсутність. Як випливає зі свідчень колишніх полонених, у цій тюрмі почалася епідемія корости. Проте місцевий медперсонал, який щонайменше до осені 2023-го очолював Андрій Левшин, на це не зважав.
“У нас були великі гнійники, як 10 копійок. І через кожні 10 сантиметрів все тіло вкрите такими гнійниками. Їхній лікар казав, що цей кліщ (який викликає коросту) живе в холоді. Тому ці кліщі загинуть разом із нами. Нас на прогулянки взимку, в -20, на вулицю виводили лише у капцях”, – розповів нам Ігор.
Очільник медперсоналу в тюрмі селища Пакіно Андрій Левшин безпосередньо брав участь у катуваннях тих, кого мав лікувати
З березня 2022 року, тобто з початку повномасштабного вторгнення, колонією № 7 у селищі Пакіно керує 41-річний Бахтіар Зайдуллін.
Звільнені з полону також пригадують прізвище Хавецького – оперативного працівника колонії, який знущався з українців. Імовірно, ідеться про Олексія Хавецького, заступника начальника з безпеки та оперативної роботи. Примітно, що про нього згадують і російські правозахисники, які стверджують, що до переходу в пакінську колонію № 7 він обіймав аналогічну посаду в колонії Владимира, де брав участь у репресіях щодо Олексія Навального.
Деякі полонені в Пакіному через катування та постійні знущання наклали на себе руки, деякі – втратили розум.
В грудні 2024 року СБУ оголосило підозру одному з керівників колонії в Пакіному Олексію Хавецькому
Закривавлений посуд у Мордовії
Ще одне місце з умовами, співставними з Таганрогом – колонія № 10 у Мордовії. Українській розвідці відомо щонайменше про трьох загиблих там полонених: через постійні побиття і відсутність медичної допомоги.
Кількість видів тортур у цій колонії нараховує понад чотири (!) десятки. Окрім побиттів під час “прийомки” та щоденних оглядів камер, тюремники катували полонених фізичними вправами, як-от бігом на місці впродовж кількох годин, присіданнями від 1000 до 2000 разів або ж ходінням навприсядки.
Однак, на відміну від попередніх тюрем, імовірно, місцевий персонал боявся, що хтось таки зможе встановити їхні імена та прізвища. Тож тут чи не всі тюремники ходили або у балаклавах, або в медичних масках. Про це нам розповіли колишні ув’язненні з Мордовії.
“Тут офіцери, які приходили на перевірку, вони самі ж і брали активну участь у побиттях. Не можна було сидіти. Не можна було говорити… На вулиці достатньо холодно, а з одягу у тебе труси і скляна роба, яку видали. Ми постійно намагалися притиснутися один до одного, аби зігрітися. Але і цього робити не дозволяли”, – розповів нам Сергій, один із колишніх полонених.
Тюремники уважно стежили за тим, аби полонені мовчали. Якщо ж охоронці чули, як українці між собою перешіптуються – наказували виставити руку у вікно для роздачі їжі і били по ній кийками, дерев’яними палицями, залізними ключами. Сергій пригадує, що одного разу охорона колонії використала ополоник, яким розливали їжу: одному з полонених ним розбили голову. Наступні 10 камер полонених отримували їжу із закривавленого посуду.
Він також пригадує, що полонені в камерах не могли сходити в туалет без дозволу. За порушення – побиття. В камері було заборонено сидіти чи лежати. Діяла заборона на розмови. Тюремники не давали людям достатньої кількості мила: Сергій пригадує, що в його камері було 6 людей. На два тижні вони отримували десяту частину від шматка мила.
“Ми якось порахували, що у нас на камеру дали 13 грамів мила на тиждень. Це навіть раз на день помити руки не вистачить. А єдиний антисептик, який там видавали, це хлорка. І от хлопці в якості антисептика промивали нею рани. Тобто ти робиш собі хімічний опік, але вбиваєш інфекцію”, – розповів Сергій.
Полонені не знали ані імен, ані звань своїх катів. Тож подеколи вигадували їх самі. Наприклад, за час перебування Сергія в Мордовії йому запам’ятався “Катюша”: один із охоронців, який змушував полонених співати однойменну пісню по кілька десятків разів на день.
“Ми могли співати її до 40 разів між сніданком і обідом. Він хотів зробити так, аби 11 камер співали цю пісню синхронно і гучно. І по ньому видно було, що він отримує задоволення і пишається тим, що коїть”, – розповів Сергій.
Наші джерела в розвідці встановили, що до катувань полонених українців тут можуть бути причетними два підрозділи: “Тайфун” із Санкт-Петербурга та “Рись” із Твері. Також у цій колонії помітили представників спецпідрозділів служби виконання покарань із російського Далекого Сходу.
Керівником колонії у Мордовії з березня 2024 року є 44-річний Олександр Гнутов, який до призначення тривалий час працював заступником начальника цієї ж тюрми.
Олександр Гнутов очолює колонію, кількість катувань у якій нараховує орієнтовно 40 видів
Колонії в селищі Пакіно та в Мордовії – лише невеликі приклади. Наші колеги підрахували, що полонених били, катували електричним струмом і в тій чи іншій формі завдавали їм фізичних страждань в 29 тюрмах у Росії та на окупованих територіях України.
У двох третинах в’язниць із цих 29 росіяни використовували сексуальне насилля, удушення, фізичне виснаження полонених і катування вогнем. У половині цих закладів російська репресивна система вдавалася до психологічного тиску та ідеологічної обробки: полонених змушували вчити напам’ять російський гімн, російські вірші та пісні. Ще в третині тюрем полонених катували холодом і камерами-одиночками, в яких ізольовували ув’язнених.
За цим переліком стоять страшні й вигадливі тортури. Наприклад, в одній із тюрем росіяни “грали” українськими полоненими в боулінг, кидаючи в них важкі предмети. Тих, хто після таких ударів падав, додатково били. Або ж “колесо фортуни”, яке використовували в іншій в’язниці: випадковим чином тюремники вибирали серед полонених людей, яких везли на симуляцію розстрілів.
***
У звітах ООН та української розвідки зафіксовані майже 700 випадків катувань: як одиничних, так і групових. Важливо, що станом на весну 2025 року ми знаємо про систематичні тортури в 29 місцях несвободи.
Однак це не означає, що в інших тюрмах на території РФ, де утримують українських полонених, не відбуваються подібні речі. Просто, ймовірно, про це досі ніхто не розповідав.
Точна кількість українців, яких утримують у російському полоні, невідома. У грудні 2024-го уповноважений Верховної Ради з питань прав людини Дмитро Лубінець заявляв, що може йтися про 16 тисяч цивільних.
Що ж до військовополонених, 1 травня заступниця керівника Офісу президента Ірина Верещук повідомила, що Росія утримує приблизно 8 тисяч українських військових. Однак вона наголосила, що під час обмінів серед інших повертаються також і люди, які офіційно були зниклими безвісти, тобто перебування яких у полоні Росія приховувала.
Причиною цього може бути те, що росіяни не надають інформації щодо полонених українських захисників, а міжнародні організації працюють неефективно.
Окрім того, є ще зниклі безвісти, які могли потрапити в російський полон або загинути. За даними Міністерства внутрішніх справ, станом на осінь 2024 року ця цифра сягала 50 тисяч осіб.
