Зараз 10 ранку, й трохи більше ніж за дві години Вейн Гокінс помре.
Сонце освітлює будинок у Сан-Дієго, штат Каліфорнія, де 80-річний чоловік живе зі своєю дружиною Стеллою, з якою вони одружені вже понад п’ять десятиліть.
Я стукаю у двері й бачу його дітей – 48-річну Емілі та 44-річного Ешлі, які останні два тижні провели з батьком.
Вейн сидить у кріслі, де проводить більшість своїх днів. Через смертельну хворобу він занадто слабкий, щоб вийти з дому.
Він запросив BBC News стати свідками його смерті за допомогою асистованого суїциду, який дозволяють каліфорнійські закони.
Попередження: ця стаття містить деталі, які можуть засмутити деяких читачів
Через пів години після прибуття до будинку Вейна я дивлюсь, як він ковтає три таблетки проти нудоти, призначені для мінімізації ризику того, що він виблює смертоносні ліки, які він планує прийняти незабаром.
Я питаю його, чи він впевнений, що цей день має стати для нього останнім.
“Я готовий, – відповідає він. -Я усе вирішив кілька тижнів тому – й відтоді у мене не було жодного страху”.
Його родина просить мене зробити їхнє останнє фото. Як завжди, Стелла і Вейн тримаються за руки.
Незабаром після цього приходить доктор Донні Мур, який має власну клініку для людей, які хочуть померти. За останні кілька тижнів він кілька разів відвідував родину Вейна. Відповідно до законодавства Каліфорнії, він є лікарем, який разом із другим лікарем має підтвердити, що Вейн має право на допомогу у смерті.
У цій ситуації доктор Мур є і лікарем, і консультантом. Він брав участь у 150 асистованих смертях.
На верхній полиці в спальні Вейна стоїть коричнева скляна пляшка з дрібним білим порошком – сумішшю п’яти заспокійливих і знеболювальних ліків, яку Вейну привезли чотири тижні тому. Дозування ліків в сотні разів вище, ніж те, що використовують зазвичай, і “гарантовано” буде смертельним, пояснює доктор Мур.
Коли Вейн сигналізує, що готовий, лікар змішує ліки з вишневим і ананасовим соком, щоб пом’якшити гіркий смак, і передає рожеву рідину Вейну.
Ніхто – навіть лікар – не знає, скільки часу знадобиться, щоб він помер після прийому ліків. Доктор Мур пояснює, що з його досвіду смерть зазвичай настає через 0,5-2 години після прийому препарату, але одного разу це зайняло 17 годин.
Це історія про те, як і чому Вейн вирішив померти. І чому інші вирішили цього не робити.
Ми вперше зустрілися з Вейном кілька тижнів тому, коли він пояснив, чому вирішив покінчити з життям за допомогою асистованої смерті – суперечливої практики в багатьох країнах світу.
“Іноді біль такий сильний, що я заледве можу його витримати”, – розповів він.
“Я просто не бачу жодних переваг помирати повільно й болісно, з апаратами – інтубацією, зондами для годування, – пояснив Вейн. – Я нічого цього не хочу”.
Він розповів, що спостерігав, як двоє його родичів померли “жалюгідною”, “огидною” смертю від серцевої недостатності.
“Я ненавиджу лікарні, вони жалюгідні. Я би краще помер на вулиці”, – казав Вейн.
Вейн зустрів Стеллу в 1969 році, через чотири роки вони одружилися. Він розповів, що це було щось на кшталт шлюбу за домовленістю – його мати продовжувала запрошувати Стеллу на вечерю, поки врешті-решт він не запросив її на побачення.
Багато років вони жили в Аркаті, північна Каліфорнія, де Вейн працював ландшафтним архітектором, а Стелла була вчителькою у початковій школі. Вони проводили відпустки в походах із дітьми.
Зараз Вейн має серцеву недостатність, яка вже наблизила його до смерті. У нього безліч інших проблем зі здоров’ям, зокрема рак передміхурової залози, печінкова недостатність і сепсис, що викликає у нього сильний біль у хребті.
Йому залишилося жити менше шести місяців, що, за законами Каліфорнії, дає йому право на асистовану смерть. Його прохання померти схвалили двоє лікарів, і він сам прийме смертельні ліки.
Саме під час нашої першої зустрічі він попросив BBC приїхати в його останній день – він сказав, що хоче, щоб смертельно хворі дорослі у Британії мали таке ж право на допомогу при смерті, як і він. Це питання розглядають у британському парламенті.
“В Британії добра ситуація зі свободами, і це просто ще одна, – каже він. – Люди повинні мати можливість вибирати час своєї смерті, якщо їм залишилося жити пів року або менше”.
78-річна Стелла підтримує його рішення.
“Я знаю його понад 50 років. Він дуже незалежна людина. Він завжди знав, що хоче робити, і завжди давав усьому раду. Це відбувається і зараз. Якщо це його вибір, я точно погоджуюся, і я бачила, як він справді страждає від хвороби. Я не хочу цього для нього”, – каже вона.
У Каліфорнії, де асистовану смерть ухвалили у 2016 році, не всі підтримують таку практику.
Мішель і Майк Картер, яким по 72 роки і які одружені 43 роки, лікуються від раку – у Майка рак передміхурової залози, який поширився на його лімфатичні вузли, а у Мішель – рак яєчників, який на пізній термінальній стадії поширився на більшу частину її тіла.
“Я тримала маму за руку, коли вона помирала. Я тримала батька за руку, коли він помирав, – розповіла Мішель ВВС. – Я вважаю, що є свобода вибору, але для себе я обираю паліативну допомогу… У мене є Бог і гарна медицина”.
Лікар Мішель, фахівець з паліативної допомоги доктор Вінсент Нгуєн, вважає, що закони про асистовану смерть призводять до “мовчазного примусу”, через який вразливі люди вважають, що їхній єдиний вихід – померти.
“Замість того, щоб знищувати життя людей, давайте створимо програми, щоб піклуватися про людей, – каже він. – Нехай вони знають, що їх люблять, вони потрібні і гідні”.
За його словами, завдяки цьому закону лікарі перетворилися з цілителів на вбивць, а система охорони здоров’я надсилає смертельно хворим сигнал, що “вам краще померти, тому що ви дорого коштуєте, а ваша смерть обходиться нам дешевше”.
Деякі активісти з питань інвалідності кажуть, що асистована смерть змушує їх почуватися у небезпеці. Інгрід Тішер, яка страждає на м’язову дистрофію та хронічну дихальну недостатність, сказала мені:
“Сигнал, який надсилають людям з інвалідністю в Каліфорнії, полягає в тому, що коли вони висловлюють бажання покінчити з життям, вони заслуговують на допомогу в самогубстві, але не на запобігання самогубству”, – каже Інгрід Тішер, яка має м’язову дистрофію та хронічну дихальну недостатність.
“Що це говорить про нашу культуру?” – запитує вона.
Критики часто кажуть, що після легалізації асистованої смерті з часом запобіжники навколо таких законів розмиваються, і починається “слизький шлях” до більш м’яких критеріїв.
У Каліфорнії спочатку існував 15-денний період між першим та другим проханням пацієнта про допомогу померти. Потім його скоротили до 48 годин, оскільки багато пацієнтів помирали протягом періоду очікування.
Прощання Вейна з родиною
Біля будинку Вейна зранку у день його смерті співають пташки.
“Це той пересмішник”, – каже Вейн Стеллі, й вони обоє усміхаються.
“Вейн ненавидить птаха, тому що він не дає йому спати вночі”, – жартує Стелла, тримаючи його за руку. Поруч із ними сидять Емілі та Ешлі.
Доктор Мур, що сидить з іншого боку від Вейна, простягає йому рожеву рідину, яку він без вагань ковтає.
“На добраніч”, – каже він своїй родині – типова нотка гумору від чоловіка, який вирішив померти на своїх умовах. Зараз 11:47 ранку.
Через дві хвилини Вейн каже, що почувається сонним. Доктор Мур просить його уявити, що він гуляє у величезному морі квітів, де дме легкий вітерець – це виглядає доречним для пацієнта, який провів більшу частину свого життя серед природи.
Через три хвилини Вейн занурюється в глибокий сон, від якого він ніколи не прокинеться. Кілька разів він піднімає голову, щоб глибоко вдихнути, не відкриваючи очей, а потім починає тихо хропіти.
Доктор Мур каже родині, що це “найглибший сон, який тільки можна собі уявити”, і запевняє Емілі, що її тато не прокинеться й не запитає: “Спрацювало?”
“О, це було б схоже на нього”, – каже Стелла зі сміхом.
Сім’я починає згадувати свої походи та поїздки у великому фургоні, який вони перетворили на кемпер.
“Ми з татом утеплили його і поставили ззаду ліжко”, – каже Ешлі.
На стінах – фотографії Емілі та Ешлі у дитинстві поруч із величезними різьбленими гарбузами на Гелловін.
Доктор Мур продовжує гладити руку Вейна та час від часу перевіряє його пульс. Чоловік, який, за словами Емілі, “завжди гуляв, завжди був на природі, завжди був активним”, провів останні моменти своєї життєвої подорожі в оточенні найближчих людей.
О 12:22 д-р Мур каже: “Мені здається, він помер… Тепер він знайшов спокій”.
Надворі замовк пересмішник.
“Більше немає болю”, – каже Стелла, обіймаючи дітей.
Я виходжу на вулицю, щоб дати родині можливість побути самим, і розмірковую про те, що ми щойно побачили та відзняли.
Я висвітлюю медичну етику для BBC понад 20 років. У 2006 році я був біля квартири в Цюриху, де докторка Енн Тернер, лікарка на пенсії, померла за допомогою групи Dignitas, але в Каліфорнії я вперше став очевидцем асистованої смерті.
Незалежно від обставин, смерть близької людини є глибоко особистим і емоційним часом для сім’ї. Кожна смерть залишає відбиток – і смерть Вейна не виняток.
