Пужники — село, якого більше не існує. Воно розташовувалося на Тернопільщині, в межах сучасного Чортківського району. Це місце було домівкою для сотень польських родин, однак події середини ХХ століття призвели до трагедії з численними жертвами
Про трагічну долю села Пужники, де в лютому 1945 року загинуло багато поляків, останки яких хочуть ексгумувати найближчим часом, розповідає “Еспресо.Захід“.
Як виникло село Пужники і стало польським
Село Пужники розбудували між XV і XVІ століттями. Воно було розташоване в мальовничій місцевості неподалік річки Серет, яка ділить сучасну Тернопільську область навпіл.
Село належало до Галицької землі й було частиною спершу Польського королівства, тоді Речі Посполитої, згодом Австро-Угорської імперії й Польщі міжвоєнного періоду та, зрештою, Радянського Союзу, коли і зникло.
Упродовж XIX століття в Пужниках динамічно зростало населення. На початку ХХ століття тут мешкало близько тисячі людей. Понад 90% мешканців становили поляки, які на півночі села збудували католицький костел святого Антонія. Також у Пужниках діяла початкова школа з польською мовою навчання.
Що сталося в Пужниках у лютому 1945 року
Трагічна доля Пужників пов’язана із напруженням міжетнічних відносин у регіоні, які загострилися під час Другої світової війни. Територія заходу України, зокрема Тернопільщини, стала ареною боротьби між українськими націоналістами, польськими силами опору, радянською армією та німецькими окупантами.
Під час першої радянської окупації, в лютому 1940 року, органи НКВС депортували з Пужників до Сибіру близько пів сотні людей. А вже під час німецької окупації місцеві жителі переховували євреїв, які тут мешкали. Наприклад, місцевий священник переховував одну єврейку протягом трьох років, за що у 2018 році отримав звання Праведника народів світу.
Однак найтрагічніші дні для мешканців села настали наприкінці Другої світової війни, а саме у лютому 1945 року. Польська історіографія називає події 12 і 13 лютого 1945 року “Різаниною у Пужниках”. За їхніми даними, солдати УПА під командуванням Хамчука-Бистрого криваво вбили від 50 до 120 поляків.
Газета Rzeczpospolita на основі розповідей уцілілих пише, що спершу відбулися перестрілки, а потім “нападники не виявляли милосердя, рубали сокирами та кололи багнетами”. Найбільше жертв загинуло в рові, що пролягав через село. Там були ями, які могли служити сховком для людей, що знайшли там вічний спокій…
Дані про кількість загиблих різняться. Поляки кажуть про близько сотні загиблих, натомість у звіті УПА йдеться лише про знищення “десятка-другого більшовицьких прислужників”. Тому деякі українські історики припускають, що підпал села та знищення його мешканців — насправді справа рук НКВС.
Український історик Сергій Волянюк розповів Суспільному, що в Пужниках відбувалося протистояння між двома національно-визвольними рухами, що й призвело до трагедії. Мова про боротьбу між УПА й Армією Крайовою. За словами історика, українське підпілля фіксувало, що в Пужниках і довколишніх лісах та селах діяв польський підрозділ націоналістичного підпілля. У документах ОУН 1943 року, зокрема, йшлося про те, що в Пужниках і біля лісу був табір на 200 осіб, в якому проводили заняття й вони чинили тиск на українське громадянство.
“У нас є повстанські документи з відділу УПА про те, що дійсно був наступ на це село в лютому 1945 році. Нам відомо, що участь у бою за село брали два відділи Української Повстанської Армії, Чортківський відділ, зокрема, відділ сотня “Сірі вовки” і сотня “Чорноморці” під командуванням Петра Хамчука-Бистрого, який був командиром батальйону. Хто похований, яка кількість жертв, наразі складно сказати. У повстанських джерелах, зокрема, ОУН та УПА, зазначається, що кільканадцять вислужників та більшовиків. Як це трактувати правильно, точних списків поки що немає. Польська сторона, відповідно, апелює до матеріалів більш такоїо, суб’єктивної сторони спогадів. Зокрема, перелік людей, яких згадували люди, але чи вони поховані там, чи вони дійсно там загинули потрібно розбиратися та досліджувати”, – сказав Сергій Волянюк.
У червні 1945 року вцілілих мешканців Пужників переселили до Польщі. У селі залишилися кілька українських, мішаних і польських родин. У 1946 році тут примусово поселили лемків та українців із Польщі. Але вже у 1949 році радянська влада вирішила остаточно ліквідувати Пужники.
Як відбуваються розкопки та чому це важливо для польсько-українських стосунків
На сьогодні від села не залишилося нічого, тому при в’їзді тут поставили хрест і капличку, яку побудували на місці костелу, що не вцілів.
З травня 2023 року тут працюють українські та польські археологи. Це спільна польсько-українська експедиція з пошуку могили людей, які трагічно загинули в лютому 1945 року. Точних даних про місця масових поховань немає, тому довелося робити сотні бурінь землі й вирити десятки траншей для розкопок.
У липні 2023 року це місце відвідав тодішній прем’єр-міністр Польщі Матеуш Моравецький, який спільно з очільником Тернопільщини поклали тут квіти й ушанували жертв трагічних подій тих років.
У жовтні 2023 року в Пужниках таки виявили місце масового поховання поляків. Тоді ж міністр канцелярії глави польського уряду Міхал Дворчик повідомив про запит до української сторони з “надання згоди на ексгумацію, дослідження та гідне поховання”. Однак у листопаді 2023 року розпочалася масова блокада українсько-польського кордону польськими протестувальниками, що на багато місяців призвело до напруження у стосунках між Києвом і Варшавою. Ймовірно, тому питання ексгумації поставили на паузу.
Тож лише в січні 2025 року прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск повідомив, що Україна дозволила перші ексгумації жертв Волинської трагедії. А заступник голови Фундації “Свобода та демократія” Мачей Данцевіч уточнив і сказав, що йдеться саме про село Пужники, де роботи з ексгумації стартують у квітні цього року.
Варто зауважити, що тема Волинської трагедії та міжетнічних чисток, що відбувалися під час протистояння поляків та українців у часи Другої світової – дуже політизована, особливо з боку Польщі. Деякі польські чиновники навіть заявляли, що “не впустять Україну в ЄС”, поки не буде розв’язано питання щодо Волинської трагедії.
